Теорія і практика економічної системи соціалізму

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти (запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Промисловий потенціал  України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися  традиційні індустріальні райони — Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку. . [12, с. 427]

РОЗДІЛ 3. ЕВОЛЮЦІЯ РОЗВИТКУ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ

3.1.Особливості економічної системи КНР

   Китайська Народна Республіка входить в число індустріальних країн. Світ змушений говорити про "китайське економічне чудо", і, як це робиться завжди, шукати причини його появи. Зміст "чуда" полягає в тому, що КНР, починаючи з кінця 70-х років, демонструє надзвичайно високі темпи розвитку економіки, які у 2А рази переважають темпи промислово розвинутих країн. Причому темпи економічного розвитку були не тільки високими, а й стабільно зростаючими. Наприклад, якщо 1980-1990 роках середньорічний приріст ВВП становив 9%, то 1990-2000 роках цей показник зріс ще на три пункти. Протягом 1980-2000 року ВВП зріс у чотири рази і в 2000 році перевищив один трильйон доларів США. А в першому кварталі  2010 року зріс на 11,9  відсотка, показавши рекордний темп за останні три роки. [13] За оцінками міжнародних експертів, до 2025 року виробництво ВВП в Китаї становитиме 6-7 трильйонів доларів. Для порівняння: Росія у період розвитку по шляху соціалізму була більш розвинена, ніж КНР, і мала всі шанси й надалі нарощувати свою економічну могутність. Проте, ставши на шлях ринкових перетворень, тобто відновлення капіталізму, вона в 2000 році мала ВВП менше 300 мільярдів доларів.

Свідченням  великих досягнень китайської економіки  стало те, що по окремих базових  показниках КНР наближається до рівня  США та Японії, а по деяких навіть перевищує їх Сьогодні вона входить у перші три країни світу, які виробляють найбільшу кількість електроенергії та сталі. Економічну могутність Китаю підтверджує і те, що він зміг підняти розвиток своєї науки і техніки до такого рівня, що забезпечив виготовлення вітчизняного ракетоносія і перший політ китайського космонавта 
Вражаючи світ високими темпами економічного розвитку, КНР змушує зарубіжних вчених та політиків пильно вивчати й аналізувати її досвід з метою з'ясування основних факторів, що забезпечили "китайське економічне чудо". Одним такі знання потрібні задля запозичення китайського досвіду, іншим - для того, аби спробувати якимось чином узгодити своє твердження про неефективність економічної системи соціалізму з китайською реальністю. Тобто так чи інакше виникає інтерес до економічної системи КНР. В залежності від мети дослідження вчені та політики по-різному бачать основні фактори, що спричинили появу "китайського економічного чуда". Тому найбільш правильно буде прислухатися до думки самих китайців як авторів і творців цього економічного феномену.

   Серед факторів, що зумовили швидке економічне зростання КНР, китайські вчені  та політики виокремлюють передусім  наступні. По-перше, економічну систему соціалізму, в к термінології "соціалізм з китайською специфікою". В основі економічної системи КНР лежить державна, колективна, приватна та індивідуальна власність на засоби виробництва Іншими словами, тут має місце багатоукладність, яка, як відомо, властива кожній країні, що здійснює перехід від капіталізму до соціалізму. Державі власність представлена великими та середніми підприємствами промисловості, транспорту, зв'язку, сільського господарства, а також фінансовими установами. Ці підприємства утримують лідерство за такими показниками, як частка у валовій продукції промисловості, роздрібний товарооборот, чисельність зайнятих. Зокрема у державному секторі виробляється понад 50 % ВВП, в ньому зайнято більше третини міського населення і створюється близько 70% фінансових доходів країни. Тобто державний сектор є провідним, йому належать командні висоти в економіці. Колективна власність представлена дрібними підприємствами у місті і на селі, великими колективними підприємствами з високим рівнем усуспільнення і чисельністю зайнятих понад тисячу осіб, виробничо-кооперативними групами. Колективні підприємства в усіх галузях становлять понад 75% загального числа підприємств і забезпечують виробництво майже 30% промислової продукції і близько 40% роздрібного товарообороту і послуг. Колективним сектором охоплені практично вся сільська місцевість і більша частина міст країни. Приватну власність представляють дрібні підприємства, на яких працюють більше 7-8 найманих працівників. їх нараховується близько 300 тисяч. Вони забезпечують порівняно незначну частку доходів державного бюджету. Індивідуальну власність репрезентують підприємства, що базуються на праці власників та членів їх сімей. Ці підприємства найбільш поширені в сільському господарстві, побутовому обслуговуванні населення, будівництві, культурі, роздрібній торгівлі тощо. Питома вага індивідуальних та приватних підприємств і підприємств з участю іноземного капіталу порівняно невелика. На початку 2000 року юна становила 14 %.

   Панування суспільної власності дозволяє забезпечувати  планомірний розвиток економіки, приборкувати стихійність та анархію, які можуть мати місце у зв'язку з існуванням у перехідний період від капіталізму до соціалізму приватнокапіталістичного дрібнотоварного укладів. Завдяки домінуванню державної колективної власності тут починає діяти закон прискореного розвитку економічних систем, який виражає внутрішньо необхідні, стійкі та істотні зв'язки між зростанням потреб людей, прогресом технологічного способу виробництва і типами та формами власності на засоби виробництва Дія нього закону, будучи зумовленою дією багатьох інших законів (закону зростання потреб, підвищення продуктивності праці, планомірного та пропорційного розвитку, усуспільнення виробництва і праці, концентрації виробництва тощо), робить позитивний вплив на всі фактори процесу суспільного відтворення.

   По-друге, фактором, що зумовив швидкий економічний розвиток КНР, виступає ефективна економічна політика держави. Виходячи з врахування багатоукладності економіки в перехідний період від капіталізму до соціалізму, китайське керівництво подбало про оптимальне поєднання централізованого планового керівництва економікою і ринкових механізмів. Про це переконливо свідчить аграрна політика Китаю. Впроваджуючи подвірний підряд і ув'язуючи доходи селянського господарства з обсягом виробленої ним продукції, держава зберегла суспільну державну власність на землю і забезпечила організаційні та планові засади шляхом створення виробничих бригад. Ці останні виступають в ролі посередника між державою та селянським двором. Причому і виробничі бригади, і селянські двори несуть повну відповідальність за виробництво. Оптимальне поєднання планових та ринкових механізмів в умовах перехідного періоду від капіталізму до соціалізму і дало результати, які багато хто із експертів ООН характеризує як "аграрне чудо". Фізичний обсяг національного доходу, створеного в сільському господарстві КНР, тільки за останні 20 років виріс більше ніж у два рази. Маючи 20 % населення світу і лише 7 % орних земель планети, КНР змогла вирішити в основному продовольчу проблему. Ефективною виявилась економічна політика і щодо розвитку промисловості країни. Розширюючи господарську самостійність промислових підприємств і дозволяючи нові їх форми, держава водночас продовжує жорстко контролювати їх діяльність через різноманітну систему економічної відповідальності. Цьому підпорядкована передусім податкова система Вона зводить до мінімуму можливість ухилення від сплати податків, і таким чином забезпечує надходження коштів до державного бюджету. 
Не менш ефективною в умовах перехідного періоду від капіталізму до соціалізму є зовнішньоекономічна політика китайського керівництва. Поетапно делегуючи право займатися зовнішньоекономічною діяльністю територіальним державним органам, галузевим і місцевим зовнішньоторговельним компаніям, створюючи спеціальні економічні зони тощо, держава не віддала означену сферу діяльності на відкуп приватному сектору. Іншими словами, китайська модель зовнішньоекономічної відкритості є відкритою настільки, наскільки це вигідно для національної економіки, для її швидкого стабільного зростання. Подібна модель відкритості зовнішньоекономічної діяльності мала місце в Радянському Союзі в період здійснення нової економічної політики. Держава головні зусилля спрямовує на стимулювання переважного зростання експорту готової продукції при підвищенні в її загальному обсязі частки наукомістських виробів, які за якістю не поступалися б перед світовими аналогами. На початку 2000 року частка готової продукції у загальному обсязі експорту становила понад 70%. Причому на машинобудівну та електротехнічну продукцію (тобто на найбільш наукомістську),припадає понад 20 % загального експорту. КНР все більше і більше відмовляється від експорту сировини, віддаючи перевагу її переробці і подальшому експорту. Завдяки такій політиці Китай сьогодні посідає перше місце по експорту бавовняних тканин і натурального шовку.

   По-третє, фактором, що зумовлює стабільне економічне зростання КНР, на думку тамтешніх  вчених і політиків, є марксистська економічна теорія, передусім політична  економія, творчо застосована до китайської дійсності. Китайські вчені відкидають будь-які спроби пов'язати успішний розвиток національної економіки з тими чи іншими теоріями західних вчених Досягнення КНР у соціально-економічному розвитку стали можливим не завдяки використанню на практиці теоретичних положень західних вчених, а всупереч ім. Важлива особливість "китайського економічного чуда" полягає в тому, що воно досягнуте в суспільстві, соціально-економічну і політичну структуру якого західні вчені вважали і вважають неефективною. Китайське ж керівництво твердо і послідовно відстоює лінію будівництва соціалізму, зберігає вірність марксизму-ленінізму і керівну роль Комуністичної партії Китаю.

   По-четверте, швидкому економічному зростанню сприяли  також такі фактори, як відносно висока політико-економічна стабільність суспільства, така ж висока виконавська дисципліна виробничого персоналу, розміри  та можливості національної економіки, залучення політико-економічного потенціалу китайської діаспори для розвитку країни, створення привабливого клімату для іноземних інвестицій, невходження до двосторонніх чи багатосторонніх структур, які потенційно могли б негативно позначишся на економічних інтересах та економічній безпеці країни. Можна було б виокремити й інші фактори, що забезпечили і продовжують забезпечувати високі темпи економічного зростання. Проте навіть згаданих нами цілком достатню, щоб зробити висновок про те, що досвід КНР переконливо демонструє великі потенційні можливості економіки перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Цей досвід нічого спільного немає з тим досвідом, якого набули в останні 15 років країни, котрі здійснюють перехід від недобудованого соціалізму до капіталізму. Досвід КНР - здебільшого позитивний, досвід постсоціалістичних країн - в основному негативний.

    3.2.Реформування соціалістичної економічної системи КНР

   З часу проголошення Китайської Народної Республіки в 1949 р. й особливо в період політики реформи і відкритості, початої з 1979 р., успіхи Китаю в економічному будівництві привертають увагу всього світу. У 1993 р. валовий національний продукт країни становив 3138 млрд юанів, у порівнянних цінах зріс на 13,4% проти попереднього року, в 3,8 раза проти 1978 р. У 1979—1993 рр. середньорічне зростання ВВП дорівнювало 9,3%. У 1993 р. валова продукція промисловості та сільського господарства становила 2079 млрд юанів, надходження до держбюджету — 511,48 млрд юанів. У 2010 році ВВП Китаю досяг 39 трлн 798 млрд 300 млн юанів (приблизно $ 6,05 трлн),  збільшившись на 10,3%  в порівнянні з 2009 роком. [14] За роки реформ Китай досяг подальшого розкріпачення продуктивних сил і значного зростання загальної потужності держави. За абсолютними показниками виробництва ряду найважливіших видів промислової і сільськогосподарської продукції Китай вийшов на перше місце в світі. Якщо взяти сектор продовольчих товарів, то КНР є першим з виробництва зерна, м’яса, птиці, яєць, продукції водних промислів, рослинних і тваринних жирів. Якщо взяти сектор палива і будматеріалів, то Китай посідає перше місце з вугілля й цементу. Що ж до товарів народного споживання, то КНР попереду всіх країн світу з вовни і пряжі з неї, з виробництва бавовняного текстилю, шерстяних і шовкових тканин, швейних виробів з трикотажу, а також з виробництва велосипедів, пральних машин, телевізорів. Крім того, з виплавки сталі, виробництва хімічних волокон, суконної матерії, кольорових металів, електроенергії Китай посів місце серед найбільших виробників світу. У цей час Китай здатний, спираючись виключно на власні технічні сили, здійснювати комплексне обладнання великих гірничо-добувних, енер¬гетичних, металургійних, хімічних, автомобільних, суднобудівних підприємств. Великого прогресу було досягнуто також у сфері мистецтва, науки і культури. Значно поліпшилося життя народу. Всі ці досягнення заклали матеріально-технічну базу для соціалістичної модернізації з китайською специфікою.

   Китайські економічні реформи складалися з декількох етапів. 

   В основному, вони не були частиною будь-якого стратегічного плану, а були  відповіддю на нагальні проблеми.

   Перший етап соціально-економічного оновлення країни розпочався після третього пленуму ЦК КПК одинадцятого скликання і охопив 1974-1984 рр.. Перша частина китайської економічної реформи торкнулася установа системи сімейних підрядів в сільському господарстві, які прийшли на зміну розпущеним «комунам», «великим» і «малим» бригадам (1984 рік). Сама земля поза міст була оголошена власністю «колективу сільських жителів». Таким чином, збереження колективної власності на землю дозволило оголосити подвірний підряд частиною соціалістичної економіки.  
У більшості інших секторів економіки роль уряду була скорочена, керівникам було дано більше управлінських повноважень, підприємства підбурювали до доходному виробництва, збільшилася роль приватного сектора, експериментування з новими формами володіння почалися і в державному секторі. Тиск на зовнішню торгівлю було ослаблено, а об'єднання підприємств з іноземними фірмами офіційно заохочувалися як першоджерела нових технологій та дефіцитної іноземної валюти. Зі збільшенням доходів, стимулів, помітного зростання в сфері послуг і світанку в промисловому секторі Китайська Народна Республіка почала проявляти деякі характерні риси суспільства споживання.  
У зовнішній політиці Була впроваджена «політика відкритих дверей», згідно з якою КНР дозволила міжнародну торгівлю та прямі іноземні інвестиції. Дані ініціативи негайно збільшили рівень життя більшості китайського населення і пізніше дозволили підтримати більш складні реформи.

   Тим не менш, рух до ринку було системним і складним, і в 1987 перехід був далекий від завершення. Зниження обмежень на економічну активність швидко полегшило деякі найбільш застійні економічні складності Китаю, але так само дало поштовх до зростання нових проблем. Інфляція - найвищий страх китайських споживачів - стала проблемою вперше з ранніх 1950-х. Разом з новими можливостями отримання прибутку з'явилися зростаюча нерівність у доходах і нові спокуси для злочинів, корупція, а також західна система цінностей, що розглядається багатьма старшими китайцями як занепад і «духовне осквернення». Держава, як і раніше контролювало найбільші несільськогосподарські підприємства і значна частина галузей промисловості все ще, головним чином, керувалася центральним плануванням.  
Таким чином, китайська економіка в кінці 1980-х являла собою дуже змішану систему.  Її не можна було охарактеризувати ні як планову економіку, ні як ринкову. Керівництво дотримувалося подальшого розширення програми реформ, як необхідності достатнього економічного зростання, але в той же час воно було змушене утримувати міцне увагу на ключових аспектах економіки (особливо на інфляції і виробництві зерна), щоб не допустити крайнощів переважної політичного невдоволення. У зв'язку з даними обставинами, сили економічного керівництва діяли один проти одного, породжуючи те, що китайські власті називали «розбіжностями». З одного боку, економіка вже не так сильно контролювалася державним плануванням через велику зростаючої ринкової галузі. З іншого боку, ринок не міг працювати ефективно, тому що багато товарів досі перебували під держконтролем і більшість цін все ще стримувалися або обмежувалися урядом.  Під керівництвом Дена Сяопіна вся країна «їхала верхи на тигра» (рухалася до високого прогресу, але без тотального контролю) і тому вже неможливо зупинити процес без ризику.