Теорія і практика економічної системи соціалізму

   Управління  народним господарством здійснюється на основі демократичного централізму, який передбачає участь в цьому процесі мас трудящих через державні виборні органи, громадські організації, виробничі наради, що є на кожному підприємстві, і тому подібне, всенародного обговорення народно-господарських планів, що дозволяють розкривати і використовувати резерви виробництва. Формою масової участі трудящих в планеруванні народного господарства і управлінні їм є і зустрічні плани, сприяючі розвитку творчого потенціалу і енергії народу.

    Рушійною силою економічного розвитку країни стало масове соціалістичне змагання, протилежне капіталістичною конкуренції, яка роз'єднує людей і нерозривно пов'язана з анархією і стихійним характером капіталістичного виробництва. Соціалістичне змагання підвищує свідомість і патріотизм трудящих на користь подальшого швидкого розвитку економіки, зростання ефективності виробництва, продуктивності праці. Радянській економіці властивий соціалістичний принцип розподілу по праці (по його кількості і якості — кваліфікації). Особиста і колективна матеріальна зацікавленість в результатах праці стимулює зростання його продуктивності і виробництва продукції на кожному робочому місці, підприємстві, в масштабах всього суспільства.

Найважливішим підсумком самовідданої праці радянського  народу стало побудоване в СРСР суспільство розвиненого соціалізму, що знаменує високу міру зрілості всієї системи суспільств, стосунків, що поступово переростають в комуністичних. У структурі економіки провідна роль належить промисловості і тим її галузям, в яких виробляються найважливіші засоби виробництва (див. таблиці. 2).

Таблиця.2.  

 Валовий  суспільний продукт і національний  дохід по галузях народного  господарства (1975), млрд. руб.*

Економіка СРСР є єдиним народно-господарським комплексом, що охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу і обміну на території країни. Фундаментом матеріального виробництва (виробничої сфери) є: промисловість, яка давала в 1975 продукції на 511 млрд. крб. в цінах на 1 липня 1967; сільське господарство, об'єм продукції якого склав 89,2 млрд. крб.; капітальне будівництво з об'ємом продукції 114,9 млрд. крб. Основні фонди невиробничої сфери в 1975 складали 452 млрд. крб. (35,9% всіх основних фондів країни); у тому числі основні фонди житлового господарства — 267 млрд. крб., охорони здоров'я, освіти, науки і інших галузей — 129 млрд., комунального господарства і побутового обслуговування — 56 млрд. крб. Економіка СРСР спирається на розвинену фінансово-кредитну систему. [5, с. 12] 

 Економіка СРСР об'єднує економіки всіх союзних республік і економічних районів країни. Розвивається як єдине ціле на користь всього Союзу РСР і кожної союзної республіки окремо. Єдиний народно-господарський комплекс СРСР сформувався шляхом спеціалізації економіки союзних республік і їх кооперації. На основі народно-господарського плану галузі і виробництва розміщуються по республіках в відповідності з природними багатствами, кліматичними умовами обробітку сільськогосподарських культур, наявністю природних ресурсів, корисних копалини, з врахуванням трудових ресурсів, скорочення відстаней перевезень сировини і палива, а також готової продукції. Послідовна політика соціалістичної індустріалізації колишніх відсталих околиць Росії привела до того, що союзні республіки на етапі зрілого соціалізму мають галузі важкої промисловості як добувні, так і оброблювальні, транспортні системи і лінії зв'язку. Це забезпечує всесторонній розвиток національної економіки союзних республік.

    2.2.Господарський  механізм Радянської моделі

   Досвід багатьох розвинених країн світу свідчить про те, що як у формуванні ринкової економіки, так і в забезпеченні її ефективного функціонування важлива роль належить державі. Навіть у тих країнах, де офіційно проголошується принцип невтручання держави в господарські процеси (наприклад, у США), на ділі воно активно впливає на розвиток економіки. Особливо це відноситься до такої її неординарною сфері, як природокористування, де діапазон державного впливу може бути дуже широким - від прямого адміністративного примусу до формування інституційних умов ринкового саморегулювання тих чи інших областей природокористування. 
Державне регулювання та управління економікою та її окремими структурними ланками здійснюється за допомогою господарського механізму, який являє собою систему форм і методів організації та регулювання економічного життя суспільства. Такими формами і методами виступають економічна політика, організація прогнозування, планування, фінансування господарських процесів, економічне стимулювання, діяльність управлінських структур, господарське законодавство.

   Господарський механізм виконує такі основні функції: 
-Забезпечує взаємопов'язаність, збалансованість всіх структурних елементів суспільного виробництва як цілісної системи; 
-Узгоджує економічні інтереси суспільства, колективів, кожного працівника, окремих підприємців. (Здатність хозмеханізма погоджувати економічні інтереси може служити критерієм його досконалості); 
-Втілює в життя економічну політику держави, її стратегічні цілі і тактичні завдання.

   Господарський механізм - категорія історична: різних етапів у розвитку країни відповідає свій особливий хозмеханізм. Так, господарський механізм економіки, що діяв у період існування СРСР, склався в загальних рисах в 30 - 40 - ті рр.. Його вирізняла висока ступінь централізації, яка значною мірою диктувалася обставинами тих років (курс на прискорену індустріалізацію, потім війна, повоєнна відбудова економіки тощо). Недоліки переважно адміністративного підходу до керівництва економікою давали про себе знати і тоді, але з особливою силою вони проявилися в останні десятиліття. Господарський механізм не мав внутрішніх стимулів саморозвитку виробництва: його розподільчий, витратний характер (всі витрати покривалися державою, збут будь-якої продукції був гарантований) не спонукав виробників поліпшувати якість продукції, підвищувати продуктивність праці, вдосконалювати технологію виробництва, не ставив перепон безгосподарності та безвідповідальності. Адміністративно-командні методи управління переважали над економічними, що сковувало ініціативу і самостійність субєктів господарюрання.

   Недоліки загальнодержавного господарського механізма властиві й окремим галузям і сферам господарства, в тому числі і природокористування. Господарський механізм природокористування (ГМП) - молодий галузі економіки - став складатися на рубежі 60 - 70-х рр.. і знаходиться в стадії формування. Він являє собою систему форм і методів організації та регулювання процесів природокористування, що забезпечують досягнення кінцевих цілей у цій сфері - задоволення потреб суспільства в сировині та матеріалах, в чистоті та розмаїтті навколишнього середовища. ГМП включає в себе організацію управління охороною навколишнього середовища та використанням природних ресурсів; еколого-економічне прогнозування і планування, фінансування природоохоронних заходів, економічне стимулювання раціонального природокористування, контроль і облік в екологічній сфері, екологічне нормування, правове регулювання і т.п. 
 
ГМП, що склався в умовах централізовано-планової економіки, були властиві адміністративно-командна спрямованість, майже абсолютна централізація і детальна регламентація всього природоохоронної та ресурсозберігаючої діяльності. Проте детальна регламентація природокористувачів з боку центральних планових органів і служб державного контролю (а число планових показників тільки з охорони земель, наприклад, за 10-ю і 11-ю п'ятирічки зросла з 37 майже до 60) не принесла бажаних результатів. Стан та ефективність використання природно-ресурсного потенціалу були незадовільними. В основі адміністративного регулювання природокористування лежать екологічні стандарти (нормативи). Нормативи якості навколишнього середовища в СРСР з ряду причин були більш суворими, ніж у країнах Західної Європи і США (наприклад, середня 24-годинна норма вмісту SO2 в повітрі складає в США 365 мг/м3, у країнах ЄС - 90, а в колишньому СРСР - 50 мг/м3), що, тим не менш, не стало гарантією кращого стану нашої природного середовища. Практично ніколи такі жорсткі нормативи не дотримувалися. Найчастіше використовувалися так звані тимчасові нормативи (тимчасово узгоджені викиди - ВСВ), що відображають реальні можливості підприємств-забруднювачів. Передбачалося, що підприємство поетапно буде скорочувати свої викиди до рівня ГДК, але на жаль, екологічна сфера не мала собі рівних за масштабами недотримання нормативів: непоодинокими були випадки перевищення допустимих впливів на навколишнє середовище в десятки і навіть сотні разів. 
 
Економічні методи управління в природокористуванні колишнього СРСР отримали значно менший розвиток, ніж в інших галузях господарства, хоча їх застосування всюди було досить обмеженим. Але до кінця 80-х рр.. стало очевидно, що адміністративна система управління не здатна забезпечити подальший розвиток раціонального природокористування та природоохоронної діяльності. У 1989 р. була зроблена спроба розширення сфери використання економічних методів в практиці управління природокористуванням, що проявилося в експерименті з введення плати за забруднення навколишнього середовища. У розроблялася в той час Державну програму охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів СРСР на перспективу до 2005 р. було передбачено проведення комплексу заходів щодо формування економічного механізму природокористування-тання, але глибокий економічний криза відсунула розв'язання екологічних проблем на другий план.

   Вихідною передумовою і складовою частиною процесу вдосконалення централізованого управління екологічної сферою є формування економічного механізму природокористування, який представляє собою сукупність економічних методів управління, покликаних створити матеріальну зацікавленість ресурсопотребітеля в оптимізації процесів його взаємодії з природним середовищем. У міру заміщення адміністративних методів економічними основним завданням центральних органів управління стає розробка довгострокової стратегії та науково обгрунтованої нормативної бази природокористування. Основою державного регулювання в галузі екології повинно стати природоохоронне законодавство, що служить відправним моментом розробки національних екологічних програм та інших планових і прогнозних документів, що забезпечують екологічну спрямованість економіки.

   2.3.Наслідки державного соціалізму та його криза

   Кожна економічна система має свої власні закономірності становлення і розвитку. Якщо ці закономірності ігноруються то неминуче розвиваються кризові явища. Ігнорування основних закономірностей розвитку соціалізму на певних історичних етапах мало місце в колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах. 
Як відомо, в соціалістичних країнах використовувався плановий механізм господарювання з переважанням адміністративно-командних методів. Цей механізм в умовах СРСР навіть при порівняно нижчій, ніж сьогодні, матеріально-технічній базі під час Великої Вітчизняної війни дав можливість за кілька місяців евакуювати значну частину виробничих потужностей і перебудувати народне господарство таким чином, щоб забезпечити фронт літаками, танками, гарматами і за чотири роки розгромити фашистських загарбників, за п'ять післявоєнних років відбудувати зруйноване народне господарство.

   Проте в 60-х роках рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин вимагав планового механізму господарювання з переважанням економічних методів. Виникла потреба здійснити нову комбінацію планового і ринкового механізмів регулювання суспільного виробництва. Причому об'єктивно потрібно було посилити планові засади, але з наголосом на економічні методи.

   В дійсності ж в ході реформи 1965 року економіці країни почали насильно нав'язувати широкомасштабні й всеохоплюючі ринкові механізми. Так, виробничі підприємства почали стимулювати не за ефективність праці й кінцеві народногосподарські результати, а за зростання вартісних показників і передусім прибутку. В таких умовах трудові колективи втратили інтерес до скорочення затрат на виробництво, зниження собівартості виробів, поліпшення якості продукції, і як наслідок, економіка країни перетворилась у затратну, інфляційну, байдужу до науково-технічного прогресу.

Отже виділемо позитивні і негативні наслідки. Позитивні наслідки конкретно в Україні.  У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

У 1930-х pp. в Україні  змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні  з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.

Неготивні наслідки. Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних норм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована  індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явилися величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблеми.

У ході індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні  методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсування індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».