Соціальне партнерство

Друге протиріччя пов’язане з різницею в рівнях заробітної плати працівників різних галузей, навіть якщо вони виконують однакову роботу, за умови об’єднання їх у спілки за професійною або галузевою ознакою.

Третє протиріччя в роботі профспілок зумовлене їхньою боротьбою за покращення умов життя, згідно з якою до колективних угод включаються пункти про техніко-технологічне переозброєння виробництва, зменшення сфери використання ручної праці тощо. Проте така вимога нерідко призводить до скорочення чисельності працівників і суперечить вимозі забезпечення зайнятості.

І ще одне протиріччя полягає в тому, що сприяючи участі трудящих в управлінні виробництвом, створюючи своєю діяльністю передумови формування стабільних механізмів узгодження інтересів і запобігання конфліктам, профспілки мимоволі послаблюють свою роль у сучасному виробництві. Зараз у багатьох країнах трудящі перестають відчувати потребу у профспілках, частка працівників, які беруть участь у різних об’єднаннях, поступово зменшується. За даними ООН, у 1989-1990 роках лише 12% робочої сили було об’єднано в профспілки у Франції, 16% - в Іспанії, 17% - в США, 26% - в Швейцарії, 42% - у Великобританії. Цьому певною мірою сприяє тенденція децентралізації трудових відносин на ринках праці різних країн (Зниження колективних переговорів до рівня підприємств) і індивідуалізації трудових відносин (заміна колективних угод і договорів на індивідуальні угоди та контракти).

Профспілки, в цілому, мають ряд особливостей, це:

- наймасовіше об’єднання трудящих, доступне для всіх;

- організація, яка за своєю метою та інтересами найбільше відповідає інтересам трудящих.

Так на сьогодні Федерація профспілок України значну увагу приділяє питанням молодіжної політики, адже станом на 1 січня 2013 року молодь до 35 років у профспілках становить майже 3 млн. осіб, або 35 відсотків від її загальної кількості. Серед них майже мільйон – студенти вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації, триста тисяч – учні ПТУ. Решта – працююча молодь.

Проте профспілковий рух в Україні за останні роки дещо погіршився. Щорічне зростання кількості профспілок різного статусу, дрібнення діючих профспілок свідчить про відцентрові тенденції їх розвитку та хибну амбіційність окремих профспілкових керівників, не здатних поступитися власними інтересами заради громадських. Останнім часом більшість таких організацій створено штучно, вони здебільшого нечисельні і, швидше, є «віртуальними». Це – профспілки, як правило, «вузьких» категорій працівників, таких, як, наприклад, спортивні тренери, циркові артисти, працівники грального бізнесу, страхових компаній та ін.

Продовжують виникати так звані «жовті» профспілки, які створюються під суто політичні проекти задля імітації підтримки певних сил «знизу». Роботодавцям вигідно мати «кишенькові» профспілки, такі, які б займали щодо них угодовську позицію. Одним з головних критеріїв, що визначають соціальний статус будь-якої громадської організації, є її чисельність. Профспілка, яка прагне бути сильною, та успішною, повинна постійно боротися за високий рівень членства. Залучення нових і нових спілчан повинно постійно бути в полі зору кожної профспілкової організації.

Аналіз статистичних даних членських організацій ФПУ свідчить про сталу тенденцію до зниження профспілкового членства. Загальна чисельність профспілок, що входять до складу ФПУ, за роки незалежності зменшилася майже на 62 відсотки – з 25 млн. у 1992 р. до 8,6 млн. у 2009 р.

Рівень довіри населення до профспілок засвідчують результати соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова з 1 по 6 березня 2013 р. (Додаток 3). На запитання «Чи довіряєте Ви профспілкам?» більшість респондентів відповіли – «скоріше не довіряю».

Однією з проблем, що стримують розвиток профспілкового руху, впливають на його згуртованість і єдність, а також породжують недовіру громадян, є інформаційна закритість. Власні інформаційні потужності профспілок – недостатні, профспілкові видання – малотиражні і мають виключно внутрішній характер розповсюдження. Жодна з профспілок не має своєї програми на телебаченні. Із свого боку, телебачення та друковані ЗМІ не часто звертаються до висвітлення профспілкової тематики.

2. Роль держави як арбітра на ринку праці

Розвиток соціального партнерства в його різних формах є важливою складовою процесу посилення соціальної спрямованості сучасної ринкової економіки. У системі соціального партнерства інтереси працівників представлені зазвичай профспілками, а інтереси роботодавців — спілками роботодавців. У так званому трипартистському варіанті третім безпосереднім учасником соціального партнерства є держава.

Важливим питанням у системі соціального партнерства є розподіл ролей між соціальними партнерами.

Держава, як правило, бере участь у соціальному партнерстві на національному, регіональному та галузевому рівнях, виконуючи функції гаранта, контролера, уловлювача, арбітра та ін.

Держава є гарантом основних громадянських прав, що дуже важливо для вільної реалізації прав працівників і підприємців, для ефективного функціонування будь-якої системи соціально-трудових відносин. Як гарант держава організовує, координує і регулює соціально-трудові відносини. У межах цієї функції держава розробляє правові основи і організаційні форми соціального партнерства, правила і механізми взаємодії сторін, встановлює обґрунтовані розміри і порядок визначення мінімальних соціально-трудових стандартів (мінімальної заробітної плати, соціальних пільг і гарантій тощо). У межах цієї функції держава може виступати як незалежний регулятор соціально-трудових відносин, встановлюючи юридичні рамки, що захищають права профспілок і трудящих і закладають організаційні та процедурні основи колективних переговорів і вирішення трудових конфліктів.

Держава, як сторона на переговорах і в консультаціях, бере участь у соціальному партнерстві з метою розробки і впровадження в життя соціальної, економічної та промислової політики в країні.

В періоди економічних труднощів з метою недопущення інфляції держава може виконувати функції уловлювач. У таких випадках держава вмовляє роботодавців і профспілки не приймати такі рішення щодо заробітної плати, які вона вважає інфляційними і такими, що підривають конкурентоспроможність тих чи інших галузей економіки. Якщо вмовляння з боку провідних посадових державних осіб виявляється замало, уряд може покликати на допомогу громадську думку, щоб посилити тиск на суб’єктів соціального партнерства. Останнім часом у країнах Західної Європи почастішали випадки застосування з боку держави таких методів, як погроза прийняття законодавчих заходів у разі нездатності соціальних партнерів прийти до згоди.

Крім умовляння, держава може застосувати також і контроль. Найжорсткіші форми контролю полягають у законодавчому замороженні заробітної плати, встановленні граничних розмірів надбавок тощо.

Головні функції держави в системі соціального партнерства: законодавча, нормотворча, організаційна, прогностична, контрольна та судова. Розвиваючи систему партнерських відносин, держава забезпечує впровадження норм міжнародного права.

Держава бере на себе функцію арбітра в разі виникнення трудових конфліктів унаслідок проведення переговорів і тлумачення положень угод і договорів. У багатьох країнах віддають перевагу розв’язанню трудових конфліктів через примирливі та арбітражні процедури під егідою третьої сторони – держави. У деяких країнах функції арбітра виконують урядові служби примирення, в інших – незалежні від уряду органи примирення і посередництва (служба консультацій, примирення і арбітражу у Великобританії, федеральні служби посередництва і примирення в США, Комісія по трудових спорах у Японії тощо). Останні користуються більшою довірою з боку соціальних партнерів завдяки нейтральному характеру примирливого механізму.

Неабияку роль відіграє держава у конфліктах національного характеру, які особливо поширені в Криму. Питання дискримінації за національною ознакою стоїть сьогодні дуже гостро і потребує вирішення. Так, якщо оцінити результати опитування, проведені Центром Разумкова в 2008 році в Криму, то найбільше стикалися з випадками дискримінації за національною ознакою під час прийняття на роботу або до навчального закладу кримські татари (36,5%), потім українці ­ 9,8% і росіяни – 7,1% (Додаток 4).

Ще одним питанням, яке потребує негайного вирішення державою – є питання зайнятості в сільському господарстві. За статистичними даними чисельність зайнятого населення в сільському господарстві ( у тому числі в мисливстві, лісовому господарстві і в рибальстві) значно скоротилася з 2002 року – 5394 тис. осіб до 3410 тис. осіб в 2011 р. (загальна чисельність зайнятого населення в 2002 р. – 21379 тис. осіб, в 2011 р. – 20324 тис. осіб.).

Україна має 41,8 млн. га сільськогосподарських угідь (69 % загального фонду земель)[5], а частка продукції аграрного сектору в зовнішньоторговельному обороті країни становить понад 19,7 %[3]. Сільське господарство – це галузь зі стабільною висхідною динамікою, яка зберігалася навіть у період кризи 2008-2009 рр. до середини 2012 р. Виробництво с/г продукції в січні-червні 2012 р. становило 107,4 % до відповідного періоду 2011 р. (в аграрних підприємствах – 111,8 %; у особистих господарствах – 104,4 %[6]). Загальне ж виробництво с/г продукції у 2012 р. склало 95,5 % до 2011 р. (аграрні підприємства – 93,5 %, господарства населення – 97,6 %). При цьому, трудомістке виробництво зосереджено саме в дрібних виробників, які вирощують 90 % овочів та картоплі, утримують 66 % поголів’я великої рогатої худоби та 55 % поголів’я свиней.

Україна, 90 % площі якої становлять сільські території, де проживає третина населення, вирізняється низьким рівнем підтримки сільського господарства. У 2010 р., коли внесок останнього у ВВП склав 9,3 %, обсяг державної підтримки становив 0,22 % ВВП (в окремих державах ЄС цей показник сягає 4,1 %[9]). Через диспаритет цін на продукцію промисловості, що споживається у сільському господарстві, та цін на с/г продукцію відбувається «проїдання» навіть цих коштів. Обмежені можливості дрібного землевласника щодо застосування механізації і впровадження нових технологій, вимушене використання здебільшого ручної праці, слабкий розвиток сільських територій обумовлюють постійний відплив економічно активного населення: 41 % жителів села – пенсіонери, а 18 % досягли віку 65 років. Протягом 2012 р. наявне сільське населення скоротилося в середньому на 80 тис. – з 14 294,8 тис. осіб (31,28 % населення України) до 14 214,8 тис. осіб (31,18 % населення України)[17].

Реалізовані у 2008-2011 рр. заходи Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року не призупинили негативні тенденції. Більшість із завдань Програми не досягнуті в повному обсязі, а такі заходи як компенсація витрат підприємств АПК щодо будівництва у сільських населених пунктах об’єктів соціальної сфери та місцевих газових трубопроводів, стимулювання розвитку депресивних територій, реформування системи аграрної освіти тощо з державного бюджету не фінансувались, а відтак і не виконувались.

Згідно з Законом України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18.10.2005 р. № 2982-IV комплексний розвиток сільських територій є стратегічною метою державної аграрної політики в Україні. Основними складовими визначені: забезпечення надійного функціонування соціальної інфраструктури села; формування системи державного регулювання демографічних процесів сільського розвитку, реалізація програм стимулювання розвитку депресивних територій; вирівнювання умов життєдіяльності міського і сільського населення; сприяння збільшенню зайнятості сільського населення; збереження та розвиток малих, віддалених і таких, що занепадають, сільських поселень; сприяння підвищенню рівня доходів сільського населення, стимулювання закріплення на селі спеціалістів сільського господарства, освіти, культури, охорони здоров’я та побутового обслуговування тощо.

Розвиток сільських територій прямо залежить від якості управління трудовим потенціалом (забезпечення умов для його збереження і відтворення, створення можливостей для ефективного прикладення трудової діяльності, регулювання мобільності працівників тощо). Оцінюючи стан та перспективи покращення ситуації щодо розвитку трудового потенціалу села та забезпечення сільського населення робочими місцями, слід зупинитися на наступних аспектах:

1. Знецінення вартості  сільської праці та надання  великими агропідприємствами переваги  екстенсивному землеробству.

2. Недооцінка внеску особистих  сільських господарств (дрібних  землевласників).

3. Тінізація сільського  ринку праці.

4. Руйнація соціальної  інфраструктури та позапрофесійних  форм підтримки і розвитку  людського потенціалу сільських  територій.

5. Недостатня увага до  диверсифікації ринку праці (до  неаграрної зайнятості).

6. Міграційні процеси  на сільських територіях.

Знецінення сільської праці та перевага екстенсивного с/г виробництва. Земля є національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (Конституція України, Ст. 14). Усунення держави від управління перерозподілом державної і спільної власності на селі спричинило суттєву диференціацію населення за рівнями доходів, володінням землею і майном. Землі фактично сконцентровані в незначної кількості власників, знизилася ефективність використання угідь, впала рентабельність малих і середніх господарств. Надмірна концентрація землеволодінь обертається монополізацією аграрного ринку та зниженням ефективності землекористування, застосуванням екстенсивних технологій і застарілих форм організації праці, роблячи агросектор України неефективним, а зайнятість в ньому непрестижною.

Задля пом’якшення проблеми зайнятості сільського населення необхідно, насамперед, забезпечити підвищення доходів працівників сільськогосподарських підприємств та сільських працівників неаграрної сфери, в т.ч. шляхом державної підтримки ОСГ як основного постачальника с/г продукції на ринок України.

3. Значення МОП у розвитку цивілізованих відносин між соціальними партнерами

Діяльність МОП здійснюється за такими основними напрямами, як: розробка і прийняття міжнародних трудових норм та здійснення контролю за їх виконанням, це так звана нормотворча діяльність; забезпечення допомоги країнам у вирішенні соціально-трудових проблем, або технічне співробітництво; здійснення досліджень та публікаційна робота з проблематики у галузі праці.