Соціальне партнерство

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….….3

РОЗДІЛ 1 СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО…………………………………………….4

1.1 Суть, мета та принципи організації діяльності соціальних партнерів……….…4

1.2 Роль держави як арбітра на ринку праці………………………………………….9

1.3 Значення МОП у розвитку цивілізованих відносин між соціальними партнерами………………………………………..………..………………………….13

1.4 Зміст галузевої тарифної угоди працівників АПК……………………………...14

РОЗДІЛ 2 НОРМУВАННЯ Й ОПЛАТА ПРАЦІ В АПК…………………………...20

2.1 Суть нормування праці, способи вивчення трудових процесів і затрати робочого часу………………………………………………………….………………20

2.2 Аналіз результатів проведених спостережень і розрахунок норм праці……....22

2.3 Форми й системи оплати праці в АПК……………………………………….….25

2.4 Організація оплати праці в рослинництві й тваринництві……………….….…30

ВИСНОВКИ……………………………...……………………………………………34

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ….……………………………….…………35

ДОДАТКИ…………………………………..…………………………………………37

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Метою курсової роботи є дослідження впливу і ролі соціального партнерства на розвиток суспільного життя та економіку в цілому в сучасних ринкових умовах, а також вивчення і аналіз нормування і оплати праці в АПК.

Об'єктом курсової роботи є соціальне партнерство, як система взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями; механізм нормування і ОП в АПК.

Предметом курсової роботи є розвиток соціального партнерства та основні аспекти діяльності соціальних партнерів як на національному рівні, так і на міжнародному; обґрунтування і практична реалізація норм та ОП в АПК.

В умовах зростання повноважень трудових колективів у розв’язанні більшості питань, що регулюють соціально-трудові відносини, в умовах удосконалення відносин власності виникає об’єктивна необхідність узгодження інтересів різних верств населення. Світовий досвід дозволяє переконатись, що досягнути злагоди у суспільстві та підвищити ефективність виробництва можна лише в умовах соціального миру та співробітництва найманих працівників з працедавцями.

Актуальність розробки проблем соціального діалогу, його вищої. форми – соціального партнерства в сьогоденні визначається цілою мережею чинників. Перш за все, це потреба в поширенні діалогових партнерських технологій у взаємодії соціальних суб'єктів не лише у трудовій, а й в усіх інших сферах життєдіяльності суспільства.

У процесі розвитку соціальних відносин визначилися і необхідні умови, наявність яких забезпечувала становлення трипартизму у кожній з соціальних держав світу:

• соціально зорієнтована ринкова економіка;

• політична демократія;

• наявність незалежних, сильних соціальних партнерів – представницьких організацій найманих працівників (профспілок) і роботодавців;

• відсутність адміністративно-командних методів управління економікою;

• поміркованість регуляторної політики держави щодо втручання в діяльність

соціальних партнерів.

Досвід соціальних або держав загального добробуту свідчить, що відсутність хоча б однієї з цих умов робить неможливим розбудову соціально-трудових відносин на засадах трипартизму.

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО

1. Суть, мета та принципи організації діяльності соціальних партнерів

Соціальне партнерство як правовий інститут — це сукупність норм, що регламентують відносини між соціальними партнерами — трудовими колективами найманих працівників та їхніми представниками (профспілками та іншими представниками) і роботодавцями та їхніми представниками, а також між об'єднаннями вказаних суб'єктів щодо врегулювання трудових і соціально-економічних відносин у сфері застосування найманої праці й вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів).

На практиці соціальне партнерство є цивілізованим (мирним) методом розв'язання соціальних конфліктів. Метод розв'язання соціальних конфліктів у межах соціального партнерства — компроміс, узгодження інтересів працедавців і найманих працівників шляхом мирних переговорів і взаємних поступок.

Функціонування системи соціального партнерства здійснюється на тристоронній основі співпраці органів державної влади, підприємців і профспілок, яка спрямована на погодження інтересів і розв'язання проблем у соціально-трудовій діяльності людей [4].

Механізмом організації взаємодії учасників соціального процесу є насамперед органи соціального партнерства відповідних рівнів. На національному рівні таким органом є Національна рада соціального партнерства. На галузевому рівні можуть утворюватись самостійно діючі органи – галузеві ради соціального партнерства, до складу яких входять на паритетних засадах представники кожної із сторін соціального партнерства, які об’єдналися на галузевому рівні. На виробничому рівні порядок та умови здійснення соціального партнерства та створення відповідних органів визначається сторонами згідно з чинним законодавством.

Становлення системи соціального партнерства пройшло довгий і складний шлях. Коли робітники у капіталістичних країнах ще тільки почали об’єднуватись у професійні організації, вже тоді були започатковані перші спроби соціального партнерства у вигляді переговорів та консультацій між представниками найманих працівників і власників засобів виробництва. Перші колективні договори увійшли у практику наприкінці ХІХ ст. у Франції, Великобританії, Німеччині, тобто у найбільш розвинутих країнах Західної Європи.

Узгодження інтересів найманих працівників і власників капіталу у сфері соціального партнерства відносин здійснюється шляхом переговорів і завершується укладанням колективних договорів і угод, тобто колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин є невід’ємною характеристикою системи соціального партнерства.

За станом на 31 грудня 2011 року в країні діяло 98,5 тис. зареєстрованих колективних договорів. Чисельність працівників, охоплених колективними договорами, становила 8766,5 тис. осіб, або 81,6% облікової кількості штатних працівників, що відповідає рівню охоплення у 2010 році (Додаток 1).

Основою соціального партнерства є принцип співробітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формі ведення переговорів, укладенні колективних договорів, узгодженні проектів нормативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень між суб’єктами соціального партнерства на всіх рівнях (національному, регіональному, галузевому та місцевому рівнях).

До сфери соціального партнерства входять питання:

- досягнення консенсусу  з питань забезпечення зайнятості;

- створення додаткових  робочих місць;

- застосування найманої  праці з дотриманням вимог  техніки безпеки та вимог охорони  здоров’я, питання оплати праці, прав працівників на своєчасне  отримання заробітної плати;

- забезпечення нормального  режиму праці і відпочинку;

- забезпечення права працівників  на участь в управлінні працею  на підприємстві.

Основними завданнями системи соціального партнерства в Україні можна вважати:

- підвищення мотивації  до праці з метою забезпечення  високих кінцевих результатів  роботи, що сприятиме зростанню  рівня життя в країні;

- усунення чинників соціальної  напруги у суспільстві і зменшення  на цій основі негативних економічних  наслідків.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що ступінь розвиненості соціального партнерства залежить від ряду чинників, а саме:

1) ступеня демократизації  управління виробництвом (тобто  вирішення більшості соціально-трудових  проблем колективами підприємств  чи організацій, розширення прав  областей, регіонів і міст);

2) рівня життя більшості  населення і ступеня диференціації  прибутків. Спостереження свідчать, що чим нижчий рівень життя  і більша різниця в прибутках  багатих і бідних верств населення, тим популярний заклик до скидання  влади і перерозподілу власності  з відповідними практичними діями. І навпаки, в країнах з високим  рівнем життя і невисокою диференціацією  доходів прагнення соціальних  партнерів до соціального миру  та стабільності у суспільстві  збільшується. В більшості країн  з розвинутою ринковою економікою  різниця в прибутках (10/10%) найбідніших  і найбагатших сімей не перевищують 1:9 раз. [3]. Основний прошарок суспільства  складає середній клас, який має  досить високий рівень життя  і абсолютно не схильний до  зміни суспільної системи, особливо  до перерозподілу власності; психологічні  передумови і культурні традиції  в суспільстві сприяють орієнтації  населення розвинутих країн на  пошук соціальних компромісів, на  раціональне розв'язання суспільних  проблем.

Правовою основою соціального партнерства в Україні є національні законодавчі, нормативні акти: закони України "Про зайнятість населення", "Про колективні договори і угоди", "Про оплату праці", "Про охорону праці" та ін., укази Президента України "Про Національну раду соціального партнерства", "Про Національну службу посередництва і примирення" та ін.

Згідно зі Законом України "Про соціальне партнерство" головними завданнями соціального партнерства є:

— забезпечення реалізації соціально орієнтованої економічної політики;

— створення ефективного механізму регулювання соціально-трудових і пов'язаних з ними економічних відносин;

— проведення колективних переговорів, взаємних консультацій, укладення колективних договорів та угод;

— запобігання колективним трудовим спорам (конфліктам) і сприяння вирішенню соціально-трудових конфліктів;

— удосконалення чинного законодавства в сфері соціально-трудових і пов'язаних із ними економічних відносин.

Основними принципами соціального партнерства є:

— рівноправ'я сторін;

— зацікавленість сторін в участі в договірних відносинах;

— сприяння держави у зміцненні та розвитку соціального партнерства на демократичній основі;

— дотримання сторонами та їх представниками трудового законодавства та інших нормативно-правових актів, що містять норми трудового права;

— добровільність ухвалення сторонами взятих на себе зобов'язань;

— обов'язковість виконання колективних договорів та угод;

— відповідальність сторін та їх представників за невиконання колективних договорів та угод.

Елементами системи с об'єкт, суб'єкти, рівні й органи управління (Додаток 2).

Об'єкт системи соціального партнерства — суспільні, у даному випадку соціально-трудові відносини.

Суб'єкти (сторони) соціального партнерства в сфері соціально-трудових відносин — працівники, роботодавці, органи державного управління та місцевого самоврядування в особі уповноважених ними представників.

Особливе місце у системі соціально-трудових відносин належить найманим працівникам. Це пов'язано з тим, що вони, з одного боку, є наймасовішою, найбільш представницькою, а з іншого боку — найменш захищеною та найбільш вразливою стороною відносин у сфері праці. Працівник — це фізична особа, яка працює у роботодавця за трудовим договором. Роботодавець — власник підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності, або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

Для успішного розвитку соціально-трудових відносин на принципах соціального партнерства важливо, щоб розвивались представницькі органи найманих працівників і роботодавців.

Профспілки як сторона в системі соціального партнерства покликані представляти і захищати інтереси працівників. Окрім цієї важливої ролі, вони мають бути індикатором суспільної думки, суб'єкта управління на ринку праці, одного з учасників управління виробництвом. Профспілка — це масове самоврядне суспільне об'єднання працюючих у певній галузі або суміжних галузях, створене з метою захисту та представництва їх соціально-трудових прав та інтересів.

Основною метою, яку ставлять перед собою профспілки, є підвищення рівня заробітної плати, збереження робочих місць для членів профспілки, участь трудящих в управлінні виробництвом і розподілі виробленого продукту, а також покращення умов праці.

Зважаючи на це, в їхній діяльності нерідко виникають протиріччя. Перше з них пов’язане з тим, що підвищення рівня ставок заробітної плати може призвести до збільшення рівня безробіття в країні. Річ у тім, що угоди й договори в межах соціального партнерства укладаються на порівняно тривалий термін (від одного до трьох років) і не переглядаються протягом цього періоду незалежно від зміни економічної ситуації. Така жорсткість ставок заробітної плати призводить до того, що їх рівень стає менш чутливим до співвідношення попиту та пропозиції на окремих ринках праці. Це означає, що причини безробіття можуть полягати в угоді по ставках заробітної плати, рівень яких перевищує можливості фірм і призводить до звільнень працівників. Здавалося б, що профспілки за таких умов мусять знизити свої вимоги, проте цього, як правило, не відбувається, тому що вони захищають інтереси більшості працюючих, нерідко за рахунок меншості безробітних. Більше того, безробітні часто не є членами профспілки і не мають змоги впливати на їхню політику так само, як працюючі. Отже, робітники з гарантованою зайнятістю мимоволі виграють від звільнення інших.