Проблема бідності: досвід інших країн

     Нині  в українському законодавстві передбачено  дев’ять видів багаторазових  і чотири види одноразових пільг. Частина їх має забезпечувати певні привілеї особам, які й без того мають досить коштів для існування, а частина спрямована на соціальну підтримку малозабезпечених верств населення. Найпоширеніші пільги на оплату проїзду в міському та приміському пасажирському транспорті, право на які має третина населення країни (фактично використовує ледь більше половини цієї третини); право на пільговий проїзд у міжміському транспорті (мають 13% населення, а використовують його лише 2,5%). На відміну від цього пільги на оплату житлово-комунальних послуг використовують 94% тих, хто має на них право (приблизно 8% населення, а з урахуванням членів родин — 14%). Взагалі лише 43% населення використовує своє право на ті чи інші пільги, причому їхня питома вага значно вища серед більш заможних верств населення.

     Понад 70% отримувачів пільг — цілком забезпечені за українськими стандартами люди, а, приміром, серед тих, хто користується пільгами на оплату житлово-комунальних послуг, частка небідних сягає 77%.

     Підбиваючи  підсумки, хочу підкреслити необхідність мінімізації пільг і заміни їх грошовими виплатами. Крім усього іншого, пільга обмежує право вибору, приміром, пенсіонера між проїздом на трамваї та покупкою будь-яких товарів чи оплатою послуг.

     Ті  ж пільги, які будуть збережені, необхідно  обліковувати. Так, одним із напрямків упорядкування компенсацій транспортникам за безплатний проїзд пенсіонерів може стати видача кожному пенсіонеру певної — можна й необмеженої, але фіксованої — кількості талонів на проїзд, що відрізняються від загальних (аби запобігти їхньому використанню іншими громадянами). Такі талони слід буде здавати водієві чи кондуктору при проїзді, і в такий спосіб вони потраплятимуть на транспортне підприємство. Тільки за фактичною вартістю пред’явлених талонів і має здійснюватися бюджетна компенсація цьому підприємству витрачених коштів.

     Система соціальної підтримки вразливих  верств населення повинна бути орієнтована на справді нужденних. Необхідно, щоб парламентарії нарешті подолали свою «сором’язливість» і назвали бідність бідністю. За цим має йти затвердження офіційних критеріїв і межі бідності, розробка механізму державної підтримки бідних верств суспільства.

     Метою соціальної підтримки має стати  максимально повне охоплення  усіх, хто потребує допомоги. Тобто  всіх бідних, хто не в змозі самостійно забезпечити собі та своїм утриманцям (насамперед дітям) хоча б такий рівень життя, який відповідає встановленим державним гарантіям. Таким чином, в ідеалі всі нужденні повинні отримувати допомогу. Вона може надаватися в різних формах:

• безпосередня допомога грошима чи товарами повсякденного попиту;
• забезпечення доступу до послуг охорони здоров’я, освіти тощо — для цього на пільгових умовах (чи взагалі безплатно) надаються ліки, шкільні підручники, створюється система фінансування охорони здоров’я, яка враховувала б ризики, що не підлягають страхуванню;
• допомога у працевлаштуванні чи само зайнятості особам працездатного віку;
• централізований перерозподіл коштів на користь найбідніших регіонів країни.

   Необхідність  одночасного вирішення двох завдань  — подолання бідності й обмеження бюджетних витрат — зумовлює особливу роль адресної соціальної допомоги. Адресність потребує насамперед точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами.

   Базою для ідентифікації є оцінка рівня  доходів (чи споживання) окремих родин чи домогосподарств. Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Проте є й ціла низка проблем. У нашій країні доходи населення не відбивають реального рівня життя внаслідок поширеності так званих «натуральних доходів» від особистого підсобного господарства, доходів від неформальної та тіньової економічної діяльності тощо. Орієнтація ж на рівень споживання також пов’язана з багатьма труднощами, оскільки ця характеристика рівня життя та добробуту не підтверджується документально і, відповідно, не може використовуватися в процедурі призначення допомоги. Можливо (і в багатьох країнах така практика існує), проблему буде вирішено завдяки використанню показника доходу в поєднанні з хоча б вибірковим застосуванням перевірок реального рівня життя. Проте це вимагає відповідних коректив у законодавстві, істотного збільшення адміністративних витрат. Крім того, не можна не враховувати, що такий підхід аж ніяк не популярний у суспільстві.

   Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори бідності, тобто на наявність у родині (домогосподарстві) однієї або кількох характеристик, що тісно корелюють із бідністю, — приміром, не менше ніж п’ятеро дітей у сім’ї, родина пенсіонерів (чи самотні пенсіонери) старші від 75 років і т.п. Перевага такого підходу — у спрощенні процедури надання допомоги і, відповідно, скороченні адміністративних витрат. А недоліки пов’язані з тим, що всі індикатори бідності є лише непрямими її характеристиками. Відповідно можуть виникати помилки в забезпеченні адресності — або неповнота охоплення бідних, або, навпаки, надання допомоги небідним.

     Значною мірою попередити розпорошення коштів може так званий механізм само ідентифікації чи само адресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, отримувати які прагнуть лише справді бідні верстви населення. Приміром, працездатним можуть бути запропоновані громадські роботи з оплатою, яка не перевищує межі бідності.

     Кажучи  про ефективність надання соціальної допомоги, слід підкреслити два основні її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто її не потребує. При цьому йдеться не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомоги (субсидії). За умов існування різноманітної системи підтримки доходів населення (неоднакових критеріїв надання різних видів допомоги та різних граничних значень доходу родини) важливо націлити її саме на бідні верстви суспільства.

     Подолання бідності — завдання не одного дня. На мій погляд, настійно необхідною є координація різнопланових зусиль, визначення пріоритетів на коротко-, середньо- і довгострокову перспективу. Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру — грошовими виплатами, субсидіями, допомогою продуктами, одягом тощо) можна викоренити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом’якшення ж відносної бідності, пов’язаної насамперед з економічною нерівністю населення, потребує більше часу й зусиль в основному активного характеру (допомоги у працевлаштуванні, відкритті власної справи, отриманні необхідної кваліфікації). Що ж до суб’єктивної бідності, то для попередження викликаних нею соціальних конфліктів потрібні час, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії майже всіх соціальних інститутів суспільства.

Президент зробив перший крок — розуміючи важливість проблеми, включив відповідну тематичну доповідь до свого щорічного послання Верховній Раді. Тепер треба чекати на реакцію інших ланок влади: законодавців, Кабінету міністрів, місцевих органів.   

Ситуація з бідністю в Україні та регіонах    

За останніми  даними моніторингу (за 2008 рік), межа бідності в Україні, визначена за національним критерієм (75% медіанного рівня сукупних еквівалентних витрат), досягла рівня  778 гривень в середньому на одну особу на місяць і збільшилась у порівнянні з попереднім роком на 252 грн. або на 48%.    

Слід зазначити, що вартісне значення межі бідності суттєво  перевищило офіційний розмір прожиткового мінімуму, зокрема для осіб, що втратили працездатність – на 56,2%. Таким чином, домогосподарства з пенсіонерів, що отримують мінімальну пенсію і не мають інших доходів, автоматично опинилися у складі бідного населення.   

Негативним явищем 2008 року можна вважати зростання  відриву доходів бідних від середнього по країні рівня – до 1,61 раза (у попередньому році було 1,56 раза). Тобто, доходи бідного населення у 2008 році зростали меншими темпами, ніж доходи населення країни в цілому.   

Показник глибини  бідності зріс з 23,1% до 23,4%, що свідчить про загальне погіршення становища бідних. Рівень бідності у 2008 році склав 27,0%.   

Отже, зміни, що відбулися за 2008 рік, є неоднозначними. З одного боку, за основними показниками  бідності відбулося незначне покращення ситуації, проте водночас спостерігається  негативна тенденція до зростання розшарування як серед населення країни в цілому, так і серед населення, що перебуває за межею бідності.    

У більшій половині регіонів України у 2008 році відбулося  підвищення рівня бідності за середньоукраїнською межею. Якщо у попередньому році позначку 40% за показником рівня бідності перейшов тільки один регіон (Кіровоградська область), то у 2008 році таких регіонів було три (додались ще Волинська і Тернопільська області). У Волинській та Кіровоградській областях рівень бідності був найвищим та становив 47,3 та 47,1% відповідно Крім того, у двох областях – Одеській та Рівненській – рівні бідності були близькими до планки у 40% та становили 38,5 та 39,3% відповідно.  У всіх перерахованих областях у порівнянні з попереднім роком відбулося подальше погіршення ситуації.  

Пропозиції щодо формування державної стратегії подолання бідності.

       1. Переорієнтувати соціальну політику на переважно активні та реабілітаційні заходи, тобто, встановити реальну, науково обгрунтовану межу бідності і повністю компенсувати втрачені з різних причин доходи до встановленої межі бідності тільки непрацездатним групам населення, а працездатним - доплачувати лише частину від суми дефіциту доходу, стимулюючи активізацію власних зусиль працездатного населення.

      2. Розмір мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії та всіх видів допомог повинен відповідати рівню прожиткового мінімуму протягом всього перехідного періоду.

     3. Основу соціального законодавства має складати система взаємопов’язаних соціальних нормативів, базовими з яких є: фізіологічний мінімум, прожитковий мінімум, соціальний мінімум. При цьому решта соціальних нормативів має бути похідними з базових.

     4. Для забезпечення ефективності системи соціального захисту  необхідно ввести принцип адресності при наданні всіх видів допомог з обов’язковою перевіркою реального рівня життя.

     5. З метою спрощення процедури надання всіх видів допомог, фінансового контролю та підвищення якості надання адресних видів допомог необхідно об’єднати всю інформацію щодо формування та використання фондів, місцевих бюджетів, персонального обліку громадян, базу даних податкових інспекцій в єдину інформаційну систему.  

      6. Звільнити цільові Фонди від невластивих їм виплат.

      Таким чином, запропоноване вдосконалення існуючого законодавства повинно поліпшити становище найбільш незахищених його верств. Але загрозливі масштаби бідності та виникнення явища застійної бідності вимагає від держави першочергових дій, направлених на поліпшення становища зубожілих верств. В зв’язку з цим виникає необхідність прийняття спеціальної державної програми, мета якої полягає в покращання становища бідних верств населення шляхом поступового підвищення їх доходів до межі бідності, ліквідації негативних соціальних наслідків, пом’якшення соціально-психологічної напруги у суспільстві.       
 
 
 
 
 
 

3. Проблема бідності: досвід інших країн

Соціальна політика, що нині проводиться в Україні, будується  за таким принципом: держава, визнаючи ринкові відносини, лише доповнює та корегує ринкові механізми перерозподілу ВВП, орієнтуючись при цьому на гарантоване задоволення лише мінімальних базових потреб і надання соціальної допомоги найбільш уразливим категоріям населення. І ось результат: Україна входить у нове століття з безліччю проблем, пов'язаних з безробіттям, нереформованими системами заробітної плати і пенсійного забезпечення, не вирішеними питаннями щодо попередження і подолання бідності, запровадження соціального страхування, адресної допомоги. На сьогодні в Україні склалася ситуація, коли можна без перебільшення стверджувати: негативні наслідки соціально-економічних перетворень відчула значна частина населення нашої країни. Це 15 млн. пенсіонерів, 3,5 млн. інвалідів, люди похилого віку, робітники, що потребують вирішення питань, пов'язаних з безробіттям, охороною праці, заборгованістю по заробітній платі, пенсіях тощо. Вирішення саме цих проблем повинно стати пріоритетним у соціальній політиці України в ХХI ст.

Таким чином, в  умовах переходу нашої країни до ринкових відносин соціальна політика має  відігравати важливу роль в успішному здійсненні перетворень. Уряд вживає явно недостатніх заходів щодо пом'якшення ситуації в соціальній сфері. Як справедливо зауважують дослідники, кризова ситуація, у якій перебуває нині населення України, багато в чому пов'язана з тим, що вже протягом багатьох років у процесі здійснення реформ ігнорується соціальний фактор. Через це назріла необхідність розробки нової соціальної концепції і шляхів її реалізації.                                                            Корисним у цьому процесі є досвід у цій галузі інших країн, стислий аналіз якого і проведено у даній роботі.