Предмет політичної економіїі та її призначення

   1) неокласичний виходить з корінного положення класичної школи про ринок і конкуренції, як про природні умови функціонування і розвитку економіки. Ринковий механізм саморегулювання вважається єдино ефективним способом функціонування економіки. Державне втручання може привести до порушення економічної рівноваги, до зниження ефективності. Ґрунтується на теоріях граничної корисності і продуктивності.

  2) Кейнсіанство виникло в 30-і роки, у зв'язку з необхідністю виведення буржуазної економіки з світової кризи 29-33 рр.. Кейнс випустив в 1936 р. роботу "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей".

 Основні  положення: ринковий механізм  не здатен повністю усунути  кризи і безробіття, необхідно  державне регулює втручання, з  використанням податків, субсидій, позикового відсотка.

 3) Монетаристичні теорії інтенсивно розвиваються. У центрі їх уваги - антикризові заходи: стимулювання економічної активності з використанням фінансово-кредитної системи, грошового обігу, інфляцій для підвищення попиту і нарощування виробництва.

4) Інституційно-соціологічне. Об'єктом дослідження є такі суспільні інститути як корпорації, профспілки, держави. При цьому в центрі уваги - загальнолюдські цінності. Виступають проти надмірної ідеологізації суспільного життя, проти мілітаризації економіки, за індикативне державне планування економіки, за гарантовані доходи, за розширення державних соціальних програм, за організацію державою перекваліфікацію працівників у зв'язку з технологічною безробіттям.

1.3.Предмет політичної економі.

    Визначення  предмета політичної економії. Політична  економія поряд із правоведенням, історією, соціологією та іншими науками належить до системи суспільних наук, кожна  з яких виділяє з багатогранної  сукупності суспільних відносин їх відповідні вид чи групу, котрим властиві певні закономірності. Політична економія вивчає такі суспільні відносини і закони, які належать до базових у житті суспільства, оскільки вони є складовою суспільного виробництва (економіки).

    Суспільство — це найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається  в процесі їхньої життєдіяльності. Воно створює і розвиває матеріальну і духовну культуру, систему інших соціальних цінностей. Усі сторони суспільного життя пов’язані між собою, але таким чином, що його основою є економічне життя, тобто виробництво матеріальних благ і послуг для задоволення різноманітних потреб людей. Щоб жити, людині потрібна їжа, одяг, житло і безліч інших матеріальних благ та послуг. Необхідні засоби до існування вона повинна виробляти: сіяти зерно, добувати вугілля, плавити сталь, робити машини, випікати хліб, друкувати газети.

    Об’єктом  політичної економії є економічне життя  суспільства, тобто його економіка, а економіка — це суспільне  виробництво.

    Назва «економіка» виникла з поєднання  двох слів грецького походження «ойкос»  — будинок, господарство і «номос»  — закон. Уперше цей термін застосував Арістотель (ІІІ ст. до н. е.). Багатоаспектність  змісту економіки зумовлює різноманітність  напрямів і сфер вивчення економічного життя суспільства: домогосподарство, підприємство, галузь, економіка країни в цілому, світове господарство, економічні відносини, економічні відносини  у взаємозв’язку з продуктивними  силами і т. д. Сьогодні економіку  суспільства вивчають понад 50 окремих  економічних наук, у тому числі  політична економія, економікс, макроекономіка, мікроекономіка, історія економічних  учень.

    Кожна з нині існуючих економічних дисциплін  має свій предмет дослідження, на якому вона спеціалізується. Так, предметом  макроекономіки є механізм функціонування економіки, а предметом мікроекономіки є вивчення поведінки окремих  економічних одиниць, таких як домогосподарство, підприємство, ціна, доходи підприємства тощо.

    Політична економія також має свій предмет. При цьому слід пам’ятати, що слово  «політея» в перекладі з грецької означає суспільний устрій. Назву  науки «політична економія» запропонував відомий представник теоретичної  школи меркантилізму у Франції  Антуан Монкретьєн де Ваттевіль у  книзі «Закони суспільного господарства (Трактат з політичної економії)». Використаний ним термін «політична економія» згодом став назвою цілої  науки.

    При виробництві матеріальних благ люди взаємодіють з природою, використовуючи різноманітні засоби виробництва (машини, споруди, будівлі тощо), які в поєднанні  з людьми, що приводять їх у дію, виступають як продуктивні сили суспільства.

    У процесі виробництва люди створюють  блага не ізольовано один від одного, а об’єднуючись певним чином, спілкуючись один з одним і взаємодіючи. Отже, в процесі виробництва люди вступають у відносини не тільки з природою, але й між собою, тобто вступають в економічні відносини.

    Люди  як носії економічних відносин водночас є носіями системи інших суспільних відносин: політичних, національних, сімейних, ідеологічних, з якими економічні відносини теж пов’язані і взаємодіють. Політична економія досліджує економічні відносини обов’язково в їх зв’язку і взаємодії з іншими суспільними відносинами та інститутами.

    Таким чином, предметом політичної економії є економічні відносини людей  в їх єдності і взаємодії з  продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства.

    Вивчаючи  тему, слід звернути увагу на те, що в економічній теоретичній науці  зустрічаються певні розбіжності  в трактуванні предмета політичної економії. Так, А.Сміт уважав, що предметом  цієї науки є вивчення природи  та причин багатства народів, про  що свідчить назва його класичної  праці «Дослідження про природу та причину багатства народів» (Смит А. Исследование о природе и причине богатства народов. — М.: Соцэкгиз, 1961).

    Видатний  український політеконом М. І. Туган-Барановський писав, що сучасну політичну економію можна визначити як науку про суспільні відносини людей у межах їх господарської діяльності, яка удосконалюється в середовищі історично вільного мінового господарства, що розвивається (Туган-Барановский М. И. Основы политической экономии. — М.: РОССПЭН, 1998. — С. 34). У відомому вітчизняному підручнику з економічної теорії (Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. — К.: Вища шк.: Знання, 1997. — С. 16) визначається, що предметом політекономії є «…вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства».

    Існують також інші трактування предмета політичної економії. Вони зумовлені  тим, що ця наука розвивається та диференціюється  на різні політекономічні школи  та напрями.

    Закони  і категорії політичної економії. Досліджуючи предмет вивчення, політекономія робить відповідні висновки, узагальнення, класифікації тощо. У результаті цього формується великий понятійний апарат. У системі понять важливе значення мають такі: економічна категорія, економічний закон, економічний принцип.

    Економічна  категорія — це наукове поняття, яке характеризує окремі сторони  економічного явища. Сутність економічної категорії визначається такими критеріями:відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи (елементу, ланки) економічних відносин людей;має об’єктивний характер, оскільки відбиває об’єктивну дійсність;має історичний характер, оскільки значна частина категорій політичної економії на певному етапі розвитку суспільного виробництва відмирає.

    У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії: власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших.

    В економіці діє низка економічних  законів.Економічний закон виявляє суттєві, стійки і необхідні причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності даного економічного процесу. Економічна наука класифікує економічні закони суспільства за такими великими групами: усезагальні закони, які властиві будь-якому типу економічної системи. Вони виражають напрями поступального розвитку суспільного виробництва, об’єктивні основи зростання його ефективності, розвитку відносин власності тощо; особливі економічні закони, що виражають такі особливості економічних відносин, які є спільними для декількох типів економічних систем. До них належать насамперед закони товарного виробництва і ринку; специфічні економічні закони, які діють лише в умовах певного економічного ладу, наприклад капіталістичного чи соціалістичного.

    У сукупності всі ці закони формують систему законів економіки та закономірності її розвитку.

    Таким чином, економічні закони є складовою предмета політичної економії. Вивчаючи об’єкт свого дослідження, тобто суспільне виробництво, політична економія стикається з проблемою обмеженості виробничих ресурсів (родючих земель, корисних копалин, паливно-енергетичних ресурсів, робочої сили тощо) та раціонального їх використання для найповнішого задоволення потреб людей. Пізнаючи закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням благ на будь-якому етапі суспільного розвитку, політична економія обґрунтовує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні блага, розподіляти і обмінювати їх.

    З іншого боку, як зазначалось, економічні відносини людей нерозривно пов’язані  з політичними, соціальними та іншими відносинами і соціальними інститутами. Наука досліджує вплив цих  відносин на економічні процеси.

    Виходячи  зі сказаного, можна сформулювати предмет  науки так: політична економія вивчає всю систему економічних відносин в їх єдності і взаємодії з  обмеженими продуктивними силами та політичними, ідеологічними і соціальними  інститутами суспільства. Вона, пізнаючи закони, показує, як люди і суспільство  мають здійснювати кінцевий вибір  рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти  різні товари та послуги, розподіляти  і обмінювати їх з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.

    Зародження  і розвиток політичної економії, її напрями і школи. Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Вона виражала інтереси буржуазії як класу, що народжувався в ту пору. Як зазначалося раніше, термін «політична економія» ввів до наукового лексикону французький економіст Антуан де Монкретьєн (1575—1621), який у 1615 р. опублікував працю «Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)», де йшлося про закони розвитку суспільного господарства.

    Капіталістичні  відносини в пору їх зародження одержали найбільший розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям політичної економії — меркантилізм (від італійського слова «мерканте» — торговець, купець) — виходив з того, що торгівля є джерелом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

    У міру проникнення капіталу у сферу  виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694—1774) — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробництва. Щоправда, останню вони обмежили тільки сільськім господарством, уважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі.

    Найвищого розвитку класична політекономія досягла  в працях видатних англійських економістів  Адама Сміта (1723—1790) і Давида Рікардо (1772—1823). Основним об’єктом дослідження  цих економістів було виробництво  як таке, незалежно від галузевих  особливостей, а також розподіл благ. Вони висунули й обґрунтували систему  понять і категорій, що являють собою  наукове відображення багатьох економічних  процесів.

    У середині ХІХ ст. сформувався пролетарський  напрям у політичній економії, який розробив її основоположник Карл Маркс (1818—1883). Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості.

    У другій половині ХІХ ст. було сформульовано теорію граничної корисності — маржиналізму, в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим Карлу Менгеру (1840—1926) і Євгенію Бем-Баверку (1851—1914). Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком (1847—1938). Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1923), який 1890 р. опублікував «Принципи економічної науки». Дана праця започаткувала новий напрям у політекономії — неокласичний.