Оценка ликвидности банка

- пріоритетність ліквідності, у тому числі й при виборі напрямків розміщення коштів;

- постійність аналізу потреб банку в ліквідних засобах з метою уникнути як їх надлишку, так і дефіциту;

- планування та прогнозування дій банку в разі виникнення незбалансованої ліквідності та кризових ситуацій;

- взаємозв’язок ризику ліквідності з іншими сферами діяльності, такими як залучення та розміщення коштів, а також управління ризиком відсоткових ставок. [2, c. 141].

Стан ліквідності комерційного банку здебільшого визначається такими якісними чинниками, як структура та стабільність ресурсної бази і структура та якість портфеля активів.

Хоча ризик ліквідності може виникнути внаслідок проведення активних операцій, але більша частина проблем ліквідності виникає за межами банку і пов’язана з його клієнтами. Ризик ліквідності клієнтів трансформується в ризик ліквідності банку.

Першим етапом процесу управління ліквідністю має бути постійний аналіз ресурсної бази з погляду стабільності та ймовірності зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків. За ступенем стабільності зобов’язання банку поділяються на групи.

1. Зобов’язання за «гарячими грошима» або «летючі» вклади - кошти, які можуть бути зняті з рахунків без попередження і чутливо реагують на зміни відсоткових ставок на ринку. До даної групи належать міжбанківські позики з нефіксованим строком погашення, кредити «овернайт» тощо.

2. Мінливі зобов’язання - це кошти, значна частина яких може бути вилучена з банку в будь-який час, але певна сума залишків перебуває на рахунках. Це поточні, розрахункові та бюджетні рахунки клієнтів, коррахунки інших банків, рахунки фізичних осіб, чекові рахунки, кредитори тощо.

3. Стабільні зобов’язання, або основні вклади, - джерела коштів, за якими ймовірність дострокового відпливу грошей мінімальна. До даної групи належать ощадні рахунки, депозитні сертифікати, строкові вклади, недепозитні джерела коштів з фіксованими строками погашення, кошти від продажу цінних паперів. [2, c. 124].

Структура ресурсної бази банку аналізується в динаміці, визначається питома вага основних вкладів у загальній сумі зобов’язань. [13, c. 99].

У практичній діяльності банків вироблено кілька загальних підходів (стратегій) до управління ліквідністю, а саме:

- стратегія трансформації активів (управління ліквідністю через активи);

- стратегія запозичення ліквідних засобів (управління ліквідністю через пасиви);

- стратегія збалансованого управління ліквідністю (через активи і пасиви). [13, c. 99].

Кожна зі стратегій має свої переваги і недоліки, а економічна доцільність їх застосування визначається характеристиками банківського портфеля, станом фінансових ринків, особливостями зовнішнього середовища.

Розділ 2. Аналіз ліквідності комерційного банку

2.1 Мета, завдання та джерела аналізу ліквідності комерційних банків

Ліквідність банку - це його здатність своєчасно та в повному обсязі задовольняти невідкладні потреби у грошових коштах. Банківська ліквідність залежить від багатьох чинників, які поділяються на дві групи: внутрішні та зовнішні. До внутрішніх чинників належать: дисбаланс грошових потоків, викликаний невідповідністю структури вимог та зобов’язань банку; структура та стабільність депозитної бази банку; достатність капіталу; якість активів; фінансовий стан позичальників; репутація банку, яка впливає на здатність швидкого запозичення коштів на ринку; неправильна стратегія управління ліквідністю (наприклад, пріоритетність прибутковості над ліквідністю). До комплексу зовнішніх належать чинники загальноекономічного характеру: грошово-кредитна політика; стан грошового ринку; низька ліквідність окремих сегментів фінансового ринку для конкретних видів активів, що ускладнює їх продаж за прийнятною ціною в короткі строки; можливості запозичення коштів у центральному банку; регулятивні обмеження в країні; загальні кризові явища в економіці, які унеможливлюють безперебійне залучення коштів. [1, c. 103].

У банку потреба в ліквідних коштах може виникнути як під час здійснення пасивних операцій, так і внаслідок проведення активних операцій, якщо рішення про розміщення коштів приймається раніше, ніж знайдено відповідні джерела фінансування (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Джерела формування та напрями використання ліквідних коштів

Отже, банк вважається ліквідним, якщо він має можливість постійно і безперебійно виконувати свої зобов’язання, проводити активні операції та забезпечити поповнення ліквідних коштів у будь-який момент часу через запозичення коштів на ринку за середньою ставкою або реалізацію своїх активів без суттєвої втрати їх вартості. [1, c. 104].

Сутність проблеми банківської ліквідності полягає в тому, що попит на ліквідні кошти рідко дорівнює їх пропонуванню в будь-який момент часу, тому банк постійно має справу або з дефіцитом ліквідних коштів, або з їх надлишком. Дефіцит ліквідних коштів призводить до виникнення ризику втрати ліквідності, порушення нормативних вимог центральних банків, штрафних санкцій і- що найнебезпечніше для банку - до втрати депозитів. І навпаки, невиправдано високий рівень ліквідності породжує дилему «ліквідність - прибутковість», адже найліквідніші активи не генерують доходів. Якщо фактична ліквідність значно перевищує необхідний рівень або встановлені нормативи, то діяльність банку негативно оцінюється акціонерами, адже не використані можливості щодо отримання прибутку призводять до зниження вартості бізнесу.

Метою аналізу банківської ліквідності є оцінювання та прогнозування можливостей банку щодо своєчасного виконання своїх зобов’язань за умови збереження достатнього рівня прибутковості. Банк постійно вирішує завдання пошуку оптимального співвідношення між активами і зобов’язаннями як з погляду забезпечення потреб ліквідності, так і щодо їх дохідності та вартості.

Завдання аналізу ліквідності банку:

- визначення фактичної ліквідності;

- оцінювання відповідності фактичних значень нормативів ліквідності вимогам, які встановлено НБУ;

- виявлення чинників, які викликали відхилення фактичних значень показників ліквідності від нормативних вимог;

- аналіз стабільності ресурсної бази банку;

- прогнозування потреби банку в ліквідних коштах;

- порівняльний аналіз вартості та доступності альтернативних джерел поповнення ліквідних коштів; [2, c. 122].

- аналіз різних напрямів розміщення надлишкових ліквідних коштів;

- інваріантний аналіз ліквідності банку за різних сценаріїв розвитку подій (як правило, оптимістичний, найбільш імовірний та песимістичний).

На практиці існує три основні стратегії управління ліквідністю, які, по суті, є проявом загальних підходів до управління активами і пасивами банку:

- трансформації активів (управління ліквідністю через активи);

- запозичення ліквідних засобів (управління ліквідністю через пасиви);

- збалансованого управління ліквідністю (через активи і пасиви).

Сутність стратегії трансформації активів полягає в нагромадженні високоліквідних активів, які у разі виникнення попиту на ліквідні кошти продаються доти, доки не будуть задоволені потреби. Відтак відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму. Стратегія трансформації активів є традиційним і найпростішим підходом до управління і здебільшого використовується невеликими банками, які не мають широких можливостей запозичення коштів та доступу на грошові ринки. Вона оцінюється як менш ризикована порівняно з іншими, проте й досить дорога з погляду вартості, адже підтримка значного запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.

Основними джерелами аналізу ліквідності є щоденний та місячний баланс банку. Використовуючи дані щоденного балансу, НБУ контролює виконання обов’язкових нормативів ліквідності кожним банком окремо.

Оскільки на показники ліквідності банку впливають різноманітні чинники, зокрема такі, як якість активів, структура пасивів, достатність капіталу, фінансовий стан позичальників, то в процесі аналізу, крім балансу, можуть використовуватися й інші доступні інформаційні джерела, які поділяють на:

1) внутрішні;

2) зовнішні: інформація, одержана безпосередньо від клієнтів та контрагентів банку; офіційні повідомлення: рейтинги, статистичні дані, повідомлення засобів масової інформації, інформація про операції банку на відкритих ринках, біржах, у позабіржових системах. [13, c. 98].

Під внутрішніми інформаційними джерелами розуміють внутрішньобанківську інформацію, яка закрита для сторонніх осіб. Внутрішньобанківська інформація: звітність про депозитну діяльність банку, звітність про стан кредитного портфеля банку, звітність про портфель цінних паперів, звітність про формування резервів на покриття ризиків за активними операціями, кредитні договори, інформація про прострочені, пролонговані та реструктуризовані кредити, минула інформація про повернення кредитів позичальниками, дані про рух коштів за рахунками клієнтів.

Зовнішні джерела інформації поділяються на первинні та вторинні. Первинними інформаційними потоками є: офіційні повідомлення та інформація, одержана від клієнтів: фінансові звіти позичальників та емітентів цінних паперів, кредитні заявки, офіційні повідомлення про реструктуризацію цінних паперів, повідомлення клієнтів про наміри дострокового вилучення депозитів, офіційні повідомлення про злиття, реорганізацію чи банкрутство клієнтів чи контрагентів, прохання позичальників про пролонгацію чи реструктуризацію кредитів, попередження про зняття коштів з клієнтських рахунків. Відмітною рисою вторинних джерел інформації є її загальносуспільна доступність. [2, c.122].

Зовнішні джерела інформації мають велике значення в процесі прогнозування ліквідності. Різноманітність цієї інформації (яка часто є неформальною) забезпечує об’єктивність та різнобічність аналітичного процесу. Крім того, інформація, одержана на ринку, є досить оперативною, оскільки ринок реагує на певні зміни ще до того, як ці зміни знайдуть відображення в офіційних матеріалах (фінансовій звітності позичальника, рішеннях суду, офіційних звітах тощо). Об’єктивно і точно прогнозувати потребу в ліквідних коштах на перспективу банк може за допомогою комплексного аналізу всіх інформаційних джерел.

2.2. Вимоги НБУ щодо нормативів ліквідності комерційного банку

З метою забезпечення стабільної діяльності банків та своєчасного виконання ними зобов'язань перед вкладниками, а також запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, що притаманні банківській діяльності, Національним банком було затверджено Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків в Україні (постанова НБУ № 368 від 28.08.2001).

Ця Інструкція встановлює порядок визначення регулятивного капіталу банку та такі економічні нормативи, що є обов'язковими до виконання всіма банками:

нормативи капіталу:

                   мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1),

                   адекватності регулятивного капіталу/платоспроможності (Н2),

                   співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів (Н3),

нормативи ліквідності:

    миттєва ліквідність (Н4),

    поточна ліквідність (Н5),

    короткострокова ліквідність (Н6);

нормативи кредитного ризику:

    максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7),

    великих кредитних ризиків (Н8),

    максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9),

    максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та

    поручительств, наданих інсайдерам (Н10);

нормативи інвестування:

    інвестування в цінні папери окремо за кожною установою (Н11)-1,

    загальної суми інвестування (Н12).

За нормами чинної редакції Інструкції, вимоги до нормативів ліквідності банків встановлені у розділі V «Нормативи ліквідності» і містять наступне:

Норматив миттєвої ліквідності (Н4)

Норматив миттєвої ліквідності встановлюється для контролю за здатністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань за рахунок високоліквідних активів (коштів у касі та на кореспондентських рахунках).