Напрямки підвищення ефективності роботи виробництва

       Групування чинників за першою  ознакою робить можливим досить  чітке визначення джерел підвищення  ефективності: зростання продуктивності  праці (економія витрат живої  праці), зниження фондоємності (капіталоємності)  і матеріалоємності продукції.  Покращання використання зазначених  джерел підвищення ефективності  виробництва передбачає здійснення  комплексу заходів, які за своїм  змістом характеризують основні  напрями розвитку та удосконалення  виробництва (друга ознака групування  чинників). Визначальними напрямами  є, перш за все, прискорення  темпів науково-технічного та  організаційного прогресу (створення  нових і удосконалення існуючих  технологій, конструкційних матеріалів, засобів праці і кінцевої продукції;  механізація та автоматизація  виробничих процесів; запровадження  прогресивних методів і форм  організації виробництва і праці;  побудова та регулювання ринкового  механізму господарювання).

       Найбільш важливою у практичному  значенні слід вважати класифікацію  чинників ефективності за місцем  реалізації у системі управління  виробництвом (третя ознака групування  чинників), особливо відокремлення  з них двох категорій чинників  – внутрішньовиробничих і зовнішніх  (народногосподарських), а також  поділ сукупності внутрішніх  чинників на так звані “тверді”  і “м’які” чинники.

     Класифікаційні  ознаки чинників зростання ефективності виробництва зображені на рис. 1.1.

       Класифікаційні ознаки чинників  ефективності виробництва.

     “Тверді”  і “м’які” чинники зростання  ефективності діяльності

       Поділ внутрішніх чинників на  “тверді” і “м’які” є досить  умовним і незвичним, але широко  відомим і таким, що використовується  на підприємствах зарубіжних  країн.

       “Твердими” чинниками є ті, які  можна виміряти і які мають  фізичні параметри, а “м’які”  – ті, які не можна фізично  відчути, проте вони мають неабияке  значення для економічного управління  виробництвом (наприклад, інформація, знання і кваліфікація кадрів, методи та системи організації  різних процесів тощо).

       “Тверді” чинники зростання  ефективності діяльності

      1. Технологія – технологічні  нововведення, особливо сучасні  форми автоматизації та інформаційні  технології, що справляють чи  не найбільший вплив на рівень  і динаміку ефективності виробництва.

      2. Устаткування – зростанню продуктивності  діючого устаткування сприяють  належна організація ремонтно-технічного  обслуговування, оптимальні строки  експлуатації, забезпечення необхідної  пропорційності в пропускній  спроможності технологічно пов’язаних  груп, чітке планування завантаження  у часі, підвищення змінності  роботи, скорочення внутрішньо змінних  витрат робочого часу тощо.

      3. Матеріали та енергія – проблема  економії і зменшення споживання  сировини, матеріалів, енергії повинна  знаходитись під постійним контролем  відповідних спеціалістів фірми  (має позитивно розв’язуватись  завдання ресурсозбереження).

      4. Вироби – передові підприємства  постійно контролюють втілення  своєї технічної переваги у  конкретних виробах, що користуються  великим попитом на ринку. Фірма  мусить слідкувати за тим, щоб  не виникало навіть найменших  організаційних і економічних  бар’єрів між виробництвом та  окремими стадіями маркетингу.

       “М’які” чинники зростання ефективності  діяльності 

      1. Працівники – основне джерело  і визначальний чинник зростання  ефективності виробництва. Продуктивність  їх праці багато в чому визначається  методами, технікою, особистими вміннями, знаннями, ставленням до праці  та здібністю виконувати ту  чи іншу роботу.

      2. Організація і системи –  система повинна бути динамічною  і гнучкою, періодично неорганізованою  відповідно до нових завдань,  що постають перед фірмою при  зміні ситуації.

      3. Методи роботи – більш досконалі  методи роботи в умовах переважання  працеємних процесів стають достатньо  перспективними для зростання  продуктивності.

      4. Стилі управління – загальна  ефективність діяльності фірми  залежить від того, коли, де, як  і щодо кого застосовується  відповідний стиль управління. 

     Стратегія діяльності транспортних підприємств. 

     Сьогодні  транспортна галузь займає важливе  місце в економіці України  та має значну питому вагу у створенні  валового внутрішнього продукту. Розвиток транспортної галузі та створення умов для збільшення її ефективності здійснює мультиплікативний вплив на всю  економіку. Кризовий стан транспортної системи країни сприяє формуванню загрози  національної, економічної і соціальної безпеки України, що потребує прийняття  невідкладних заходів з боку держави  по їх усуненню.

     В цих умовах фактично неможлива реалізація важливих економічних та інноваційно-технологічних  завдань, які стоять перед транспортом  на сучасному етапі, а саме:

     - підвищення стійкості функціонування  транспортної системи, його доступності,  безпеки і якості послуг, наданих  нею, для забезпечення єдиного  економічного простору країни  і загальнонаціонального економічного  розвитку;

     -  формування єдиної гармонічної  транспортної системи;

     - інтеграція з європейською і  світовою транспортними системами  з надаванням транспортних послуг  на рівні світових стандартів;

     - зниження сукупних витрат економіки  країни на перевезення вантажів;

     - задоволення зростаючого попиту  на послуги, які надаються транспортом 

     Необхідною  умовою вирішення наявних проблем  є чітке формування інвестиційної  стратегії транспортних підприємств.

     Стратегія являє собою цілісну програму дій, яка визначає пріоритетні завдання для досягнення ефективної діяльності транспортних підприємств на перспективу. Вона забезпечує вибір пріоритетних цілей та врегульовує механізм їхньої реалізації шляхом оцінки наявних можливостей, ресурсів і резервів для забезпечення максимально ефективного використання потенціалу підприємств галузі.

     Стратегія діяльності транспортних підприємств  повинна бути спрямована на досягнення таких цілей: зміцнення їх фінансового  потенціалу, нарощення виробничого  потенціалу, підвищення ефективності діяльності та фінансової стійкості  галузі. 

     Планування  виробничих процесів. 

     Планування  виробництва передбачає прийняття  рішень про експлуатацію операційної  системи з врахуванням зміни  сукупного попиту. Планування –  проектування бажаного майбутнього  та розробка ефективних шляхів його досягнення з урахуванням сьогоденних умов і можливостей. Плани мають відображати  всі стадії процесу розширеного  відтворення: виробництво суспільного  продукту, його розподіл, оборот і кінцеве  споживання. План – це складна соціально  – економічна модель майбутнього  стану підприємства визначенням  ресурсів. Планування включає розробку та реалізацію ідеї. На промисловому підприємстві планову діяльність доцільно зосередити на чотирьох найважливіших напрямах: збут, фінанси, виробництво продукції, закупівля.

     Ефективність  виробництва на підприємствах України  – це одна з найважливіших задач  як держави (створення сприятливих  умов для ефективної діяльності підприємств), так і економістів самих підприємств (аналіз виробничої діяльності, розробка й впровадження заходів щодо підвищення ефективності виробництва, систематичному аналізі виробничої діяльності, розробці й упровадженні заходів, націлених  на підвищенні ефективності виробництва).

     Основна мета організації (підприємства) реалізується виконанням виробничої програми, якою визначається перелік, кількість, терміни  та вартість виготовлення продукції.

     Основною  для формування виробничої програми є стратегічний план виробництва, який розробляється за результатами вивчення кон’юнктури ринку та збуту продукції. Ця сфера діяльності стосується вищого рівня менеджменту: тут великого значення набуває стратегічне мислення керівників, яке дозволяє обґрунтувати основні напрями розвитку, надати цілеспрямованості та гнучкості  в роботі. Гнучкість виявляється  у завчасному передбаченні можливості подальшого розвитку підприємства та його підрозділів у зв’язку із зміною ринкової ситуації. Враховуючи це, при формуванні виробничої програми також визначаються заходи реконструкції  або вдосконалення організації  та управління виробництвом, формуються зв’язки із зовнішнім середовищем.

     Для кожного періоду планування необхідно  визначити дві змінні:

1. Обсяг виробництва.
2. Кількість робітників, задіяних в даний період.

     З точки зору управління виділяють три основні стратегії планування обсягу виробництва:

     1. Постійний обсяг виробництва  при постійній чисельності робочої  сили. Цей варіант стратегії передбачає  стабільність обсягів виробництва  продукції незалежно від коливань  попиту. У цій ситуації кількість  найманих робітників також залишається  незмінною. Різницю між обсягом  сукупного попиту та обсягом  виробництва компенсують збільшенням  або зменшенням запасів виготовленої  продукції. Такий  принцип найчастіше  використовують у капіталомістких  виробництвах з відносно низькими  питомими затратами на зберігання  продукції.

     2. Змінний обсяг виробництва при  постійній чисельності робочої  сили. При такому варіанті планування  обсяги виробництва змінюються  залежно від попиту, але чисельність  робочої сили залишається стабільною. Цей варіант стратегії реалізується  у трудомістких галузях, де  використовується висококваліфікована  робоча сила, а створення запасів  готової продукції обходиться  дорого чи зовсім неможливе.

     3. Змінний обсяг виробництва при  змінній чисельності робочої  сили. Цей варіант планування  передбачає найм та збільшення  робітників залежно від зміни  обсягів виробництва. Така стратегія  здійснюється у трудомістких  виробництвах, які не потребують  висококваліфікованої праці, а  також у випадках, коли робітники  віддають перевагу сезонній роботі.

     Будь  – яка операційна система може використати один з розглянутих  варіантів вироблення оптимального плану виробництва з мінімальними витратами. На практиці найчастіше одночасно  реалізується два, а той три варіанти стратегії планування.

     У сучасних умовах господарювання в Україні  формування виробничих програм для  об’єднань і їх підрозділів базується  на єдиних принципах отримання максимального  прибутку.

     Для кожного цеху формування виробничої програми охоплює обсяг його договірних зобов’язань перед об'єднанням (акціонерним  товариством) з виробництва продукції  за узгодженими цінами і додатковий випуск виробів згідно з договорами з іншими організаціями. Незалежно  від форм власності процес розподілу  програми для конкретних виконавців та управління виробництвом в цілому здійснюється за єдиною схемою на основі однакових функцій управління. Прийнята програма конкретизується по окремих  деталях, складальних одиницях і  доводиться до кожного з основних виробничих підрозділів підприємства: для складальних цехів – розподілена  за плановими періодами року в  розрізі виробів, для обробних –  у вигляді номенклатурно –  календарних планів виробництва  деталей та складальних одиниць. Вказаний розподіл охоплює закріплення  за цехами номенклатури виробів, деталей, а також їх кількості.

     Програма  – це комплекс робіт, заходів, завдань  об'єднаних загальною ціллю та який має конкретний кінцевий результат. Формування виробничої програми підприємства та її розподіл по цехах, як правило, здійснюється один раз на рік. Однак в процесі  її реалізації можливі різні коригування  номенклатури, кількості, обсягу робіт, що викликає необхідність управління виробничою програмою на рівні підприємства. Ієрархія управління виробничою програмою  характеризується у таблиці 1.1

Таблиця 1.1

Рівні управління виробничою програмою