Механізм регулювання зайнятості

 

Метод „неврегульованого  ринку” спирається на визначення незареєстрованого  сектору як всієї діяльності, що приносить   прибуток    і    водночас   є   законодавчо    неврегульованою. Використовуються два  алгоритми.  Перший передбачає оцінку масштабів незареєстрованого сектору  через частку трудового внеску, створюваного працівниками, виключеними з системи  соціального захисту (передусім  з системи страхування). Другий алгоритм спирається на співвідношення всіх зайнятих та зайнятих на мікропідприємствах (згідно МОП — підприємства, де працюють 5 і менше робітників), припускаючи, що ці підприємства для того і створюються, щоб уникнути не тільки втручання  держави, а й існуючих норм соціального  забезпечення. Використання в Україні  „методу неврегульованого ринку  праці” уск­ладнюється відсутністю  законодавчо­го визначення малих підприємств  та максимальною кількістю працівників  малих підприємства в 200 чоловік.

 

Метод Контіні спирається на припущення, згідно з яким зниження рівня зайнятості у зареєстрованому  секторі (зростання рівня прихованого  безробіття) викликане переливом  робочої сили до незареєстрованого  сектору. Застосування цього методу в Україні обмежується поширенням вимушеної, часто незареєстрованої, неповної зайнятості і відповідним  штучним завищенням чисельності  зайнятих у зареєстрованому секторі [2].

 

Визначення кількості  зайнятих в нелегальному секторі  є пріоритетом для органів  державної влади України. Тому потрібно зосередити зусилля на цих заходах, щоб отримати реально оцінку сфери  зайнятості та зробити прогнози на майбутнє щодо економічної активності населення країни.

 

 

 

Ринок праці — сфера  формування попиту і пропозиції на робочу силу. Через ринок праці  здійснюється продаж робочої сили на визначений термін. Ринок впливає  на всi сфери економіки. Він дає  відповіді на питання ЩО, ДЛЯ КОГО, ЯК виробляти. Ринок праці, зокрема, регулює рух трудових ресурсів у  народному господарстві.

 

Ринок праці — ринок  одного з факторів виробництва, де домогосподарства в ролі найманих робітників пропонують свою працю, а фірми — виробники  товарів та послуг (працедавці) —  потребують її. На ринку праці встановлюється ціна праці — ставка заробітної плати — та обсяг використання праці.

 

Праця (або послуги праці) — один з основних факторів виробництва, власниками якого є домогосподарства; це фізичні і розумові здібності  людей, що можуть бути використані у  виробництві благ.

 

Унікальність праці як виробничого фактора полягає  в тому, що послуги праці неможливо  відокремити від робітника. Але  через те, що об'єктом купівлі-продажу  є лише послуги праці робітника, а не сам робітник, поряд із ціною  праці не менше важать умови праці, які визначаються трудовими угодами  і чинним законодавством.

 

Обсяг використання праці  вимірюються у годинах роботи протягом певного періоду (отже, праця  — це потокова величина). Запаси праці  в економіці вимірюються показником робоча сила: це працездатне населення, тобто кількість людей, які досягли  певного віку (в Україні 16 років) і працюють або хоча й не мають  роботи, то шукають її чи очікують, що їм запропонують роботу.

 

Працедавець — це фірма, яка, виходячи із попиту на свою продукцію, утворює вторинний попит на працю  та надає можливість найманим робітникам працювати та отримувати заробітну  плату.

 

Сегменто́ваний хара́ктер  ри́нку пра́ці — явище, характерне для поліетнічних країн. Згідно з  соціологічною концепцією, ринок  праці в поліетнічних суспільствах складається із двох секторів або  ж сегментів — первинного й  вторинного, які заповнюються робочою  силою згідно з її професійно-кваліфікаційним  рівнем. При цьому первинний сектор заповнюється висококваліфікованою робочою  силою (спеціалісти з вищою освітою, управлінський апарат, представники науки, художня інтелігенція тощо), а вторинний — малокваліфікованою, що відбивається на оплаті. Порівняння цих двох секторів у США, Канаді, Німеччині, інших поліетнічних країнах  засвідчує, що у первинному секторові (сегментові) представництво вихідців з домінуючої етнічної групи населення  перевищує представництво етнічних меншин чи іммігрантських спільнот, і  навпаки, у вторинному секторові  сконцентровані вихідці з інших  країн.

 

Сегментований ринок праці  є своєрідним регулятором відносин між більшістю та меншістю, він  виступає тим засобом соціального  контролю у взаємодії двох партнерів, до якого прагнуть конкурентні сторони. Контроль, в силу володіння владою, перебуває в руках домінантної  групи. Загострення конфлікту має  місце тоді, коли етнічні меншини  і іммігрантські групи, які в  основному перебувають у вторинному секторові, не вважають за можливе миритися з існуючим становищем і у різних формах (протест, страйк тощо), заявляють  про бажання поліпшити його.

 

 

 

Визначення зайнятості

 

Зайнятість — участь населення  в трудовій діяльності, яка забезпечує задоволення особистих, колективних  і суспільних потреб, тобто розширене  відтворення робочої сили. Зайнятістю прийнято вважати суспільно корисну  діяльність громадян, яка приносить  їм, зазвичай, заробіток. У відповідності  з Законом України «Про зайнятість», прийнятим Верховною Радою України  у 1991 році, до зайнятих відносяться  особи, які:

 

    працюють за  наймом;

    самостійно забезпечують  себе роботою (підприємці, особи  творчої праці, інженерно-технічні  працівники, члени кооперативів, фермери);

    обрані, призначені  або затверджені на посади  в органах державної влади,  що оплачуються, в суспільних  об'єднаннях;

    проходять дійсну  службу у Збройних Силах;

    отримують професійну  підготовку або перепідготовку  з відривом від виробництва;

    є учнями і  студентами денних форм навчання;

    направлені на  виконання громадських робіт,  що оплачуються;

    виховують малолітніх  дітей;

    доглядають за  хворими і людьми похилого  віку;

    є громадянами  інших країн, що працюють в  народному господарстві України.

 

Показники зайнятості

 

В економічній теорії використовують два види показників, які можуть характеризувати об'єктивний стан економічної  нестабільності на ринку праці. Це —  рівень зайнятості і середня тривалість незайнятості. Рівень зайнятості, тобто  залучення до трудового процесу, залежить від співвідношення між  кількістю працездатного населення  і робочих місць, а також від  можливостей надати ці робочі місця  бажаючим, згідно зі здобутими ними професіями, спеціалізаціями, досвідом роботи, знаннями й уміннями. Тривалість незайнятості показує середній час  перерви в роботі.

Види зайнятості

 

Розрізняють декілька видів  зайнятості. Основні: повна, неповна, раціональна, ефективна, подвійна, випадковата зайнятість, що не відповідає кваліфікації.

 

Повна зайнятість — це ситуація, за якої є достатня кількість робочих  місць для задоволення запитів  на роботу всього працездатного населення  країни. Практично, це — відсутність  довготривалого безробіття, можливість надавати всім бажаючим робочі місця, які відповідають їх професійній  орієнтації, освіті, досвіду. Таке розуміння  повної зайнятості характернее для  ринкової економіки. З позиції планової економіки повна зайнятість сприймається як «загальна», «поголовна» зайнятість працездатного населення. Зворотним  явищем повної зайнятості є незайнятість — наявність працездатного населення, яке з різних причин не працює. Незайнятість може носити тимчасовий або стійкий (сталий, постійний) характер.

 

Неповна (часткова) зайнятість — наявність в країні, регіоні  осіб, які мають можливість і бажання  працювати, але в силу незалежних від них причин (виробничих, організаційних і т. д.) не можуть бути зайняті на повну норму. Часткова зайнятість передбачає можливість влаштування на роботу на неповний робочий день, на сезонний період. Вона може бути явною або  прихованою. Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. ЇЇ можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних  відбіркових обстежень. Прихована  неповна зайнятість відбиває порушення  рівноваги між робочою силою  та іншими виробничими чинниками. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів  виробництва, реконструкцією підприємств  і виявляється в низьких доходах  людей, неповному використанні професійної  компетенції або низькій продуктивності праці. В Україні прихована неповна  зайнятість поки що не регламентована законом; вона набула загрозливих розмірів.

 

Раціональна зайнятість —  зайнятість в народному господарстві з урахуванням доцільності перерозподілу  і використання трудових ресурсів, їх статево-вікової й освітньої  структури. Особливістю цього виду є те, що зайнятість не завжди буває  ефективною, позаяк здійснюється з  метою покращення статево-вікової  структури, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих  відсталих регіонів та ін.

 

Ефективна зайнятість — зайнятість, яка здійснюється у відповідності  з вимогами інтенсивного типу відтворення, критеріями економічної доцільності  і соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непривабливої  і важкої фізичної праці.

 

Подвійна зайнятість —  ситуація, яка має місце тоді, коли людина працює більш ніж в  одному місці одночасно і не залежить від єдиного джерела доходу. Класичними прикладами такої є зайнятість поштових робітників, продавців молока і шкільних учителів. В США приблизно 5% всіх зайнятих працюють не лише в одному місці. В слаборозвинених країнах  подвійна зайнятість — звичайне явище.

 

Випадкова зайнятість — робота від випадку до випадку, без певного  робочого часу і постійної заробітної плати. Таке становище є радше  винятком, ніж правилом, в розвинених країнах і правилом — в країнах, що розвиваються. На таких засадах  працює багато людей, які мають свій бізнес, утворюючи, таким чином, неофіційний  сектор економіки.

 

Зайнятість, яка не відповідає кваліфікації — це ситуація, коли, з  одного боку, на ринку праці є  багато робітників, які або уже  опанували кваліфікацію, необхідну  для задовільної роботи, або здатні отримати її за звичайну плату, а з  іншого боку, при наявності бар'єрів для доступу на ринок вони вимушені виконувати некваліфіковану роботу і, тим самим, не бути недозавантаженими. Недозавантаженими вважаютьсяті робітники, які цінять дохід вище, а дозвілля нижче, ніж звичайні робітники: вони згідні працювати більшу кількість  годин, ніж пропонує їм стандартний  робочий тиждень, нерідко шукають  роботу на стороні — за умов неповного  робочого часу і як додаток до своєї  основної роботи.

Зайнятість і ВВП

 

Між зайнятістю і ВВП існує  взаємозалежність, яка знаходить  відображення в певних обсягах продукції, що виробляється. Повна зайнятість позитивно впливає на рівень ВВП. Якщо економіка в змозі створити достатню кількість робочих місць  для всіх, хто бажає і може працювати, забезпечується досягнення потенційного можливого рівня виробництва  товарів і послуг. І, навпаки, якщо вона не в змозі цього зробити, то потенційне виробництво товарів  і послуг втрачається безповоротно. Відсутність повної зайнятості заважає  суспільству постійно рухатись вгору  по кривій своїх потенційних можливостей. Ця втрачена продукція розглядається  як відставання обсягу ВВП, тобто  це — обсяг, на який фактичний ВВП  менший, ніж потенційний ВВП. Останній визначається, виходячи із припущення проте, що існує природний мінімальний  сталий рівень зайнятості при «нормальних» темпах економічного зростання. Мінімальний  сталий рівень зайнятості — це рівень, при якому чинники, які впливають  на підвищення і пониження заробітної плати і ціни, знаходяться в  рівноважному стані. Це найвищий рівень зайнятості, який відповідає потенційному ВВП. Згідно з концепції мінімального сталого рівня зайнятості потенційний  ВВП досягається при повному  завантаженні основного капіталу. Мається  на увазі ситуація, коли індекс використання виробничих потужностей обробної промисловості  дорівнює приблизно 86%. Чим вищий  рівень зайнятості, тим менше відставання  ВВП, і, навпаки, чим він нижчий, тим  більше відставання.

 

Неповна зайнятість служить  основою, джерелом безробіття.

Проблеми зайнятості населення  в Україні

 

До основних проблем, що потребують вирішення державою для забезпечення стабільного функціонування національного  ринку праці, станом на початок 2012 належать[1]:

 

    Високий рівень  тіньової зайнятості. Чисельність  офіційно працюючих зрівнялася  з чисельністю пенсіонерів, відповідно  збільшується навантаження на  державний бюджет, унеможливлюється  забезпечити гідні пенсії та  інші соціальні виплати. Крім  того, громадяни, які працюють  в неформальному секторі економіки,  позбавлені соціального захисту  у разі настання страхового  випадку. Починаючи з 2009 кількість  застрахованих працівників зменшилась  на 1,37 млн осіб — майже на 10%.

    Високий рівень  економічно неактивного населення  працездатного віку — майже  8 мільйонів. За умови створення  сприятливого середовища на ринку  праці 40 відсотків з них може  розглядатися як суттєвий ресурс  для відновлення трудового потенціалу  держави;

    Низький рівень  зайнятих у співвідношенні до  всього населення — 44% при середньосвітових  показниках 60,2%.

    Відставання якості  робочої сили від потреб сучасної  економіки. Лише 9% облікової кількості  штатних працівників (або 1 млн  осіб) охоплюються системою професійної  підготовки, перепідготовки та підвищення  кваліфікації працівників. Періодичність  підвищення кваліфікаційного рівня  працівників становить у середньому 11 років, тоді як у країнах  Євросоюзу — близько 5 років;

    дисбаланс між  попитом та пропозицією робочої  сили практично за всіма групами  професій. Особливо позначається  нестача кадрів на високотехнологічних  промислових виробництвах. Як наслідок, у середньому по Україні наприкінці 2011 року на одну вакансію претендувало 8 осіб. Майже у двох третинах  регіонів ситуація була ще  більш напруженою;

    суттєвий рівень  безробіття серед молоді (особливо  до 25 років). У 2011 рівень безробіття  у віковій категорії 15-24 становив  майже 20%. Це пов'язано, зокрема,  із недоліками існуючої системи  професійного навчання, відсутністю  належної співпраці між навчальними  закладами, роботодавцями та місцевими  органами виконавчої влади, незадовільними  умовами праці, недостатньою мотивацією  молодих громадян до оволодіння  робітничими професіями, низьким  рівнем їх професійної адаптації  на виробництві тощо;

    на фоні недостатньо  сприятливого інвестиційного клімату,  відчутно низьким залишається  рівень підприємницької ініціативи  громадян, що, зокрема, свідчить про  необхідність приділити більшу  увагу механізмам державної підтримки  підприємницької діяльності громадян;