Механізм регулювання зайнятості

8.5. Механізм регулювання  зайнятості населення

 

Механізм регулювання  зайнятості населення включає сукупність правових, адміністративних та економічних  важелів, що реалізуються на рівні держави, регіону та господарюючого суб'єкта (рис. 8.3) для досягнення цілей, визначених державними програмами зайнятості.

 

Держава може проводити активну  і пасивну політику зайнятості. Активна  політика зайнятості— це сукупність правових, організаційних та економічних  заходів, які проводить держава  з метою зниження рівня безробіття: профорієнтація, професійна підготовка та перепідготовка населення, організація  громадських робіт, сприяння у пошуках  роботи, кредитування малого підприємства, фінансова підтримка підприємств  у збереженні (або створенні) робочих  місць, розвиток системи органів  служби зайнятості тощо. Пасивна політика зайнятості — це сукупність заходів, які направлені на згладжування негативних наслідків безробіття: грошова допомога безробітним і членам їх сімей, пільги.

 

Крім того, виділяють три  основні моделі державної політики зайнятості [ 10];

 

1. Європейська модель передбачає  скорочення числа зайнятих при  підвищенні виробництва праці,  що призводить до росту доходу. Така політика передбачає дорогу  систему допомоги для великої  кількості безробітних.

 

2. Скандинавська модель  передбачає забезпечення зайнятості  практично всіх трудящих шляхом  утворення робочих місць в  державному секторі середніми  умовами оплати праці. Така  політика проводиться в основному  на державні кошти, дефіцит  яких призводить до спаду виробництва,  безробіття.

 

3. Американська модель  орієнтується на утворення робочих  місць для значної частини  економічно активного населення,  які не потребують високої  продуктивності. При такому підході  безробіття формально зменшується,  але збільшується кількість людей  з низькими доходами.

 

 

 

2.1. Формування ринку праці  в дореволюційній Росії

 

Перший період розвитку вітчизняного ринку праці— його формування —  почався ще за часів розвитку капіталістичних  відносин в дореволюційній Росії [86, с. 12—13].

 

До об'єктивних факторів формування ринку праці та його територіального  розміщення можна віднести: природно-ресурсний (наявність, обсяг та якість земельної  ділянки, наявність природних умов та ресурсів для ремісничої справи), національно-етнічний (питома вага серед  населення території козачого стану; у випадках неможливості застосувати  працю на своїй землі, козаки, як більш мобільний елемент населення, шукали себе в професійних заняттях, "відхожому" батрацтві, тоді як селяни намагались доповнити нестачу власної землі орендою чужої), економіко-географічний (розташування відносно районів виробництва джерела продукції, відносно потенційних споживачів продукції, товарів, послуг), історичний та демографічний фактори (кількість населення, віковий склад). На рівномірність розміщення промислів по території губернії виключне значення мала широта ринків збуту. Промисли, що забезпечували місцеві потреби населення, розвивались більш-менш рівномірно. Тоді як виробництво або послуги (гончарство, чоботарство, шубний промисел, щетинництво), що розраховувалось на широкі ринки збуту, які географічно виходили за межі губернії, були розміщені концентровано, або "гніздами".

 

Для етапу формування ринку  праці характерним є і зародження механізму його регулювання. Аналіз первинних документів свідчить, що основними напрямами діяльності органів земського самоврядування в сфері ринку праці були: аналіз, профнавчання та підвищення мобільності  праці, регламентування самого процесу  праці із регулюванням режиму та умов праці, вікових обмежень.

 

Позитивним досвідом регулювання  регіональних ринків праці земського  періоду е проведення глибокого  економічного аналізу стану розвитку ринків праці, розміщення праці на них, із виявленням факторів впливу на такий  розвиток, визначенням закономірностей  процесу розміщення праці. Дослідження  матеріалів Полтавського губернського земства за 1864—1917 рр. свідчить про  те, що ще в 1901 році всі економічні заходи земств були систематизовані, і питання  регулювання ринку праці були виділені окремо [99, с. 12]. В статистичному  щорічнику за 1915 рік під назвою "професійні заняття населення  Полтавської губернії за даними подвірного перепису 1910 року" на 237 сторінках  наводиться ґрунтовний аналіз зайнятості за професійною структурою та в територіальному  розрізі, обґрунтовується вплив  економічних, природних, географічних та психологічних факторів на розміщення праці [96, с. 1—237].

 

Наведений матеріал містить  двадцять три розділи, присвячені аналізу  праці як джерела існування населення  губернії, впливу факторів, що впливають  на розміщення праці:

 

1. Групування та розміщення  мілких господарств в залежності  від джерел існування. Природні  і культурно-історичні умови,  що впливають на розподіл.

 

2. Розподіл господарств  непривілейованих станів по одиницях  та економічних групах в залежності  від переважання різних видів  професійних занять, що є джерелом  існування. Деякі із причин  переважання тих чи інших видів  занять.

 

3. Кількість промисловців  з професійними заняттями та  розподіл їх по різних категоріях. Аналіз розміщення промисловців  з різними видами занять по  різних повітах та волостях. Участь  жіночої праці в професійних  заняттях.

 

4. Професійні робочі категорії  прислуги та їх розподіл на  групи: батраків, відхожих на дальні  заробітки та поденників. Географічний  розподіл робочих категорій прислуги. Дальній відхід, його напрямки  та тривалість, характеристика господарств  поміщиків в порівнянні із  середнім типом господарств в  губернії. Розподіл господарств  поденників по забезпеченню землею. Фактори, що впливають на відносне  переважання робочих категорій  послуги: земельне забезпечення  та етнографічна ознака. Жіноча  праця в категорії послуги.

 

5. "Зажон". Умови, що  впливають на його розміщення  в губернії.

 

6. Промислові та ремісничі  заняття. Загальний опис їх  поділу на категорії відповідно  до предметів виробництва, їх  географічне розміщення по території.

 

7. Будівельні та дорожні  роботи — теслярі, пічники,  покрівельники та ін.

 

8. Виготовлення одягу та  взуття— кравці, модистки, шубники,  Швеці.

 

9. Обробка дерева— столяри,  токарі, бондарі, пильщики. Виробництво  колес, возів, саней, виробів  із рогозу, плетіння корзин та  ін.

 

10. Обробка металів —  ковалі, слюсарі та ін.

 

11. Обробка мінералів —  гончарі, виробники цегли.

 

12. Обробка продуктів тваринного  походження— гребенщики, овчинними,  шкірники, шорники.

 

13. Обробка волокнистих  речовин: в'язальники сітки (плехотники), мотузники, канатчики, пряхи. Ткацтво.

 

14. Обробка споживних речовин  та приготування їжі: млинарі,  круподери, булочники, хлібники  та ін.

 

15. Перевезення.

 

16. Торгівля — торговці, утримувачі торгово-промислових  закладів, щетинники.

 

17. Державна, суспільна та  приватна служба. Вільні професії.

 

18. Порівняльна економічна  характеристика різних професійних  занять в губернії за даними  перепису 1910 року.

 

19. Визначення доходності  від різних професійних знань.

 

20. Динамічні зміни стану  професійних знань. Загальні зауваження  відносно порівнянності статистичних  матеріалів з даного питання.

 

21. Зміна в часі кількості  робочих категорії прислуги.

 

22. Зміна в часі кількості  робочих, що беруть участь в  промислово-ремісничих заняттях.

 

23. Порівняна характеристика  змін в часі кількості професіоналів  в загальній їх сукупності  та по категоріях.

 

24. Загальні висновки.

 

Як бачимо, проводилась  значна ґрунтовна робота по збору  Інформації, що характеризувала розвиток відносин праці, аналізу цих даних  в розрізі професій та повітів  губернії, а також, що є дуже корисним, виявлялися і, за допомогою переважно  методу порівнянь, доводилися фактори, що впливають на процес розвитку та розміщення ринків праці.

 

Другим напрямом діяльності земств було виявлення найбільш економічно ефективних напрямів ремісничої діяльності в залежності від сировинного  фактора, фінансування відкриття учбових  майстерень з даних видів діяльності, запрошення спеціалістів із інших губерній, обговорення учбових програм  таких майстерень, подальших напрямів їх діяльності. "Постанови земського  зібрання стосувались, перш за все, облаштування та діяльності учбових майстерень, що є найбільш простою формою розповсюдження ремісничих знань серед населення, і в яких обробка місцевої сировини відбувається найбільш дешевим способом" [109, с. 46]. Одним із напрямів розвитку промислової праці були різні спроби розвинути ткацьку майстерність населення, в губернії діяли дві учбові гончарні майстерні: Опішнянська та Поставмукська, були відкриті учбові корзиночні майстерні. Відкривались та розвивались ковально-слюсарні та столярно-токарні майстерні, що діяли як самостійні учбові заклади, або як додаткові класи в існуючих школах. Губернським земством підтримувався розвиток шкіряної учбової майстерні в м. Смілому Роменського повіту, підтримувались навчальні майстерні по рукоділлю.

 

Крім того, земствами регулювався  і сам процес праці. Так, на засіданні  Економічної ради Полтавського губернського земства від 27 лютого 1903 року обговоренню  підлягали наступні питання: 1) про  заходи попередження нещасних випадків при роботах на молотилках та інших  сільськогосподарських машинах; 2) про  подальші напрями діяльності Смолянської  шкіряної майстерні; 3)про навчальну  програму Дєгтярської ткацької майстерні, інше [109, с. 19].

 

Позитивним є досвід Полтавського Губернського Земств в сфері регулювання  міграційного руху місцевої робочої  сили. З 1906 року Полтавське Губернське земство включило в коло заходів  надання допомоги по переселенню  з метою по-перше, покращення господарчого стану тієї частини населення, що має найбільші потреби в землі  на батьківщині, по-друге, звільнення частини  земельного фонди попередніми власниками для потреб населення, що залишилось. До початку 1909 року організація допомоги по переселенню набула наступних  форм: "в районах, досліджених  земством і визнаних найбільш сприятливими для полтавчан, земство вирішило утримувати своїх спеціальних агентів, доручивши їм: 1) оглядати та умовно зараховувати за полтавським земством кращі із ділянок, що виділяються  переселенськими чиновниками; 2) вказувати  на ці ділянки полтавським ходокам  та переселенцям; 3) сприяти нашим  ходокам в скорішому зарахуванні  за ними ділянок, що сподобались; 4) клопотати  за наших переселенців перед тамошнім керівництвом про видачу тим, хто  потребує, позики на формування господарства або утримання сім'ї, про облаштування на ділянках колодязів, проведення до ділянок доріг, надання переселенцям медичної допомоги та ін." [98, с.238].

 

Крім сприяння на місцях поселення, губернське земство надавало допомогу переселенцям та ходокам на батьківщині  та в дорозі на нові місця. Особам, що бажають виселитися, повідомлялися  відомості про найкращі місця, кількість  та розмір вільних ділянок, умови  переселення та ін. За допомогою  землевпорядних комісій або своїх  агентів земство створювало ходаківські  та переселенські партії, клопотало  про надання їм прямих потягів, надання  допомоги в дорозі і т. д. Пізніше  Полтавське земство стало учасником  обласної переселенської організації, що була утворена Полтавською, Харківською, Єкатеринославською, Чернігівською  та Київською губерніями з метою  об'єднання діяльності земств по наданню  допомоги в переселеннях.

 

 

 

 

Ринок праці є досить складною системою, яка об'єднує матеріальні  та людські ресурси. Для ефективного  функціонування даної системи необ­хідно її описати й оцінити. Важливо  розуміти, які процеси в ній  функціо­нують, яким чином вони змінюються і як залежать один від одного.

 

На сучасному етапі  економічного розвитку України важливою проблемою є стан ринку праці  в країні. Вивченню і розв’язанню  теоретичних, концептуальних та прикладних проблем регулювання ринку праці  та безробіття присвячені чисельні наукові  роботи провідних українських та закордонних економістів та науковців  – Л. Абалкіна, В. Данюка,  І. Бондар, Л. Лібинової, Ю. Краснова, Д. Богині, С. Бандура, В. Геєця, О. Кузнєцової, Л. Колєшні, В. Покрищука та багатьох інших.

 

Значний вклад у розробку основ­них методологічних підходів щодо аналізу ринку праці відіграли  роботи ви­датного вченого І.С. Пасхавера.  На думку вченого, дослід­ження ринку  праці має здійснювати­ся з позиції  системного підходу —  цілісної системи, що складається з пов’язаних між собою підсистем, час­тин  тощо, кожна з яких відповідно до свого місця в системі виконує  конк­ретні функції. Нормальне функціону­вання  ринку праці в цілому можливе  тільки за наявності певних пропорцій  і співвідношень між окремими підси­стемами. Такий підхід дає  змогу здійснювати поглиблений  аналіз рин­ку праці, оцінити його якісні зміни[1].

 

Значною проблемою при  аналізі ринку праці є визначення кількості працюючого населення, що зайняте в нелегальному секторі  зайнятості. Для цього використовують прямі та непрямі методи.

 

Прямі методи базуються на соціологічних опитуваннях чи вибіркових обстеженнях. результати залежать від  формулювання конкретних питань та загальної  готовності респондентів до правдивих  відповідей. Для визначення масштабів  незареєстрованої зайнятості розраховується різниця між чисельністю працюючих  за обстеженням робочої сили та чисельності  працюючих за даними звітності підприємства.

 

Непрямі методи оцінки масштабів  неформальної зайнятості спираються на чотири групи підходів: аналіз загального стану ринку праці і його сегментації, аналіз розбіжностей в офіційних  статистичних даних, аналіз дієвості системи  соціального захисту і доходів  населення, фінансово-грошовий аналіз [3].

 

До непрямих методів відносяться: метод PREALC, метод „неврегульованого  ринку праці”, метод Контіні.

 

PREALC метод базується на  тезі про низьку (порівняно з  іншими секторами) продуктивність  праці зайнятих в незареєстрованому  секторі. Відповідно на першому  етапі визначається сфера низької  ефективності праці, для чого  виконується аналогове дослідження  секторів з найнижчою продуктивністю  праці. На другому – визначення  загальної кількості працюючих  в даних секторах (виходячи з  даних офіційної статистики) і вилучення із загальної кількості працюючих з вищою освітою. В результаті отримаємо кількість зайнятих в незареєстрованому ринку праці. Використання в Україні цього методу недоцільне у зв’язку з ототожненням незареєстрованого сектору із низькопродуктивною сферою. Адже рівень продуктивності праці нині визначається не за технологічними схемами та наявністю обладнання, а за кількістю використаного робочого часу ті наявністю надлишкової робочої сили.