Демографический кризис в Украине как посттравматический синдром

Фактом залишається  і те, що наше населення старішає, і на початок 2004 року в Україні  проживало 14,3 млн. пенсіонерів, а зараз  ця цифра, думаю, зростатиме. Масштабне  старіння населення є наслідком  скорочування народжуваності, що у свою чергу, супроводжується звуженим відтворенням населення. Це знаходить відбиток і у віковій структурі населення (коли дітей менше, ніж осіб похилого віку) і в тому, що кожна наступна генерація стає меншою від попередньої, тобто населення постійно зменшується.

Чому саме у 1978 році населення України почало зменшуватись?

Цей процес почався  із села, з якого ще з повоєнних  часів відбувався відплив населення  до міста і за межі країни. Нові робочі місця в той період виникали переважно у містах. Коли у 1976-1980 рр. селяни отримали паспорти і змогли виїжджати із сільської місцевості, сільська молодь масово вирушила у міста, де була інша якість життя та значно кращий добробут. Таким чином, за три десятки років село втратило близько 7 млн. молодих працездатних хлопців та дівчат.

Окрім того, в  країні відбувалися організовані набори робітників, а також сільськогосподарське переселення сімей, яке припинилося  аж у другій половині 1980-х років. Згадаймо ще про виїзд молоді на великі всесоюзні новобудови та військову службу за межі України.

Водночас, хочу зауважити, що Україна завжди приваблювала людей, і лише за винятком кількох  років сальдо міграції тут було позитивним (тобто прибувало більше людей, ніж  виїжджало з України). Після розвалу Радянського Союзу іще кілька років Україна „збирала” населення, а 1994 року, коли у нас стартували потужна інфляція та безробіття, з України почалася еміграція, отримали розвиток комерційні поїздки українців до Польщі і Росії (так звана човникова міграція), а згодом і зарубіжне заробітчанство. До кінця XX століття потенціал зібраного, накопичуваного населення в Україні вичерпався, а імміграція до нас почала зменшуватися.

Які ж тоді основні причини депопуляції в Україні, яка розпочалася так давно, але триває й досі?

Існує багато різних чинників. Із суто демографічних –  це низька народжуваність, старіння населення, структурні зміни в інституті  сім'ї. Є також ситуативні фактори: безробіття, бідність, інфляція, про  які я вже говорила. Треба усвідомлювати, що депопуляція – цивілізаційний процес, і що схожа демографічна ситуація існує в усіх європейських країнах. Депопуляція є одним з наслідків так званого „демографічного переходу” до нового історичного типу відтворення населення, з низькою смертністю та низькою народжуваністю. Україна йшла цим шляхом досить довго, і тільки в 1970-х роках демографічний перехід був завершений.

До цього додам, що Україна, як і інші європейські  країни, увійшла в нову фазу демографічного розвитку, відому як другий демографічний  перехід, пов'язаний з радикальними змінами в інституті сім'ї. Останній зазнав відчутних руйнувань: традиційні, законні шлюби зараз заміщаються шлюбами концесуальними (або ж їх називають громадянськими, партнерськими). У таких шлюбах сьогодні народжується майже кожна п'ята дитина, при тому що у 1985 році частка таких дітей складала лише 8,3%. Такі зміни істотно впливають на зменшення народжуваності, бо навряд чи жінка наважиться народжувати 2-3 й більше дітей поза шлюбом.

Але чому так, адже громадянський шлюб теж є своєрідним шлюбом, його визнано навіть за Сімейним кодексом?

Стосунки у  такому шлюбі не такі міцні, як у  традиційному, тому багато дітей у  громадянських шлюбах народжують рідко. Але для забезпечення простого відтворення  населення пересічна жінка у  репродуктивному віці має народжувати не менше 2,2 дитини. Це так званий коефіцієнт сумарної народжуваності. Україна перейшла сьогодні до однодітної сім'ї, хоча іще десять років тому найпоширенішими в країні були дводітні сім'ї.

Щоправда, за останні 2-3 роки ситуація дещо поліпшилася, стало народжуватися більше дітей, однак треба враховувати, що це ефект так званого „демографічного відлуння”. Зараз у репродуктивний вік вступили жінки народжені у першій половині 1980-х років. Пік народжуваності припадав на 1985-1986 рр. Цей феномен був пов'язаний із заходами щодо посилення державної допомоги сім'ям з дітьми, ухваленими союзним урядом в січні 1981 р. Ці заходи мали короткочасний ефект, позаяк були епізодичними і не являли собою єдиної комплексно обґрунтованої демографічної політики. Отже, якщо одна жінка з цієї когорти народжує навіть одну дитину (а кількість таких жінок більша), то й дітей звісно що буде більше.

Деякі політики схильні пояснювати такий стрибок  покращенням економічної ситуації в країні, проте насправді причини слід шукати в далеких 1980-х. Водночас, я думаю, що ідея виплачувати більші гроші при народженні дитини неодмінно позначиться на збільшенні народжуваності, адже деякі люди хочуть мати дітей, проте не можуть із суто економічних причин це собі дозволити. У будь-якому разі, почекаємо до кінця року й побачимо результати, які принесе урядова програма зі збільшення народжуваності. Все ж таки, попередній досвід говорить, що вплив такої політики на рівень народжуваності може виявитися не надто тривалим. А якщо брати до уваги те, що наше населення старішає, то тенденція до зменшення кількості громадян України буде помітною й надалі.

Мушу зазначити, що схожі питання обговорюють  і в інших країнах, зокрема  і в Західній Європі, і в Центральній  Європі. До речі, там проблему народжуваності поєднують із проблемою забезпечення робочих місць в країні трудовими ресурсами. У зв'язку з цим десь 20-30 років тому Німеччина, Франція та інші країни Заходу дозволили в'їзд до своїх країн гастарбайтерам, тобто робочим з-за кордону. Німці приймали турків та югославів, а до Франції їхали переважно араби. Уряди цих країн керувалися ідеями мультикультуралізму, які передбачали, що люди різних культур, різного кольору шкіри, із відмінними звичками і традиціями мали віднаходити злагоду і жити мирно в єдиній спільноті. Впродовж певного часу це вдавалося, проте зараз все частіше трапляються випадки ксенофобії у цих країнах. Отже, виявилося, що люди різних культур не завжди здатні жити в згоді разом, що їх стосунки зазнають неабияких випробувань внаслідок соціального розшарування, бідності та релігійних відмінностей.

Тобто, для нас шлях німців та французів є однозначно неприйнятним?

У нас поки що це питання не виникало. В Україні  високий рівень безробіття, тому навіщо нам стороння робоча сила? До того ж, багато наших людей у пошуках роботи їдуть з України, хоча їхня кількість не така й велика, як пишуть у деяких ЗМІ. Називають 7 млн., проте насправді контингент українських заробітчан набагато менший, десь біля 2-2,5 млн. осіб за весь період заробітчанського руху.

А як ви вийшли саме на таку кількість наших заробітчан?

Існують дані Всеукраїнського  перепису населення 2001 року щодо наявного населення (тобто осіб, котрі були на момент перепису на даній території, враховуючи тих, хто тимчасово проживає) і постійного (тих, хто зареєстровані і проживають на певній території, враховуючи тимчасово відсутніх на момент перепису). А різниця між наявним і постійним населенням має нам повідомити, скільки ж людей перебувають зараз тимчасово за межами України. Так от, ця різниця складає лише 216,2 тис. осіб. До того ж, щороку ми проводимо соціологічне опитування населення з актуальних проблем його життя. На питання, чи мають респонденти досвід роботи за кордоном, чи збираються вони туди їхати, і скільки разів люди бували на заробітках поза межами України, ми отримали наступні відповіді. Особистий досвід зарубіжного заробітчанства мають 8% жителів країни; 12% домогосподарств мають принаймні одного члена, який працював за кордоном; збираються на заробітки за межі України упродовж 2005 року 6,3% дорослого населення. З-поміж тих, хто має власний досвід заробітчанства, що третій виїжджав за кордон з метою тимчасової праці 3 і більше разів. Ці цифри підтверджують наші розрахунки.

Проте, проблема від цього не робиться менш гострою. Заробітчанство стає певним виходом для людей, дає їм прибуток, дозволяє побачити світ, набратися досвіду. Але українські гастарбайтери, як правило, мають намір повернутися додому. До того ж, часто жінки, від'їжджаючи працювати за кордон, залишають своїх дітей, які є водночас заручниками цієї ситуації, й гарантією повернення їх до дому.

Повернемось до попереднього Вашого запитання. Якщо припустити, що колись у України виникне така проблема, як у Росії, Німеччині, або  Франції і доведеться запрошувати гастарбайтерів з-за кордону, то населення України зазнає значних змін. Для кращого розуміння цієї тези наведу приклад: сьогодні продовжується імміграція до США, і там національний центр медичної статистики підрахував, що 25% жінок, котрі у 2002 році народили у Штатах дітей, не є американками, а кожна десята дитина народилася від жінок-мексиканок. Отже, скоро Сполучені Штати перестануть бути такими, якими вони були, так само, як Німеччина може стати згодом Туреччиною, або ж Франція – арабською країною.

Однак, поки що нам  це не загрожує. В Україні є нелегальні мігранти, проте треба пам'ятати, що Україна все ж таки транзитна  держава, і більшість з них  прагне через нашу країну потрапити  на Захід. Тут залишаються афганці  або іракці, котрі навчалися в Україні. Останнім часом все більше приїздить китайців. Вже існує китайський ринок на Либідській площі, і вони навіть випускають власну газету. Якщо вірити інформації українських ЗМІ, у нас існують вже навіть китайські тріади. Думаю, що якби Україна провадила іншу міграційну політику, якби в нас була дещо відмінна від теперішньої економічна ситуація, то можна було би говорити про певні перспективи трудової міграції до нас, проте зараз я не бачу передумов для напливу до нас гастарбайтерів.

Ви кажете, що Україна із запізненням відбиває загальноєвропейську тенденцію щодо старіння населення, то чи є це справді демографічною проблемою, може це нормальний процес?

Ви слушно ставите  запитання, і я особисто визначаю цю ситуацію як „таку нормальну  ненормальну”. Вона нормальна тому, що іншої зараз і не може бути і це цілком закономірний процес, ненормальна – бо звичайно ж вона говорить про не дуже світлі перспективи.

То треба вживати якихось заходів, аби змінити тенденцію до демографічного скорочення? Чи можна щось вдіяти з цим?

Докорінно змінити  її неможливо, але до цієї ситуації можна і треба пристосуватися так, як в усьому світі пристосовуються  до старіння населення, адже його перспективи  маячать навіть перед країнами третього світу, хоча у них і зберігається висока народжуваність.

Щодо України, то іще сто років тому вона була країною із дуже позитивною демографічною  ситуацією. Наприкінці XIX сторіччя рівень народжуваності в Україні був  дуже високий: у 1896-1900 рр. сумарний коефіцієнт народжуваності досягав 7,5 дітей. Проте й дитяча смертність була вкрай високою: з 1000 новонароджених не доживали до року 199. Тому найпоширенішою була сім'я з чотирма дітьми віком до 5 років, проте цього цілком вистачало для розширеного відтворення населення. А потім почалася революція 1905 року, Перша світова війна, більшовики, громадянська війна, голодомор, 1937-й рік, Велика вітчизняна війна і голод, що був після неї, і все це прискорило демографічний перехід до нового типу відтворення населення, який закінчився в 1970-х роках. Друга світова війна закріпила тенденцію до внутрішньо сімейного регулювання дітонародження. Україна завершила перехід до малодітної сім'ї.

Для того, аби  знову повернутися до розширеного  відтворення, треба щоб в сім'ї  народжувалося більше двох дітей  - три, ще краще чотири дитини. Скажіть, чи готова сучасна жінка народжувати стільки дітей? Чи може вона їх прогодувати, виховати і дати належну освіту? Проте, серед наших недавніх респондентів 66% жінок відповіли, що хотіли би мати дві дитини, і це вже дуже добре. Отже, скасувати урядовими постановами цю ситуацію неможливо, проте її можна оптимізувати.

Яким чином це зробити, і хто повинен цим займатися?

Як на мене, наш  колишній уряд робив все, що міг для  вирішення цього питання. Нехай  не все виходило, нехай їм заважали, проте влада старалася, і її політика носила справді соціальний характер. Проте, з наукової точки зору, два критерії – соціальний і ефективний, - протирічать один одному: якщо ми прагнемо до ефективності, то треба обмежувати кошти на соціальні потреби, і навпаки, якщо ми обираємо соціальні пріоритети, то зусилля щодо покращення стану економіки будуть не такими ефективними.

Чи справді економіка країни дуже впливає на демографічну ситуацію?

Впливає, і дуже потужно. Є такий показник, як ВВП  на душу населення. Якщо він зростає, то це говорить про збільшення економічних можливостей людей як передумову поліпшення якості їх життя. Ще треба мати на увазі, що не по всій Україні існують однакові умови для покращення рівня добробуту. Скажімо, дуже потерпає у нас мале місто (до 50 тис. чол.), де проживає кожен третій українець. Іще у нас існує велика категорія таких населених пунктів, як селища міського типу, де мешкають понад 4 млн. людей. В таких поселеннях перспективи знайти роботу дуже обмежені, і тому саме звідти найчастіше люди їдуть працювати за кордон.