Соціальний капітал

     Значущість соціального капіталу очевидна при розробці політики, націленої на децентралізацію відповідальності за суспільний добробут на нижчі рівні. Розвиток соціального капіталу і посилення громадянського суспільства не означають тільки зміни суспільного добробуту, а включають також і розвиток відчуття цінності суспільства, участі і спілкування, які є необхідними для процесу суспільного єднання і демократії. Велика роль в теорії соціального капіталу відводиться й співпраці і взаємодії державних інституцій, підприємництва і некомерційних організацій. Виходячи з припущення, що кожний з цих суб'єктів суспільного розвитку має певні ресурси, можна стверджувати, що, об'єднуючись, вони здатні посилювати можливості розвитку місцевого співтовариства (соціальний, економічний, політичний).

     Висока громадянська свідомість сприяє економічному розвитку, забезпечує вісокий рівень політичної участі громадськості, а також збільшує відповідальність влади. Соціальний капітал, як і фінансовнй капітал, є ресурсом, який створюється співтовариством з метою власного об'єднання та зміцнення. Патнем вважав, що розглядати соціальний капітал неможливо без таких елементів, як добровільність, некомерційні соціальні організації, залучення індивідів у життя співтовариства.

     Прогрес – це не неминучість, а завдання, яке стоїть перед людьми. Зміни можуть прийняти будь-який напрям – негативний чи позитивний, отже, завдання полягає в тому, щоб спрямувати їх у потрібний бік. Немає панацеї, політики або програми, які підходили б для врегулювання будь-якої ситуації. Успіх соціальних програм залежить від планування, проведення і оцінки результатів експериментів, які відповідають місцевим культурним, соціальним та економічним умовам. Але спроба планувати соціальну організацію без урахування ролі особистості й інтелекту суперечить самій ідеї соціального планування. Бо розвиток інтелекту – це шлях або вгору, до вищих ступенів розвитку, або униз – до деградації, знищення людства. Рушійною силою розвитку інтелекту завжди є прагнення до пізнання, але не воно визначає напрямок руху, а духовно-морально-етичні принципи кожної людини і людства в цілому.

     Інтелектуальний потенціал суспільства обумовлює його здатність втілювати прогресивні ідеї у життя. А духовність людини обов'язково пов'язана з її відповідальністю не тільки за плоди власної праці, зусиль, але й за стан і розбудову спільноти, де людина мешкає. Без духовного аспекту будь-які удосконалення та відкриття можуть лише поглибити кризу. Тільки узгоджене удосконалення матеріальної та духовної сфер дозволять сподіватися на черговий крок на нескінченному шляху до досконалості. При цьому, в духовно-матеріальному розвитку пріоритет повинен бути завжди за духовністю.

     Але у наш, так званий перехідний період, людину часто примушують змінювати ці пріоритети: не жити, а виживати. Однак при цьому не варто звинувачувати у всіх обставинах тільки владу. Насамперед держава – це ми, люди, людські спільноти. І кожен має зробити свій посильний внесок у розвиток суспільства і держави.

     В Україні рівень розвитку інтелекту інтелігенції, зокрема, і народу в цілому, завжди був і залишається одним з найвищих у світі. А економічний  потенціал країни є значно нижчим – десь на початку другої сотні в ієрархії країн світу. Причина – держава не створює умов для розвитку та реалізації інтелектуального потенціалу нації, слабо розвинений соціальний капітал.

     Отже, ефективному „конструюванню” та розвитку власної інтелігенції, та взагалі інтелектуального потенціалу нації сприятимуть не тільки економічні, техніко-технологічні, організаційні та соціальні фактори, а й духовні, моральні, етичні цінності які ми мусимо усіляко створювати і підтримувати як головний пріоритет діяльності влади і соціуму. І починати належить з формування інтелекту і духовності юного покоління. А ці завдання вирішуються перш за все на місцевому, зокрема регіональному рівні і вимагають пріоритетного забезпечення всілякими матеріальними та нематеріальними ресурсами.

     Варто також враховувати, що формування нового мислення за умов зміни технічних можливостей отримувати і обробляти інформацію та зменшення долі часу на логічне осмислення цієї інформації та вироблення нових знань. Ми маємо усунути величезний розрив між нагромадженими обсягами інформації та знань і тими, що ефективно використовуються або можуть бути використані.

     Спільна діяльність індивідів та їх об'єднань є умовою створення співтовариства. Освіта грає важливу роль, допомагаючи індивідам жити більш згуртовано, надаючи можливість вирішувати спільно ті завдання, які неможливо вирішити поодинці. Отже, важливим елементом посилення громади і, відповідно, важливим джерелом ресурсного забезпечення громад є кооперація, яка у тому числі включає загальну пошану та загальну толерантність. Для цього необхідно, щоб кожен суб'єкт суспільства – індивідуальний чи груповий – був залучений у процес ухвалення решень і брав участь у їх реалізації, несучи певну частину відповідальності.

     Безумовно, у суспільстві існує конфлікт інтересів між людьми, між різними соціальними групами. Суть питання полягає у тому, щоб визначити підходи і механізми врегулювання різних інтересів сторін. Демократія робить ці процедури відкритими, щоб їх можна було узгодити, а теорія соціального капіталу розглядає соціальну довіру як інструмент розвитку демократії.

    "Хороші" суспільства ростуть завдяки зростанню "хороших" людей, які є активними провідниками соціальних цінностей і моралі серед решти членів громади. Зростання загального інтелекту і моралі є основним завданням при розвитку інститутів громадянського суспільства і демократії. Вчитися буті людиною означає не тільки брати, але й ділитися тим, що маєш. Ті, хто розуміє і цінує переконання, бажання інших, відповідає майбутнім перетворенням і стає цінним людським ресурсом. 

            2.2. Розвиток соціального капіталу як умови переходу до інноваційної   

                   економіки

      Новий етап розвитку науково-технічної революції наприкінці минулого століття призвів до світової трансформації, особливо в межах найбільш передових країн, до якісно нового інноваційного суспільства. Стара так звана „індустріальна” економіка зазнала значних зрушень і невпинно входить в нову парадигму інноваційної економіки. Надзвичайно швидкий розвиток науки та радикальні перетворення у технологічній сфері призвели на рубежі тисячоліть до утворення в найбільш розвинутих державах нових рушійних механізмів саморозвитку, що грунтуються на інноваціях в межах системи зростаючої інноваційної економіки. Інноваційна економіка кожної країни має свої національні особливості, але загальним для інноваційних економік різних країн є необхідність дотримання реальних умов для масштабного формування інноваційної економіки. Однією з таких важливих умов є формування соціального капіталу. Актуальність обумовлена зростаючою значимістю соціального капітала як чинника економічного розвитку і важливої передумови трансформації до інноваційної економіки, для якої особливо велике значення має довіра, соціальна толерантність, взаємодія та інші складові соціального капіталу.

     Перехід до нової інноваційної економіки зумовлюється не лише широкими можливостями щодо використання такого ресурсу як інформація чи інновації. Однією з причин є також і обмеженість ресурсів, що поступово наближається до критичного рівня. Це зумовило в свій час поширення концепції „нульового зростання” розвинутих економік. Група дослідників під керівництвом Денніса і Донеллі Медоуз прийшла до висновку про небезпеку „глобальної катастрофи”, бо ресурси виснажуються, що призведе до закінчення стадії зростання протягом найближчих 100 років. При існуючих тенденціях зростання людство прийде до певної межі, за якою йому загрожує повна катастрофа.

     В умовах інноваційної економіки дефіцит природних ресурсів, що не відновлюються, може бути частково компенсований такими цінними ресурсами, як інформація, людський та соціальний капітал та деякими іншими, які пов’язані з ефектами від інтелектуальної чи суспільної діяльності. При чому ці нові ресурси є більш продуктивними, можливості їх використання є необмеженими. До того ж вони можуть в процесі свого використання приростати.

    Аналіз останніх досліджень і публікацій показує, що поняття інноваційної економіки, економіки знань, отримало останнім часом широке розповсюдження у світовій економічній літературі. Явище якісно нової економіки наступної інноваційної цивілізації вивчається західними вченими в межах концепції постіндустріального суспільства: П. Друкер, О. Тоффлер, Д. Белл, Т. Сакайя, М. Янг, Р. Хейлбронер, Т. Стюарт, Л. Едвінсон, Х. Клодт та інші. Свій внесок у дослідження „нової” інноваційної економіки зробили і такі українські науковці як А.С.Гальчинський, А.А.Чухно, О.І. Амоша, В.С. Гойло, Ю.М. Бажал,        Л.О. Мусіна, Б.Данилишин, В.Чижова та інші. При чому як синоніми „нової” економіки використовуються різні терміни – інформаційна економіка, інноваційна, знаннєва економіка, інтелектуальна економіка та ін. Західні вчені останнім часом також досить активно досліджують різні аспекти соціального капіталу. Розглядається його вплив на економічний розвиток, надходження інвестицій, розвиток інформаційних технологій, життєві умови, освіту, здоров'я, навколишнє середовище тощо. Однак слід зазначити, що аспект розгляду соціального капіталу як важливої умови переходу до інноваційної економіки в світі та в Україні вивчений недостатньо і вимагає ретельної уваги з боку сучасних дослідників.

      В працях, що присвячуються розгляду інноваційної економіки, особливий акцент робиться на певних суспільних зв’язках, довірі, спільних підприємствах, партнерстві. Інноваційність як важлива характеристика сучасної провідної економіки ґрунтується не лише на наукових відкриттях, винаходах, швидкому навчанні співробітників, але і на певних суспільних зв’язках, довірі, взаємній підтримці. Розвиток інноваційних мереж як в самих галузях, так і між галузями, секторами виробництва, інтегрує постачальників сировини, дослідників, виробників та споживачів, і є дуже потужним потенційним джерелом енергії для швидкого соціально-економічного розвитку і зростання.

    Особливо важливими в передовій економіці є потенції щодо використання неофіційних, неформальних каналів, контактів і зв’язків. Раніше панували індустріальні форми, що були організовані на тейлористських принципах і засновані на досить жорстких формальних процедурах, правилах та ієрархічних структурах влади. Сучасні новітні організації покладаються в більшій мірі на особисті зв’язки і довіру, влада і відповідальність керівництва тут більше інтерналізовані, обмін інформацією і довіра є дуже важливими. Виникають принципово нові трудові стосунки і функції, що вимагають від працівників нових знань і навичок. Отримання таких нових знань і навичок багато в чому відбувається саме на робочих місцях завдяки існуючим неформальним зв’язкам і ефективній процедурі обміну знаннями. Фірми та організації, що займаються успішною соціалізацією знань і навичок через налаштовування найбільш ефективних зв’язків, форм взаємодії працівників, норм співробітництва і довіри, стають потужними джерелами соціального капіталу. Разом з цим соціальна змобілізованість, як одна з характеристик соціального капіталу, може спрямувати енергію членів співтовариства на виконання певних корисних справ. Негативним чинником тут може виступити явище соціального розшарування, що може послабити потенції економіки щодо реагування на негативні економічні шоки. Поділ праці між працівниками високої та низької кваліфікації, що зростає, може зменшити соціальну згуртованість, а значить і соціальну стабільність в суспільстві. Відбувається поділ людей на поляризовані групи за доходом, професійною ознакою та формування у кожної з цих груп свого власного стилю життя. Порушуються соціальні зв’язки між цими групами і утворюється між ними прірва, через яку дуже важко побудувати мости.

    В Україні і Росії на частку 10% найбільш забезпечених громадян припадає значно більша частка загального обсягу грошових доходів, ніж на частку 10% найменш забезпечених. Це дає можливість зрозуміти, що незважаючи на те, що деякі прогресивні корпорації рухаються в напрямку побудови інноваційної економіки, вся країна, як цілісна система, поки що такого руху не робить. Існуючий розрив в рівнях освіти породжує значні відмінності в рівнях оплати праці, а відповідно і в рівні соціальної згуртованості і соціального капіталу.    

     Держава має сприяти вирішенню проблеми забезпечення працівників високої кваліфікації адекватними їх знанням рабочими місцями. Нова інноваційна економіка для того щоб вирішити проблему виробництва великої кількості споживацьких благ, а також устаткування та обладнання, має різко зменшити число зайнятих в секторі матеріального виробництва за рахунок широкого впровадження новітніх високих технологій у виробництво. В свою чергу, це призведе до збільшення числа працівників, які будуть займатися створенням найбільш пріоритетних ресурсів, а саме нових технологічних і культурних знань та креативних здібностей людини. За такого сценарію розвитку створюються всі необхідні умови для потужного соціального капіталу, а також для його високопродуктивного використання. На арені з’являється творчий працівник, для якого утилітарні матеріальні блага відходять на другий план, а пріоритетними стають цінності цікавої творчої інноваційної діяльності, вільний час, стосунки солідарності, творчої змагальності з колегами на роботі.

      Таким чином, в умовах сучасного прогресу інноваційна діяльність є постійним джерелом наповнення економіки новітніми знаннями. Задля забезпечення такого постійного живлення має функціонувати ефективна система освіти, що дозволяє генерувати знання в необхідних для економіки масштабах, ефективна та розвинута система соціальних зв’язків, тобто соціального капіталу, який передбачає відносини солідарності, довіри і співробітництва між членами суспільства. Лише за таких умов можна очікувати, що синергетична взаємодія людського і соціального капіталу породить певний загальний ефект нелінійного характеру, що буде виражатись в інноваційних процесах, і це дозволить максимально розкрити потужні потенції інноваційності економіки для стрімкого ривка вперед. Лише зупинивши негативний ефект соціального капіталу (суцільна недовіра, фаміліям, клієнтизм тощо) та включивши на максимальну потужність його позитивний ефект у вигляді реалізації потенцій солідарності, творчої  змагальності, соціальної толерантності, взаємодії, відповідальності, культури співпраці Україна зможе вирішити нагальне завдання розбудови інноваційної економіки.