Конкуренція і монополія

1) банківські картелі  — угоди між крупними банками  з метою проведення єдиної  дивідендної політики, встановлення  однакових відсоткових ставок  тощо;

2) банківські синдикати, або консорціуми, — угоди між декількома великими банками з метою спільного здійснення крупних прибуткових фінансових операцій, як правило, для випуску цінних паперів;

3) банківські трести  — угоди між декількома крупними  банками з метою об'єднання їх капіталів і спільного Управління ними; s;,,,-,.,,„..,- . .. .,, .

4) банківські концерни  — угоди між формально незалежними  банками під фінансовим контролем наймогутнішого з них за допомогою скуповування контрольного пакета акцій, їх різновидом є банківські групи, тобто сукупність банків, яку контролює одне акціонерне товари­ство, спеціально створене для скуповування контрольних пакетів банківських акцій. Вони отримали назву банківських холдингів.

Однією з особливостей монополізації банківського капіталу є зростання кількості філіалів банків. Лише за 1988—1998 pp. їх чисельність у США збільшилася приблизно з 50 тис. до 73,6 тис. Важлива риса цього процесу — тісне переплетіння банківських монополій з іншими фінансовими інститутами — пенсійними фондами, страховими компаніями та ін. При цьому посилюється універсалізація виконуваних банками функцій. Водночас зростає централізація банківського капіталу внаслідок «поглинань» у банківській сфері. Особливістю розвитку банківських монополій є також їх транснаціоналізація, тобто розширення діяльності за межами країни [21, 195-198].

Процес монополізації  має позитивні та негативні наслідки. Позитивною рисою монополізації  є те, що у гігантських підприємств  та їх об'єднань більше можливостей  розвивати сучасне виробництво, фінансувати крупні науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і технологію, здійснювати перекваліфікацію працівників, а отже, пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці. Тому не дивно, що на сучасному етапі розвиваються такі форми співробітництва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією тощо. Утворення таких міжфірмових об'єднань, консорціумів пов'язане насамперед з реалізацією великих науково-технічних програм. Створюються також корпоративні дослідницькі організації.

Останніми роками одним  із напрямів вертикальної інтеграції і диверсифікації (тобто збільшення числа галузей, у які здійснює експансію певна монополія) стало формування торговельно-промислових комплексів, інтеграція крупних промислових корпорацій з торговельними компаніями.

Виникнення і розвиток крупних господарських одиниць, координація їх діяльності розширюють масштаби планомірного й організованого розвитку економіки, свідомого регулювання економічної системи. Це дало підставу американському економісту Дж. Гелбрейту виділити в економіці СІЛА планову систему, що включає крупні корпорації, та ринкову, представлену дрібним і середнім бізнесом. У першій із них 100 наймогутніших компаній витрачають до 80% загальних витрат на наукові дослідження.

Гігантські підприємства завдяки масовому виробництву мають  змогу економити на витратах виробництва, забезпечувати споживачів дешевшими якісними товарами. Негативною рисою монополізації економіки є передусім практика встановлення монопольних цін. Покупці змушені купувати товари за вищими цінами, оскільки крупні компанії виготовляють переважну масу продукції. За підрахунками американських економістів, населення США щорічно переплачує майже 70 млрд. дол. за завищені груповими монополіями ціни [22, 60-63].

Монополія гальмує науково-технічний  прогрес. Це відбувається тому, що монополізація  виробництва і збуту дає змогу  крупним компаніям отримувати певний час високі прибутки, навіть не впроваджуючи нові досягнення науки і техніки у виробничий процес.

У гонитві за прибутком  крупні компанії вкладають кошти  у проекти, які дають найвищу  віддачу, вилучаючи або істотно  зменшуючи при цьому інвестиції у важливіші з погляду широких верств населення виробництва. Американський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від монополістичного нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2% (кілька десятків мільярдів доларів) зменшують валовий національний продукт СІЛА [25, 231-233].

Отже, ознайомившись із сутністю та основними формами монополії  можна зробити висновок, що монополії придушують конкуренцію – важливу рушійну силу економічною прогресу. Тому П. Самуельсон називає монополію економічним злом. Необґрунтоване завищення цін та ігнорування інтересів споживачів, позбавлених альтернативного вибору — наслідки економічної політики монополій в умовах порушення конкурентно-ринкового механізму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 4. АНТИМОНОПОЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ

 

Актуальність антимонопольного законодавства сьогодні є безперечним,

оскільки про порушення  його постійно проводяться справи, деякі з яких

набувають неабиякого розмаху.

Діяльність органів, покликаних наглядати за дотриманням

антимонопольного законодавства  показує, що дані порушення надають шкоди

суспільству у величезних розмірах.

Необхідність постійного вдосконалення даного законодавства  пояснюється тим, що фірми-порушники постійно знаходять шляхи того, як зробити свої антиконкурентні дії, або зловживання монопольним становищем законними.

Процес монополізації економіки  має такі негативні наслідки:

• по-перше, монополії придушують конкуренцію - важливу рушійну силу економічного прогресу;
• по-друге, вони здатні збільшувати прибутки, зменшуючи обсяг випуску продукції i підвищуючи її ціну;
• по-третє, схильні до уповільнення науково-технічного прогресу;
• по-четверте, схильні до хижацького використання природних ресурсів та забруднення довкілля;
• по-п'яте, розорюють малий та середній бізнес;
• по-шосте, монополізують засоби масової інформації (пресу, paдio, телебачення), за допомогою яких впливають на свiдомiсть населення у необхідному їм напрямку;
• по-сьоме, здійснюють тиск на уряд у пошуках неправомірних пільг та привілеїв тощо [25, 250-252].

Монополія, як економічне явище, має  результатами своєї діяльності певні наслідки. І негативні, нажаль, набагато переважають позитивні. Одним із найголовніших таких наслідків є придушення конкуренції, без якої неможливе нормальне існування ринку.

Щоб запобігти деяким із цих негативних наслідків, держава була змушена проводити антимонопольну політику, до складу якої входить видання актів, законів, обмеження сфери впливу монополістичних об’єднань і, звісно, застосування різних санкцій до порушників ¾ від економічних (штрафи) до кримінальних (тюремні ув’язнення).

Антимонопольна політика й антимонопольне законодавство  не  мають  на меті  заборону  або  ліквідацію  монопольних  утворень.  У   товаристві склалося розуміння того, що монополія як чинник зростання  прибутку  не може бути  знищена.  Тому  реальне  завдання  антимонопольної  політики полягає  в  тому,  щоб  поставити  діяльність  монополії  на  державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним  положенням.

К. Маркс ще в середині минулого сторіччя приходив до  висновку,  що  поява монополій потребує державного втручання. Головна ціль цього втручання полягає в захисті і зберіганні вільної конкуренції, якої  загрожують  монопольні  тенденції.  Конкретно можна сформулювати такі  цілі:  обмеження монополій,  підтримка і сприяння малому бізнесу, захист прав споживача [15, 67-70].

Існують дві основні  форми боротьби з монополіями:

• попередження створення монополій;
• обмеження використання монопольної влади.

Для проведення антимонопольної  політики держава створює антимонопольні служби, основною задачею яких є контроль монополістичних тенденцій у країні. Антимонопольні служби не  є  частиною  законодавчої влади, але їхня компетенція дозволяє  їм  виконувати  дорадчу  функцію.

Подібні  організації  не  мають  права  діяти  авторитарними  методами, наприклад,   закривати   підприємства.   Але   вони   можуть    змусити підприємство, що домінує на ринку, відновити постачання продукції  тому одержувачу, якому в цих постачаннях було протизаконно відмовлено. Усе їхні рішення обов'язкові для виконання. У противному випадку накладаються грошові штрафи, передбачені  законодавством  за  порушення    антимонопольного закону. При цьому необхідно відзначити, що всі рішення    антимонопольної служби повинні підлягати перевірці державними судами. Крім  здійснення  процесу   демонополізації   антимонопольна   служба покликана боротися зі зловживаннями. Така боротьба може бути ефективної тільки при активній  участі  споживачів.  Тому  широкі  маси  населення повинні  розуміти  практичне  значення   антимонопольної   політики в повсякденному житті. Допомогти в цьому повинна насамперед преса й  інші засоби масової інформації. Пресі повинно даватися право  на  відповідне повідомлення, але  лише  в  об'єктивній  і  чесній  формі,  без  якийсь дискредитації. Кожна антимонопольна служба повинна мати  співробітника для зв'язку з пресою, що повідомляє про діяльність  служби  і коментує її.

Формування антимонопольної політики держав світу почалося з того, що навколо них формувалась негативна  громадська думка, яка вимагала захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності  останніх. Такі спроби населення набули розмаху к США, Канаді та Австралії, де процеси монополізації проходили найшвидше. Саме тому в цих, а потім в інших країнах були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди монополістичному захопленню ринків [23, 181-182].

У США першим законодавчим актом, спрямованим  проти монополізації економіки, був “Антитрестовський акт Шермана” (1890 р.). за ним оголошувалося незаконним створення монополій або вступ в змову для обмеження конкуренції. Цей закон діє і дотепер. Саме він, вважається, заклав основи світової антимонопольної політики. Цим самим законом забороняються трести і картелі. Щоб обійти його монополії створювались як холдингові компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якої ліквідовувалась правова і виробнича самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювались негласними угодами, або так званим лідерством у цінах. Порушення “Акту Шермана каралося, як кримінальний злочин. Індивідуальні порушники карались штрафом до 250 тис. дол. і тюремним ув’язненням до 3-х років за кожне порушення. Корпорації могли бути оштрафовані на 1 млн. дол. За кожне порушення.

Пізніше був прийнятий “Закон Клейтона” (1914), який заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або “поглинання” фірм, що можуть призвести до монопольного становища. Потім був “Акт про Федеральну торгівельну комісію” (1914), що був прийнятий, щоб привести в дію попередні антитрестовські закони і наглядати за їх виконанням. Протягом 20-х років антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 30-х суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін. Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення. Проте пізніше процес державного регулювання монополій продовжився і прийнятий “Закон Селлера-Кефовера” (1950) доповнив попередні положення про недопущення злиття фірм шляхом придбання активів. Особливістю антимонопольного законодавства США є те, що закони прийняті близько століття тому, залишаються основою даного законодавства й дотепер.

Антимонопольне законодавство  країн Західної  Європи є ліберальнішим  ніж у США. Воно не поширюється  на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо. Щодо Великобританії, то її конкурентне законодавство складається з чотирьох законів, так званих “Актів парламенту”:

“Акт про добросовісне підприємництво” 1973 р. Акт стосується злиття й монополізації.

“Акт щодо обмежувальних підприємницьких  практик” 1976 р. Поширюється на угоди  між особами чи компаніями, що можуть обмежити свободу самостійних дій  підприємців.

“Акт про перепродажні ціни” 1976 р. Спрямований проти спроб нав’язування мінімальних цін, за якими товари можуть перепродаватися.

“Акт про конкуренцію” 1980 р. Стосується анти конкурентної практики.

У Британському законодавстві монополією вважається така ситуація, коли компанія чи їх група здійснює на ринку 25% поставок чи закупок. Причому за цим законодавством, монополія не обов’язково щось негативне. Воно виходить з того , що таке монопольне становище потенційно створює можливість для дій, які суперечать інтересам суспільства.

Комісія з монополій і злиттів у Великобританії виконує дослідження і доповідає з питань, які їй доручаються державним секретарем чи генеральним директором відомства. Комісія з власної ініціативи не має права розпочинати ті чи інші дослідження. Комісія детально вивчає відповідні ринки чи дії компаній і приходить до висновку, що саме відповідає суспільним інтересам, а що – ні.

Щодо “злиттів”, то згідно з британським  законодавством “злиття” передбачає не лише придбання контрольного пакету акцій, але і придбання такої  частини акцій, яка дозволяє покупцеві контролювати політику відповідного підприємства. Проте не кожне злиття цікавить антимонопольні органи Великобританії. Потрібно, щоб загальна вартість капіталу компанії, яка поглинається, становила понад 70 млн. фунтів стерлінгів. Необхідно також, щоб понад 25% поставок чи покупок товарів або послуг на конкретному ринку в цілому чи на суттєвій його частині знаходилось під контролем підприємств, що зливаються. Британське законодавство не вимагає щоб компанії обов’язково інформували про злиття, яке вже відбулось чи ще очікується. Але на практиці компанії вважають за доцільне інформувати про це.