Суть, причини та основні види інфляції

       Світовий досвід свідчить, що такі заходи пом’якшують негативні економічні наслідки високої інфляції і соціально-політичну напруженість у суспільстві[13].

         Взагалі, антиінфляційна політика країни – це комплекс заходів для державного регулювання економіки, спрямованого на боротьбу з інфляцією. У відповідь на взаємодію чинників інфляції попиту й інфляції витрат оформилися дві лінії антиінфляційної політики – дефляційна політика (або регулювання попиту) і політика доходів.

    Дефляційна політика – це методи обмеження грошового попиту через грошово-кредитний і податковий механізми шляхом зниження державних витрат, підвищення процентної ставки за кредит, посилення податкового пресу, обмеження грошової маси тощо. Особливість дії дефляційної політики полягає в тому, що вона, як правило, викликає уповільнення економічного зростання і навіть кризові явища. Тому більшість урядів при її проведенні в 60-70-х роках виявляло стриманість або навіть відмовлялася від неї[21,16].

    Політика доходів припускає рівнобічний контроль над цінами і заробітною платою шляхом повного їх заморожування або встановлення меж їх зростання. За соціальними мотивами цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко. У той же час досвід використання політики доходів у США при президенті Ніксоні, у Великій Британії при лейбористських урядах, у скандинавських країнах свідчить про обмеженість її результатів. По-перше, уповільнення зростання цін викликало дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримувалося лише на визначений час, а зі скасуванням обмежень знову прискорювалася.

    Варіанти антиінфляційної політики вибиралися залежно від пріоритетів. Якщо ставилася мета стримування економічного зростання, то проводилася дефляційна політика, якщо ціллю було стимулювання економічного зростання – перевага віддавалася політиці доходів. У разі, коли ставилася мета приборкати інфляцію за будь-яку ціну, то паралельно використовувалися обидва методи антиінфляційної політики[17].

    Існує також один із методів монетарного регулювання інфляції, який називається таргетування інфляції. Головним завданням переважної більшості центральних банків є розвиток і підтримання ефективної фінансової системи в країні, а стратегічною метою – забезпечення стабільності грошової одиниці. Але яким шляхом досягти стабільності грошової одиниці і який оптимальний режим монетарного устрою в країні сприятиме ціновій стабільності, економічному зростанню і зайнятості – ці питання є вкрай важливі для кожної країни[15].

    Для забезпечення грошової стабільності центробанки застосовують спеціальні механізми середньо- і довгострокової дії, все більшої популярності серед яких сьогодні набуває режим таргетування інфляції, що забезпечує формування концепції монетарної політики і передбачає наявність трьох основних елементів. Це:

• законодавче закріплення цінової стабільності як основної мети монетарної політики в довгостроковій перспективі;
• проголошення центральним банком кількісних цільових показників інфляції на визначений часовий період і відповідальності за їх дотримання;

      - активізація дій органів монетарної влади[4].

    Оскільки контроль за інфляцією є не самоціллю монетарної політики, довгострокова цінова стабільність важлива лише в тому аспекті, коли вона сприяє прискоренню темпів економічного зростання, підвищенню добробуту населення, зниженню безробіття. При запровадженні таргетування інфляції довгострокова цінова стабільність проголошується прямою метою грошово-кредитної політики, яка сприятиме досягненню згаданих опосередкованих цілей, оскільки оптимальний режим монетарного устрою може бути визначений лише за певних економічних та інституційних умов.

    У вітчизняній і світовій практиці справедливо виділяють такі основні режими монетарного устрою, як:

• монетарне таргетування, де проміжною метою є один із грошових монетарних агрегатів з урахуванням механізму впливу на рівень споживчих цін;
• таргетування обмінного курсу, що враховує різновиди фіксованого курсу, починаючи від валютних коридорів до повзучої прив'язки. Типовий приклад – європейський механізм «валютна змія», який застосовували центральні банки країн ЄС;
• режим без чіткого визначення проміжної мети та з підтриманням дуального мандату в довгостроковому періоді, який враховує стратегічні цілі центрального банку, контроль за інфляцією. Можуть бути визначені також інші цілі, зокрема, підтримання безробіття на близькому до оптимального рівні, тобто підтримання реального економічного зростання. Суть його полягає в тому, що облікова ставка тоді повинна визначатися як зважена між відхиленням інфляції від потенційного рівня і відхиленням реального економічного зростання від оптимального рівня;
• інфляційне таргетування. Запроваджується цей режим як основний для проведення монетарної політики. Важливим тут повинно бути врахування стабільності грошової одиниці.

    В цілому, це може представляти режими монетарного устрою. Такий монетарний режим має як переваги, так і недоліки[7,15].

    В економічних дослідженнях проблеми регулювання приросту грошової маси в обігу описують комплекс державних заходів, спрямованих на врегулювання грошового обігу, зменшення грошової маси, припинення непомірного зростання цін. Все це є складовою стабілізаційних заходів, які використовуються на макроекономічному рівні[8].

    Основними заходами антиінфляційної політики є зниження дефіциту державного бюджету, зміна його структури через припинення фінансування збиткових підприємств, зменшення непродуктивних витрат, зміна соціальної політики, фінансування бюджетного дефіциту шляхом емісії державних цінних паперів, контроль за зростанням заробітної плати, дотримання жорсткої кредитної політики. Єдиною стратегічною метою монетарної політики держави є цінова стабільність. Для її досягнення банки використовують курсову прив’язку до однієї зі світових валют як номінального якоря і завдяки цьому досягають цінової стабільній всередині країни, інші центральні банки перейшли чи переходять на режим прямого таргетування інфляції або використовують більш еклектичні підходи до контролю за інфляцією. Національний банк може досягати мети щодо рівня інфляції в довгостроковому періоді, проте поза його можливостями досягнення цілей щодо реального зростання ВВП або підвищення рівня зайнятості в довгостроковому періоді[10].

    Зайнятість та економічне зростання в довгостроковому періоді визначаються такими немонетарними чинниками, як накопичення капіталу, підвищення продуктивності праці, прогрес науки й технології, чітко внормовані права власності та інші регулятивні правила, які сприяють ефективній роботі ринків. Усі зазначені чинники асоціюються в основному з ефективною діяльністю урядів, однак центральний банк має можливість за допомогою монетарної політики сприяти економічному зростанню й зайнятості. Історичний досвід багатьох країн засвідчує, що економічне зростання є більшим, якщо центральний банк запобігає надмірній інфляції та нестабільності, забезпечує оптимальний контроль за банківською системою, яка повинна ефективно виконувати роль фінансового посередника, та нівелює інфляційні очікування всіх суб’єктів економіки шляхом підвищення їхньої довіри як до монетарної політики, яку він реалізує, так і до банківської системи в цілому[3].

    Застосування режиму інфляційного таргетування передбачає виконання низки умов. Основні з них такі:

• наявність формального мандата на встановлення цільового орієнтира і постійне інформування суспільства про заходи монетарної політики та її стан;
• досягнення макроекономічної стабільності за низької інфляції. Виконання цієї умови сприяє підвищенню результативності використання інструментів монетарної політики для стабілізації цінових процесів і зниженню ризиків значного відхилення від інфляційної мети;
• запровадження режиму плаваючого обмінного курсу. Це обумовлено набуттям центрального банку країни фактичної незалежності від уряду в розробці та проведенні монетарної політики, що має забезпечуватися відповідними законодавчими актами. Цією умовою повинно бути передбачено також і те, що позики уряду з боку центрального банку та з боку банківської системи повинні бути мінімізовані. Визначальним тут є забезпечення достатнього рівня розвитку фондового ринку. Виконання цієї умови сприяє ефективному використанню одного з потужних інструментів центрального банку – проведення операцій на відкритому ринку[7,15].

    Досягнення значимого рівня ефективності застосування інструментів центрального банку країни для реалізації як поточних, так і стратегічних цілей пов'язано з рішенням проблеми вибору показника як цільового орієнтира контролю за режимом інфляційного таргетування. Цей показник повинен якомога повніше відображати рівень впливу саме монетарної політики на цінові процеси з метою використання центральним банком своїх інструментів для корекції відхилень динаміки даного показника від його цільового значення. Показник має бути передбачуваним і прогнозованим, достовірно відображати зміни загального інфляційного фону, що свідчить про реальний вплив на цінову ситуацію саме монетарних процесів, бути зрозумілим широкому загалу[16].

    Розробка моделі інфляції повинна враховувати режим інфляційного таргетування, найважливіші макроекономічні показники та індикатори. Ця умова передбачає достатній рівень розуміння трансмісійного механізму країни та каналів впливу дії інструментів монетарної політики на цінові процеси. Зокрема, ефективним є застосовування процедури так званого передбачуваного управління, за якої прогноз інфляції відіграє роль проміжної мети грошово-кредитної політики.

    Потрібне чітке визначення переліку випадків, у яких центральний банк за потреби може певною мірою відхилятися від цільового орієнтиру, характеризує цільові показники інфляції, які не повинні впливати на фіскальні пріоритети. При цьому внутрішня ситуація має бути досить стабільною, щоб подолання інфляції розглядалося як основна мета, а сама інфляція – доволі низькою, аби заходи з її таргетування були ефективними. Для цього фінансова система має бути достатньо стабільною, що передбачає також поточну фінансову стабільність і належний розвиток фінансового ринку.

    З аналізу класифікації типів таргетування інфляції випливає, що всі центральні банки, якщо лише вони не здійснюють невпорядкованої емісії, використовують таргетування інфляції. Йдеться лише про різницю методів[2].

    Деякі країни обирають повноцінне таргетування інфляції тому що, по перше, влада цих країн вважає досягнення цінової стабільності головним наслідком своєї монетарної політики, яка може забезпечити економічне зростання. По-друге, практичний досвід свідчить, що короткострокові маніпуляції з монетарною політикою з метою досягнення інших цілей, насамперед, вищої зайнятості або збільшення обсягів виробництва можуть увійти у суперечність із ціновою стабільністю. Таргетування інфляції допомагає пом’якшити таку асиметрію, роблячи саме інфляцію, а не, скажімо, рівень зайнятості, обсяг виробництва чи інші економічні показники головною метою монетарної політики. Це також спонукає центральний банк дивитися вперед і робити політику жорсткішою ще до того, як інфляційний тиск почне відчуватися. Таргетування відрізняється від інших методів контролювання інфляції ще і тим, що базується не так на оцінках минулої або поточної інфляції, як на систематичній оцінці інфляції майбутніх періодів.

    Варто застерегти, що встановлення нульового цільового орієнтира рівня інфляції небажане. Якщо рівень інфляції дорівнює нулю, неможливо, щоб реальна відсоткова ставка була від’ємною. У цьому разі центральному банку складніше уникнути дефляції чи відреагувати на несприятливі зміни обставин. Плюсовий рівень інфляції може також бути бажаним, коли номінальна заробітна плата жорстко фіксована щодо зниження, тобто працівники неохоче погоджуються на її скорочення. У цьому разі зменшення реальної заробітної плати може відбутися тільки через інфляцію. Може виникнути потреба в скороченні заробітної плати в деяких галузях для того, щоб досягти ефективного розподілу ресурсів в економіці[7,10].

    Найбільш важливим, мабуть, є те, що, незалежно від обраного цільового орієнтира інфляції, його повинні підтримувати політики та громадськість. Інакше ця політика найімовірніше не матиме успіху. Більше того, крім підтримки обраного курсу, потрібна ще готовність піти на всі витрати, пов’язані з діями центрального банку, спрямованими на досягнення цільового орієнтира, наприклад, погодитися з необхідністю підвищити відсоткові ставки сьогодні, щоб уникнути інфляційного тиску в майбутньому.

    Для сприяння економічному зростанню та зайнятості монетарна політика має бути орієнтована на довгострокові цілі, тобто мати «номінальний якір». Вибір на користь інфляції має суттєві переваги. Інфляційне таргетування гармонізує розвиток внутрішнього та зовнішнього секторів економіки, стабілізує очікування економічних суб'єктів, сприяє збільшенню обсягів довгострокових інвестицій завдяки зниженню відсоткових ставок[6].