Суть, причини та основні види інфляції

    Інфляція негативно впливає на структуру споживчою попиту, що дезорганізує господарські зв’язки та виробництво, а також викликає перерозподіл багатства в суспільстві. Ті економічні суб’єкти, які спромоглися на свої товари ціни підвищити якнайбільше, в тому числі і спекулятивним шляхом, одержані надприбутки вміщують переважно в реальні цінності – земельні ділянки, золото, картини, ювелірні прикраси, будівлі тощо. Одночасно зменшують свої традиційні витрати, насамперед виробничого призначення, пов’язані з підвищеним ризиком при знеціненні грошей[20].

    В умовах інфляції економічним суб’єктам невигідно тримати свої активи в грошовій формі. Це негативно впливає на кредитні відносини та грошовий обіг. Власники грошових коштів не будуть вкладати їх у банки, якщо депозитний процент не компенсує інфляційних втрат. Якщо ж банки збільшуватимуть депозитний процент, то це неминуче призведе до подорожання банківських позик, наслідком чого буде скорочення попиту на них та подальше підвищення цін підприємцями з метою компенсацій своїх додаткових витрат на оплату процентів. Згортається також комерційний кредит, оскільки кредиторам невигідно і ризиковано продавати свою продукцію з відстрочкою платежу[5].

    Інфляція, особливо на галопуючій та гіпервисокій стадіях, сама зумовлює нові інфляційні фактори і посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. Прагнення економічних суб’єктів швидше позбавитися "гарячих" грошей прискорює їх обіг, що зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. У власників товарів поступово знижується бажання реалізовувати їх за знецінені гроші, і вони переходять на бартерні операції чи продають їх за іноземну валюту. Натуралізація обміну прискорює інфляційне знецінення грошей, оскільки звужується матеріальна основа їх обігу, а також спричинює розрив традиційних і господарських зв'язків, уповільнює товарообіг та викликає додаткові витрати обігу.

    В умовах стагфляції високий рівень інфляції сполучається з великим безробіттям. Значна інфляція не дає можливості збільшити зайнятість. Залежність між інфляційним ростом цін і скороченням  безробіття була виведена в 1958 році англійським економістом А. Філіпсом. Використовуючи дані статистики Великобританії за 1861 – 1956 р. він побудував криву, що відбиває зворотну залежність між зміною ставок заробітної плати і рівнем безробіття. Тобто, він довів, що в короткостроковому періоді високі темпи інфляції мають супроводжуватися низьким рівнем безробіття, і навпаки. Надалі американські економісти П. Самуэльсон і Р. Солоу модифікували криву Філіпса, замінивши ставки заробітної плати на темпи росту товарних цін.

                Р 
 
 
 

                                                                               U 

                   де  P - темп росту товарних цін;

          U - рівень безробіття.

    Слід зазначити, що в короткостроковому періоді, до 2 років, обернений зв'язок між інфляцією та безробіттям має нестійкий характер і порушується зі зміною очікуваної інфляції. В довгостроковому періоді альтернативи не існує, тобто безробіття залежить від інфляції. Також у короткостроковому періоді економічна політика, спрямована на швидке зниження рівня безробіття, призводитиме до прискорення інфляції[21].

    У міру поглиблення інфляції, особливо на гіпервисокій стадії, виникає "голод" на грошові знаки, оскільки дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і перестають функціонувати. Тому швидко зростає потреба у великих купюрах. Створюється парадоксальна ситуація, коли за наявності в обігу великої маси зайвих грошей всі економічні суб'єкти відчувають недостачу платіжних засобів (грошовий "голод"). Поступово цей "голод" поширюється і на оборот грошового капіталу, внаслідок чого у більшої частини підприємств посилюється недостача основного й оборотного капіталу. Це пояснюється тим, що випереджаюче знецінення грошей порівняно з ростом їх емісії призводить до зменшення реальної цінності грошової маси в обігу[14].

    Негативно впливає інфляція і на фінансову систему, особливо на другій стадії, коли емісія грошей не встигає за їх знеціненням. Реальна вартість всієї суми державних доходів постійно зменшується. Тому держава змушена постійно "посилювати тиск" на друкарський верстат, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої витрати і передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює соціально-політичну нестабільність у країні.

    Особливої уваги заслуговує питання впливу інфляції на зовнішньоекономічні зв’язки. Найбільш узагальненим наслідком її є падіння курсу національної валюти відносно валют країн, де інфляція відсутня чи розвивається нижчими темпами.

    Падіння курсу відбувається нерівномірно, неадекватно зниженню купівельної сили грошей на внутрішньому ринку. При спробах держави втручатися у зовнішньоекономічні і валютні відносини виникають розбіжності між офіційним і ринковим курсом валюти, формується кілька ринкових курсів тощо. Всі ці явища дезогранізують зовнішньоекономічні зв'язки, вносять до них значний спекулятивний елемент, стримують приплив іноземного капіталу, погіршують платіжний баланс країни, її валютне становище, підривають її позиції на світовому ринку[22].

    Отже, соціально-економічними наслідками інфляції є наступні процеси:

1. Знижуються реальні доходи населення. Це стосується осіб, які отримують фіксовані номінальні доходи (бюджетники, пенсіонери та інші). При зростанні цін їх реальні доходи падають. Реальні доходи зростають у тих осіб, заробітна плата котрих зростає швидше, ніж рівень інфляції. Перші обкладаються інфляційним податком, другі отримують інфляційну субсидію.
2. Знецінюються фінансові активи з постійним доходом. Їх реальна вартість знижується, а також реальні доходи власників таких активів знижується.
3. Порушується нормальний розподіл доходів між дебіторами і кредиторами. Від інфляції виграють дебітори, тобто позичальники кредиту, а програють кредитори (ті, хто надають кредит).
4. Знижується мотивація до інвестування довгострокових програм (довгострокові інвестиції стають ризиковими, тому що реальний очікуваний прибуток може суттєво зменшитись внаслідок інфляції).
5. Прискорюється матеріалізація грошей. Підвищуються ціни на товарно-матеріальні ресурси і нерухомість. Через це домашні господарства і підприємства позбавляються від грошей і вкладають їх в запаси товарно-матеріальних цінностей і нерухомість. Гроші стають «гарячими».
6. Здійснюється вплив на зайнятість і безробіття, а також зростає бюджетний дефіцит і державний борг.
7. Знижується мотивація до праці (втрачається бажання у виробників створювати якісні товари).
8. Підривається управлінський механізм економіки, знижуються позиції владних структур (дестабілізуючи економічну активність у країні, інфляція автоматично знижує ефективність економічних важелів регулювання та підриває довіру до урядових програм).
9. Підвищуються ціни на товари і послуги, що погіршує рівень життя представників соціальних груп з твердими доходами, загострює соціальну напругу в суспільстві.
10. Доходи суспільства перерозподіляються на користь підприємств-монополістів, фінансових структур, тіньової економіки.[21,26].
4. Антиінфляційна політика, як основний чинник  боротьби з інфляцією

    До 30-х років у західній економічній теорії панувала грошове трактування інфляції. Остання розглядалася перш за все як результат зайвої (у порівнянні з потребами товарообігу) кількості паперових грошей в обігу (з урахуванням швидкості обігу грошової одиниці). Тому боротьба з інфляцією, звичайно виникаючої тоді в результаті воєн і пов’язаної з ними економічної розрухи, зводилася, як правило, до значного зменшення кількості паперових грошей в обігу, найчастіше у формі післявоєнних грошових реформ, що ведуть до заміни втратили свою силу , що знецінилися старих грошей новими, які друкувалися в меншій кількості в порівнянні зі старими. Подібні заходи протягом тривалого періоду забезпечували формування стабільної рівноваги між новою грошовою масою і вартісним обсягом товарообігу. Глибока економічна криза 1929-1933 рр. (Велика депресія) змінила звичні підходи. У західній економічній теорії запанувало кейнсіанське вчення, що обґрунтовує необхідність активної участі держави у функціонуванні капіталістичного ринкового господарства. Стосовно інфляції кейнсіанці відкинули тезу про її чисто грошове походження і визнали її багатофакторність, тобто залежність не тільки від кількісних показників грошового обігу, але і від процесів у сфері виробництва товарів та їх реалізації на ринку. Кейнсіанство визначали корисною низьку інфляцію для стимулювання виробництва та ділової активності. В якості стимуляторів економічного зростання були запропоновані дефіцитне фінансування державного бюджету та інші інструменти додаткової грошової емісії, особливо в періоди економічних криз і спадів[8].

    Після Другої світової війни економічна політика всіх провідних капіталістичних країн спиралася на кейнсіанську теорію. Використовуючи її, уряди цих країн домоглися достатньо швидкого економічного зростання, а проте паралельно посилювалася інфляція, яка в 70-х роках перейшла з повзучої форми в галопуючу і стала економічної небезпекою номер один. У результаті авторитет кейнсіанської теорії впав. Вперед вийшли інші теоретичні концепції, перш за все монетаристська теорія, яка на противагу кейнсіанства категорично заперечує активне втручання держави в ринкову економіку. Згідно ідей монетаристів завдання держави зводиться до рівномірного збільшення кількості грошей в обігу (приблизно на кілька відсотків на рік), що повинно забезпечити нормальний розвиток ринкової економіки.

       У розумінні монетаристів інфляція являє собою чисто грошовим феноменом, що викликається надмірною кількістю грошей в обігу і пов'язаними з цим інфляційними очікуваннями. Боротьба з нею у монетаристів зводиться до заходів, спрямованих на зменшення кількості грошей в обігу і взагалі платоспроможного попиту. Головне значення надається повної ліквідації дефіциту держбюджету і кредитно-грошової політики, при цьому заперечується необхідність боротьби з інфляцією витрат, що виникає під впливом не грошових факторів з боку виробництва, пропозиції і взагалі ринків товарів[3].

       У 80-90-ті роки, період експериментів і помилок, в розвинених країнах були вироблені основи сучасної антиінфляційної політики, що дозволяють приборкати зростання цін. При цьому застосовуються дві програми фінансової стабілізації - ортодоксальна і гетеродоксна (з можливістю формування і змішаних програм).

       Ортодоксальна програма спирається на теоретичні і практичні рекомендації монетаризму. Вона передбачає наступні заходи проти інфляційного попиту:

• Зменшення державних витрат і дефіциту держбюджету;
• Підвищення податків;
• Підтримка високих процентних ставок. У випадку надмірного збільшення платоспроможного попиту можливе проведення конфіскаційної грошової реформи;
• Упор на ринкові регулятори (вільні ціни при можливому обмеженні зростання заробітної плати, плаваючий курс національної валюти; максимальна лібералізація умов діяльності підприємств і компаній на внутрішньому і зовнішньому ринках);
• Зменшення державної власності за рахунок приватизації;
• Максимальне згортання господарської активності держави, завдання якого зводиться до збалансування бюджету (бажаний профіцит) і підтримання темпів приросту грошової маси в обігу відповідно до реальних можливостей збільшення виробництва, звичайно в межах декількох відсотків приросту.

             Гетеродоксная програма спирається на рекомендації немонетариських теорій (неокейнсіанства, "економіки пропозиції"). Вона виходить з паралельної дії факторів інфляції попиту та інфляції витрат, передбачає активний регулюючий вплив держави.

       До основних пропонованих мір відносяться:

       - Тимчасове заморожування або стримування приросту цін і заробітної плати (політика доходів);

       - Ліберальна кредитно-грошова політика з встановленням низьких процентних ставок для підтримки виробництва;

       - Стимулювання виробництва шляхом значного зниження податкового навантаження на економічних агентів;

       - Участь держави у формуванні ринкової інфраструктури, стимулювання їм сприятливих структурних зрушень в економіці і підтримку життєво важливих галузей і промисловості;

       - Державний контроль монополістичних процесів - появи монополій і монополістичного ціноутворення в окремих галузях (включаючи заходи з регулювання монопольних цін у разі необхідності), зазвичай він виділяється в самостійну антимонопольну, у США - антитрестовську політику;

       - Регулювання цін в окремих галузях, що мають важливе економічне чи соціальне значення, зокрема для підтримки так званого паритету цін, тобто рентабельності виробництва в сільському господарстві;

       - Державне регулювання зовнішньоекономічної сфери, перш за все за рахунок валютної політики[10,17].

       Досвід показує, що найбільш вдалі результат досягаються на основі змішаних програм, що поєднують ортодоксальні і гетеродоксні заходи. Їх співвідношення визначається масштабами інфляції та супроводжуючих її кризових процесів. За високої інфляції і глибоких кризових потрясінь повинні переважати гетеродоксні заходи; на помірному рівні – достатньо ортодоксально-монетаристської політики.

       У країнах, які страждають від високої інфляції, поряд з антиінфляційної політики часто використовується політика пристосування до інфляції за рахунок індексації заробітної плати та інших основних доходів пропорційно зростанню цін. Індексація може бути повною, коли практично відшкодовується зниження реальних доходів, і частковою, що відстає від зростання цін і тим самим не повністю компенсує зниження реальної заробітної плати та інших доходів[23]. 
             У країнах, що розвиваються використовуються також більш специфічні заходи - підтримка державою штучно занижених цін на вузький набір життєво важливих товарів і послуг, задовольняти мінімальні потреби бідніших верств населення; створення мережі магазинів з низькими цінами для них; різні форми благодійної допомоги.