Стан банківської системи України та перспективи її розвитку

     Функція створення платіжних засобів  і регулювання грошового обороту (емісійна) полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Іншими словами, банківська система управляє пропозицією грошей.

     Це  ключова функція банківської  системи, що реалізується методами й інструментами грошово-кредитної політики. У її виконанні беруть участь усі ланки системи — центральний банк, усі банки другого рівня. Вона стосується усіх напрямків банківської діяльності, насамперед кредитної. Ця функція банківської системи якісно відрізняється від аналогічної функції окремого банку. Кожний окремий банк потенційно спроможний брати участь у формуванні пропозиції грошей і зацікавлений розширювати цю діяльність, оскільки вона дає йому додаткові доходи. І тільки система може визначити межі цієї діяльності, що адекватні попиту на гроші, і ввести в ці межі емісійну функцію кожного банку. Це досягається методами та інструментами грошово-кредитної політики центрального банку, реалізацію якої здійснює система в цілому.

     Функція забезпечення стабільності банківської  діяльності та грошового ринку (стабілізаційна) пов’язана з надзвичайно високою ризикованістю банківської діяльності. Вона проявляється в регламентації діяльності усіх ланок грошово-кредитної системи та створенні дієвого механізму державного контролю і нагляду за дотриманням законодавства у діяльності банків. Банки, на відміну від інших економічних суб’єктів, криють у собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності, розладу усього грошового ринку, провокування загальноекономічної кризи. Тому кожний окремий банк не може виконувати стабілізаційної функції, а скоріше навпаки.

     Як  посередники на грошовому ринку, банки функціонують переважно за рахунок чужих капіталів —  акціонерного капіталу, залучених коштів вкладників та позичок інших банків. Тому вони перебувають під постійним контролем і тиском з боку великої кількості клієнтів та акціонерів, дії яких визначаються не тільки економічними розрахунками, а й чутками, очікуваннями, припущеннями. Тому над банками постійно висить загроза паніки, яка може викликати обвальне вилучення депозитів та банкрутство, якщо цей процес своєчасно не зупинити. Крім того, під тиском своїх кредиторів і власників банки змушені вкладати капітали у високодохідні, але низько ліквідні активи, ризикуючи втратити довіру вкладників і викликати паніку. Забезпечити високу довіру до банків — завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи.

     Як  посередники грошового ринку, банки  повинні брати на себе всю відповідальність перед інвесторами за економічні ризики своїх позичальників. Банки потенційно, завдяки широким масштабам своєї діяльності, здатні розосередити (диверсифікувати) ці ризики і максимально пом’якшити їх для інвесторів. Проте реального успіху в цьому можна досягти лише за умови, що це завдання буде вирішуватися зусиллями всієї банківської системи. Тільки банківській системі в цілому під силу створити дійовий механізм страхування банківських ризиків і банківських депозитів.

     Виконання банківською системою стабілізаційної  функції проявляється двояко:

     - у прийнятті низки законів  та інших нормативних актів,  що регламентують діяльність  усіх її ланок — від центрального  банку до вузькоспеціалізованих  комерційних банків;

     - у створенні дійового механізму  державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі.

     На  цій підставі створюються спеціальні механізми забезпечення стабільності банківської діяльності, які включають:

     - страхування банківських ризиків,  передусім кредитних;

     - страхування банківських депозитів, насамперед фізичних осіб;

     - створення внутрішньобанківських резервів для покриття збитків від кредитних ризиків;

     - створення механізму обов’язкового резервування банківських депозитів;

     - централізоване встановлення економічних нормативів з тих напрямів банківської діяльності, які пов'язані з найбільшими ризиками;

     - створення централізованого нагляду  і контролю за банківською  діяльністю;

     - створення механізму централізованого рефінансування комерційних банків;

     - узаконення різних механізмів  централізації банківського капіталу (створення консорціумів, картелів, трестів, концернів, холдингів).

     У цих заходах виявляється організаційно-правове  забезпечення стабілізаційної функції  банківської системи. Кожний із них  може бути реалізований лише в межах системи і є специфічним інфраструктурним елементом, що перетворює сукупність банків у якісно нове явище — банківську систему. 

1.3 Основні риси банківської  системи України

     Банківська  система взаємодіє з іншими системними структурами, з якими вона створює  як підсистема більш загальне утворення – економічну систему в цілому. Це, зокрема, бюджетна система, податкова система, валютна система, торговельна система тощо. Порівнюючи банківську підсистему з іншими, можна виявити в ній риси, які спільні для їх усіх, що підтверджує її системний характер, а також суто специфічні риси, які підкреслюють її банківську специфічність.

     До  таких загальних рис можна  віднести:

     - поєднання багатьох однотипних  елементів, які підпорядковуються однаковим цілям. У банківській системі такими елементами є окремі банки; однаковість цілей усіх банків виявляється в боротьбі кожного з них за прибутковість і ліквідність;

     - динамічність системи. Банківська система постійно розвивається, адаптуючись до зміни економічної ситуації в країні;

     - закритість системи. Банківська система є системою “закритого типу”, що проявляється в концентрації уваги її суб’єктів переважно на специфічній діяльності, пов’язаній з грошовою сферою. Наприклад, банкам в Україні заборонено займатися виробничою діяльністю, торгівлею, страховою справою тощо. З іншого боку, суб’єктам інших систем заборонено вести суто банківську діяльність. Більше того, багато банківської інформації є за законом банківською таємницею і не може розголошуватися чи передаватися в інші системи;

     - саморегуляція системи. Банківська система теж має здатність до самонастроювання, саморегулювання: якщо один із банків банкрутує, його “нішу” негайно займають інші банки; якщо змінюється економічна ситуація в країні, банки негайно адекватно змінюють методи діяльності.

     До  специфічних рис, які характерні тільки для банківської системи  і виділяють її з ряду інших, можна  віднести:

     - дворівневу побудову;

     - поглиблене централізоване регулювання  діяльності кожного банку окремо  і банківської діяльності в  цілому;

     - централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів;

     - наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпечує функціональну  взаємодію окремих банків;

     - гнучке поєднання високого рівня  централізованої керованості банківської  системи зі збереженням повної економічної самостійності і відповідальності за результати своєї діяльності кожного окремого банку, що входить у систему.

     Дворівнева  побудова — ключовий принцип побудови банківських систем у ринкових економіках, їх вирішальна якісна ознака, що безумовно відрізняє їх від інших систем. Однорівнева побудова можлива лише в тоталітарних економіках, де достатньо створити один державний банк і він може здійснювати на адміністративно-командних засадах і емісійно-касову функцію, і кредитно-розрахункове обслуговування господарської клієнтури, як це, по суті, було в СРСР. Не було двох рівнів банків і в докапіталістичних, слаборинкових економіках, коли кожний банк виконував весь набір функцій - і емісійно-касових, і кредитно-розрахункових. Проте в обох цих випадках не було і потреби в існуванні банківських систем у тому розумінні, про яке мова йде в цьому підручнику. Там були або механічна сукупність слабо пов'язаних між собою окремих банків (у докапіталістичні епохи), або єдиний монобанк, що являє собою замкнуту систему, адекватну загальноекономічній системі (як у СРСР). Такий монобанк повністю позбавлений суто ринкових принципів функціонування - рівноправності сторін, взаємовигідності їх співробітництва, конкуренції на грошовому ринку, самофінансування, комерційного розрахунку, ринкових методів формування процента, валютного курсу тощо. У таких умовах справді не було потреби в центральному банку як органу, що поєднує решту банків у систему.

     При дворівневій побудові на першому рівні перебуває один банк (або кілька банків, об’єднаних спільними цілями і завданнями). Такій установі надається статус центрального банку. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. Хоч ці завдання вирішуються з участю всіх банків, проте успіх може бути досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них. Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавче наділяється відповідними повноваженнями.

     На  другому рівні банківської системи перебуває решта банків, які в Україні заведено називати комерційними банками.

     На  верхньому рівні знаходиться  Національний (центральний) країни, а на другому, нижньому, решта банків. Після набуття Україною незалежності почалась розбудова національної банківської системи, що також представлена двома рівнями банків: перший рівень займає Національний банк України, а другий — комерційні банки.

     В зарубіжних країнах до комерційних  належить тільки частина банків другого  рівня. Переважно це банки, що виконують  весь комплекс базових операцій і  створені на акціонерній основі. Крім комерційних у кожній країні виділяється  цілий спектр інших банків кооперативних, приватних, спеціалізованих тощо.

     На  відміну від центрального комерційні банки покликані обслуговувати економічних суб’єктів – учасників грошового обороту: фірми, сімейні господарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система обслуговує народне господарство відповідно до завдань, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Тому комерційні банки можна розглядати як фундамент усієї банківської системи, вершиною якої є центральний банк (дод. А).

     Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони юридичне й економічно відокремлені і будують свою діяльність на комерційних засадах з метою одержання прибутку. Заради прибутку вони обслуговують своїх клієнтів, зазнаючи при цьому великих ризиків: кредитних, процентних, валютних тощо.

     Дворівневість банківської системи характеризується також чітким законодавчим розмежуванням  прав і обов'язків кожної ланки  системи.

     У багатьох країнах центральному банку надано право ліцензування банківської діяльності, право встановлювати економічні нормативи щодо діяльності комерційних банків, здійснювати тією чи іншою мірою нагляд і контроль за банками. З іншого боку, закони обмежують права центральних банків у комерційній діяльності, забороняють, зокрема, їм обслуговувати господарську клієнтуру. Цим комерційні банки захищаються від конкуренції з боку більш сильного - центрального -банку, забезпечуються їхні права як банків другого рівня.

     Централізоване  регулювання банківської діяльності як специфічна ознака банківської системи визначається насамперед її регулятивною функцією. Певний вплив на цю ознаку має також емісійна функція банківської системи.

     Проблема  ризиків - одна з найбільш складних і загрозливих у банківській діяльності. Втрати від ризиків - це не тільки збитки окремих банків, а й втрати багатьох їх клієнтів - юридичних і фізичних осіб, це потрясіння всієї економічної системи. Тому боротьба з ризиками – це завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи. Ця обставина закріплена в банківському законодавстві всіх країн, яке передбачає систему заходів щодо нормування, обмеження, страхування та контролю банківської діяльності. Реалізація цих заходів покликана забезпечити стабільну, безперебійну роботу кожного банку другого рівня і здійснюється під наглядом та за участі центрального банку й інших законодавчо уповноважених органів. Централізоване регулювання руху банківських резервів зумовлюється насамперед емісійною функцією банківської системи.