Операції з формування ресурсів комерційних банків

       У вітчизняній і зарубіжній економічній  літературі сутність капіталу банку  найчастіше визнають за джерелами його формування, серед яких:

• акціонерний капітал;
• резервний капітал;
• нерозподільний прибуток ( частина прибутку, яка залишається після виплати дивідендів і відрахувань у резервний фонд).

       Походження  терміну “капітал” (від фр.,  англ. capital , лат. сaptalis – головний) означає  багатство (цінні папери, грошові  кошти, майно), які використовуються для власного самозбільшення.

       Виходячи  із цього можна запропонувати  такі визначення капіталу комерційного банку: це сукупність внесених власниками – учасниками капіталу – власних  коштів, які зростають у результаті ефективної банківської діяльності у процесі капіталізації прибутку, а також за рахунок додаткових вливань з баку учасників.[16,с.38]

             Суть банківського капіталу виявляється через його функції:

1. капітал є основою для створення й організації банку, а також для його діяльності до часу накопичення достатнього обсягу залучених і позичених коштів;
2. у випадку несприятливої ситуації і непередбачених витрат капітал відіграє роль буфера, своєрідної  “подушки”, що дає змогу банку продовжувати виконувати ті чи інші операції. У критичних ситуаціях (у випадках нестачі резервів) для погашення збитків використовується статутний капітал. Ні залучені, ні запозичені кошти не можуть бути використані на погашення збитків від поточної діяльності, оскільки вони в масі є боргом. Отже, поточні витрати, які банк змушений робити для вирішення назрілих проблем, компонує капітал;
3. капітал підтримує довіру клієнтів до банку і переконує кредиторів у його фінансовій спроможності;
4. капітал є основою для структурного розвитку кредитно-фінансової установи, розробки і впровадження нових послуг, програм, обладнання. Залучення додаткового капіталу дає змогу банкові посилювати свої позиції на ринку, забезпечувати клієнтів сучасними банківськими послугами;
5. капітал служить регулятором загального розвитку банку в довгостроковий перспективі. Регулювання фінансового стану капіталу є важливим інструментом запобігання різним банківським ризикам. Воно підтримує довіру клієнтів, а в країнах де діє державна система страхування депозитів, захищає кредитно-фінансові установи від втрат. [16,с.40]

       Отже, капітал банку в процесі організації  банківської діяльності одночасно  виконує кілька функцій, що забезпечує найвищий ефект від проведення банківських  операцій.  Під ефектом розуміється результативність діяльності. Ясна річ, в умовах капіталізації основною метою для банку є одержання прибутку.

       Власний капітал комерційних банків поділяється  на основний та додатковий. Основний капітал  банку – це грошові кошти, що забезпечують його фінансову основу. Він складається  з статутного, резервного фондів, фондів економічного стимулювання та інших  фондів, що утворюються за рахунок  прибутку. Додатковий капітал –  це грошові кошти, що доповнюють загальний  власний капітал. Він формується з невикористаних резервів, що призначаються для страхування активних операцій комерційних банків та нерозподіленого прибутку.[16,с.42]

       Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку.

       Якщо  комерційний банк утворюється у  формі акціонерного товариства (АТ) відкритого типу, то статутний фонд формується шляхом відкритої передплати на акції, а якщо у формі АТ закритого  типу – у порядку перерозподілу  усіх акції серед засновників  КБ згідно з розміром їх частки у  статутному фонді.

       При утворенні КБ як товариства з обмеженою  відповідальністю статутний фонд поділяється  на частки, розмір яких фіксується в  засновницьких документах, а учасники банку несуть відповідальність за його зобов’язаннями у межах своєї  частки.  

       Статутний фонд може створюватися тільки за рахунок  власних коштів учасників (акціонерів) банку. Його формування за рахунок банківських  кредитів не допускається.

       Статутний фонд КБ у формі АТ створюється  шляхом випуску та продажу двох видів  іменних акцій – звичайних  та привілейованих. Акція – ЦП, який підтверджує внесок коштів у статутний  фонд АТ, дає право на отримання  частини прибутку у вигляді дивідендів та управління АТ. Власники звичайних  акцій беруть учать в управлінні банку і поділяють з ним  усі його доходи, збитки та ризики. Якщо КБ не заробляє прибутку, власники звичайних  акцій не можуть бути більшими ніж  первісна вартість їх інвестицій, а  дохід, у випадку прибуткової  роботи банку, вони можуть отримувати значний, тому що розподіл залишку прибутку відбувається тільки між власниками простих (звичайних) акцій. Звичайні акції  вільно купуються та продаються на вторинному ринку ЦП (фондовій біржі).[16,с.48]

       Привілейовані акції дають право їх власникам  на отримання  фіксованого розміру  дивідендів, який не залежить від отриманого банком прибутку. Власники таких акцій, мають переваги у порівнянні з  власниками звичайних акцій. Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні КБ.

         Резервний фонд КБ призначений  для покриття можливих збитків  від банківської діяльності, а  також для сплати дивідендів  за привілейованими акціями, коли  для цього недостатньо прибутку. Наявність коштів в резервному  фонді забезпечує стійкість КБ, зменшує вірогідність його банкрутства.

       Резервний фонд КБ створюється у порядку, встановленому  зборами акціонерів, а його розмір встановлюється, як правило, на рівні 25% від розміру статутного фонду. Він  формується за рахунок відрахувань  з прибутку і повинен складати не менше 5% від суми отриманого прибутку.

       Банківський власний капітал поділяється  на капітал – брутто та капітал  – нетто. Власний капітал –  брутто – це сума усіх фондів банку  та нерозподіленого прибутку за балансом. Власний капітал – нетто –  це капітал – брутто за “-“ вкладень банку в господарську діяльність підприємств та організацій, акції  АТ, витрати майбутніх періодів, відвернених коштів. Тобто, капітал  – нетто це та частина власних  коштів банку, що може бути використана  як кредитні ресурси.

       Розмір  власного капіталу визначається кожним банком самостійно і залежить від  багатьох факторів. До них належать:

• рівень мінімальних вимог НБУ до статутного фонду. Більш значні вимоги збільшують потребу у власному капіталі;

         Мінімальні вимоги НБУ до статутного  фонду банків – це мінімальний  розмір статутного фонду, який  банк повинен мати сплаченим.

• специфіка клієнтури. При значній кількості невеликих вкладників власних коштів потрібно буде менше ніж за наявності великих вкладників;
• характер активних операцій. Наявність значно ризикових операцій потребує відносно більшого розміру власного капіталу.

         Але більша частина ресурсів КБ формується на рахунок залучених та запозичених коштів, а не власних. Залучені кошти банку – кошти, які банк залучає на вклади і депозити. Запозичені кошти  - це кошти, які банк залучає шляхом випуску облігацій або одержанням міжбанківського кредиту. Можливості комерційного банку у залученні коштів регулюються НБУ. Так згідно з показником платоспроможності банку, нормативне значення якого встановлено НБУ, залучені та запозичені кошти не повинні перевищувати розмір власного капіталу більше ніж у 8 разів.

       Банки залучають вільні грошові кошти  юридичних та фізичних осіб шляхом виконання депозитних операцій у  процесі яких використовують різні  види банківських рахунків. Депозитні  операції – це операції, що проводить  банк, коли залучає кошти клієнтів. Суб’єктами депозитних операцій є  комерційні банки, які виступають як позичальники, так і кредитори  – власники коштів. Об’єктами депозитних операцій є кошти, що передані банку  на умовах, визначених двосторонньою  угодою.

         Запозичений банківський капітал включає позички та позики. Слід чітко уявляти відмінності між цими поняттями. Позички – це кошти, які комерційні банки купують один у одного  або в НБУ, а позики – це форма мобілізації додаткового грошового капіталу шляхом емісії й розміщення облігацій. Облігації відрізняються від акцій тим,  що облігації не дають права їх власникам на участь у керуванні комерційним банком і тим, що акції випускаються без встановлення строку погашення, у той час як по облігаціях такий термін встановлюється. Тому кошти, отриманні комерційним банком за допомогою облігацій, не можуть вважатися власним капіталом. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у форму довгострокової позики. Власник облігації набуває права на одержання фіксованого прибутку по ній протягом терміну дії позики. З настанням терміну погашення облігації банк повертає власнику номінальну вартість цього цінного паперу.

     Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит.

       Міжбанківський  кредит – це позичковий капітал комерційного банку, що передається іншому банку у тимчасове користування на умовах повернення і платності.[16,с.50]

     Комерційні  банки залучають міжбанківські  кредити для:

• розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами;
• отримання прибутку від купівлі-продажу ресурсів;
• регулювання банківської ліквідності та виконання  вимог щодо обов'язкового резервування;
• встановлення більш тісних ділових стосунків між банками.

     Для одержання міжбанківського кредиту  комерційний банк

надає іншому банку такі документи:

• клопотання на одержання кредиту;
• заяву;
• гарантію на повернення кредиту;
• строкове зобов'язання;
• баланс банку на останню дату.
• Після перевірки вказаних документів між комерційними банками укладається кредитна угода, в якій обумовлюється сума кредиту, термін, рівень відсоткової ставки, порядок погашення та інші умови. При розгляді питання про надання міжбанківського кредиту банк-кредитор робить оцінку фінансового стану банку-позичальника, яка здійснюється на підставі: дотримання обов'язкових економічних нормативів діяльності комерційного банку, наявності прибутку та збитків, аналізу якості активів та пасивів, створення резервів під певні ризики, виконання зобов'язань комерційним банком у минулому, якість банківського менеджменту.
• Міжбанківські кредити мають як правило короткостроковий характер терміном від 1 дня (ночі) до 3-6 місяців. Плата за користування міжбанківським кредитом встановлюється на рівні облікової ставки, або ставки рефінансування. Останніми роками облікова ставка НБУ значно змінювалася. Найбільшою вона була у 1994 р. — 225,9 %, на кінець 2004 року — 7,5 %.
• Загальний розмір отримання комерційним банком міжбанківських ресурсів обмежується розміром власного капіталу банку. Забороняється їх надання та отримання банківськими установами (філіями, управліннями, відділеннями тощо), які не є юридичними особами, крім випадків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи. Банківські установи можуть купувати та продавати ресурси тільки в системі одного банку, який має філійну мережу.[16,с.50-55](Див.Додаток1)

       1.3. Поняття та сутність  депозитних ресурсів  банку 

       Банки залучають вільні грошові кошти  юридичних та фізичних осіб шляхом виконання депозитних операцій у  процесі яких використовують різні  види банківських рахунків. Депозитні  операції – це операції, що проводить  банк, коли залучає кошти клієнтів. Суб’єктами депозитних операцій є  комерційні банки, які виступають як позичальники, так і кредитори  – власники коштів. Об’єктами депозитних операцій є кошти, що передані банку  на умовах, визначених двосторонньою  угодою.

       Депозити  поділяються на:

• до запитання;
• строкові депозити;
• іменні депозити;
• депозити на пред’явника.

       Депозит – це грошові кошти в національній та іноземній валюті що передані їх власникам або іншою особою за його дорученням в готовій або  безготівковій формах на рахунок  власника для зберігання на певних умовах.

       Практично усі клієнтські рахунки  називають  депозитними. Депозитним може бути будь-який відкритий клієнту у банку  рахунок на якому зберігаються його грошові кошти.

       Депозит до запитання – це кошти, що знаходяться  на поточних бюджетних рахунках, на кореспондентських рахунках комерційних  банків і використовуються власниками залежно від потреби в цих  коштах. Умови сплати відсотків за залишками коштів за цими рахунками  визначаються у двосторонніх угодах при відкритті цих рахунків. Вони (депозити до запитання) використовуються для здійснення поточних рахунків власника рахунку і його портфелями. За першою вимогою клієнта кошти з поточного рахунку у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжних доручень, сплати чеків або векселів.

       До  вкладів до запитання прирівнюються  внески з попереднім повідомленням  банку про намір зняти грошів з рахунку. Вклади до запитання є  нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій, тому власникам  поточних рахунків сплачується низький  депозитний % або не сплачується  зовсім. В умовах відсутності плати  за депозити до запитання банки намагаються  залучити клієнтів стимулювати приріст  поточних внесків за рахунок надання  їх додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це зокрема, кредитування з поточного рахунку, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків: застосування кредитних карток, чеків, розрахунково-консультативне обслуговування тощо.