Вирощування озимої пшениці на СТОВ «Промінь»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ

Факультет аграрного менеджменту

 

Міжнародний магістерський курс

«Адміністративний менеджмент»

Кафедра світового сільського господарства та менеджменту ЗЕД

 

 

Курсовий проект

на тему:

«ВИРОБНИЧО-ЕКОНОМЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРИВАТНОГО ФЕРМЕРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА «АГРОФІРМА«ДАНИЛІВСЬКА»»

 

 

Виконав:

Студент

Магістратури 1-го року навчання 1 групи

Фоя Олег Вікторович

Викладач:

Кандидат економічних наук, доцент

Передерій Наталія Олександрівна

 

 

Київ (2014)

Зміст

Вступ 3

Розділ 1. Теоретико-економічні аспекти дослідження виробничих процесів

1.1. Виробничий процес,його різновиди та структура. 5

1.2. Показники  економічної  ефективності  виробництва озимої  пшениці і методика їх визначення 7

Розділ 2 Загальна характеристика СТОВ «Промінь»

2.1. Місце розташування господарства(регіональні переваги). 16

2.2. Виробнича спеціалізація  господарства. 18

2.3. Сильні та слабкі сторони діяльності,напрямки розвитку  22

Розділ 3.Вирощування озимої пшениці на СТОВ «Промінь»

         3.1 Технологія вирощування озимої  пшениці 27

3.2 Калькуляція маржинального  доходу 34

3.3 Визначення порогу виробництва. 35

3.4 Визначення порогу рентабельності………………………………36

3.5 Окупність факторів виробництва…………………………………37

Висновки і пропозиції 39

Список використаної літератури 41

Додатки 44

 

Вступ

В аграрному виробництві України є дві головні галузі — рослинництво і тваринництво і третя проміжна — кормовиробництво, яка у великих господарствах має свою специфіку, структуру, організаційно-економічні основи та ін. На рослинництво і кормовиробництво припадає близько 93 % орних земель в Україні, з них до 30 % відведено під кормові культури. У рослинництві 40 — 50 % становить побічна продукція — солома хлібів, стебла кукурудзи й сорго, жом, патока та інші, які через проміжну галузь — кормовиробництво використовуються у тваринництві. Тому гармонійне поєднання рослинництва, тваринництва, кормовиробництва — необхідна умова успішного функціонування всього аграрного комплексу країни. Рослинництво в Україні, як уже зазначалося, все більше набуває рис біологічного, тобто такого, що ґрунтується на широкому використанні альтернативних — біологічних і пов'язаних з ними агротехнічних — методів вирощування сільськогосподарських культур з мінімальним застосуванням засобів хімізації в системі захисту рослин та з максимальним — біологічних джерел живлення рослин.

В Україні вирощують три основні групи сільськогосподарських культур — зернові, технічні та кормові. Деякі площі займають ефіро­олійні та лікарські культури. Серед зернових і зернобобових головними є пшениця, ячмінь, кукурудза, овес, жито, просо, гречка, горох, менші або незначні площі займають сорго, соя, чина, нут, квасоля, сочевиця та деякі ін. З технічних культур сіють цукрові буряки і соняшник, льон, коноплі, ріпак, тютюн і махорку.

Основна зернова культура України — озима пшениця, середня врожайність якої складає 20—25 ц/га (у розвинених країнах — 60— 80 ц/га). Основні райони вирощування — Лісостеп і північні райони Степу. Пшениця - найважливіша продовольча культура. Не випадково озима пшениця є основним продуктом харчування у 43 країнах світу з населенням понад 1 млрд. осіб.

У хімічний склад зерна входять усі необхідні для харчування елементи: білки, вуглеводи, жири, вітаміни, ферменти і мінеральні речовини.

Найважливішим компонентом зерна є білок. Його вміст може коливатися від 8 до 22%. Всі найважливіші життєві процеси людини (обмін речовин, здатність рости і розвиватися, розмноження) пов'язані з білками. Замінити білки у харчуванні іншими речовинами неможливо.

У зерні пшениці найголовніше - це клейковинний білок.

Клейковина - це нерозчинний у воді пружно-еластичний гель, що утворюється при змішуванні розмеленого борошна з водою. Основу клейковини становлять спирто- і лужнорозчинні білки -гліадин і глютеїн. Жодний інший хлібний злак не має такого цінного поєднання цих двох важливих компонентів.

Основну частину зерна пшениці складають вуглеводи. Вони представлені в основному крохмалем (48-63%). Вуглеводи мають велике енергетичне значення у харчуванні людини.

Жир складає в зерні пшениці в середньому 2% і розміщується в зародку і алейроновому шарі.

Хліб з пшеничного борошна відзначається високими смаковими властивостями, добре засвоюється. Він висококалорійний - в 100 г пшеничного хліба міститься 245-255 ккал. Зерно використовується для виробництва круп, макаронів, вермішелі, кондитерських виробів тощо. У промисловості зерно пшениці використовують для одержання крохмалю, спирту. Пшеничні висівки - висококонцентрований корм для всіх видів тварин.

Солому у подрібненому і запареному вигляді можна згодовувати тваринам. У 100 кг соломи міститься 20-22 кормові одиниці. Найкраще використати солому для підвищення родючості ґрунтів - безпосередньо як добриво загорнути в ґрунт, чи для виробництва гною, компостів.

 Яра пшениця має  нижчу врожайність у порівнянні  з озимою, її сіють головним  чином у степових районах України, де практично відсутній постійний  сніговий покрив.

Вітчизняний та зарубіжний досвід свідчить, що застосування інтенсивних технологій вирощування пшениці на сучасному етапі розвитку землеробства дає можливість у зонах із сприятливими грунтово-кліматичними умовами постійно одержувати на великих площах 45—50 ц/га зерна.

Підвищення стійкості зернового господарства можливе при освоєнні зональних систем землеробства, які забезпечують раціональне використання виробничих ресурсів і біо-кліматичного потенціалу певного регіону. При цьому як сукупність факторів інтенсифікації, так і їх роль у формуванні врожаю суттєво різняться залежно від зони, рівня родючості ґрунту, використання біологічного потенціалу сорту, забезпеченості технології матеріальними ресурсами та ін.[1, 574c]

Метою дослідження, данної курсової роботи, є вивчення стану та визначення виробничо-економічних тенденцій розвитку підприємства, та дослідження шляхів підвищення родючості озимої пшениці.

Завданням цього курсового проекту є практичні розрахунки виробничо-економічних тенденцій розвитку та, зокрема, рентабельність, порогів рентабельності та виробництва, маржинального доходу та окупності факторів виробництва в приватному підприємстві «Агрофірма «Данилівська»» Васильківського району Київської області .

Об’єктом дослідження виступає фермерське господарство. «Агрофірма «Данилівська»» розташована в  Васильківському районі Київської області.

Предметом дослідження є виробничо-економічні тенденції розвитку підприємства.

В процесі дослідження були використані різноманітні економіко-статистичні методи збору й обробки інформації. Як аналітичний матеріал використовувались статистичні дані міністерства АПК України, Державного комітету по статистиці України, дані річних звітів та аналітичного обліку господарства “ Данилівська ”. Дослідження охоплюють період за 2012-2013 рр. 
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИРОБНИЧИХ ПРОЦЕСІВ

1.1 Виробничий  процес,його різновиди та структура

Виробничий процес — це сукупність взаємозалежних основних, допоміжних і обслуговувальних процесів праці і знарядь праці з метою створення споживчих цінностей — корисних предметів праці, необхідних для виробничого або особистого споживання. У процесі виробництва працівники впливають на предмети праці за допомогою знарядь праці і створюють нові готові продукти, наприклад верстати, автомобілі, товари народного споживання та ін. Предмети і знаряддя праці, будучи речовинними елементами виробництва, на підприємстві взаємопов'язані: конкретні предмети можуть бути оброблені тільки визначеними знаряддями праці; уже самі по собі вони мають системні властивості. Однак жива праця повинна охопити ці предмети і тим самим розпочати процес перетворення їх у продукт. Таким чином, виробничий процес — це, насамперед, трудовий процес, оскільки ресурси, що використовуються людиною на його вході, як інформація, так і матеріальні засоби виробництва, є продуктом попередніх процесів праці. Розрізняють основні, допоміжні й обслуговувальні виробничі процеси.[8, 400c]

1. Основні виробничі процеси — це та частина процесів, у ході яких відбувається безпосередня зміна форм, розмірів, властивостей, внутрішньої структури предметів праці і перетворення їх на готову продукцію.
2. До допоміжних виробничих процесів належать такі процеси, результати яких використовуються або безпосередньо в основних процесах, або для забезпечення їх ефективного здійснення.
3. Обслуговувальні виробничі процеси — це процеси праці з надання послуг, необхідних для здійснення основних і допоміжних виробничих процесів.

 

За перебігом у часі виробничі процеси поділяють на:

1. Дискретні (перервні) та безперервні. Дискретним процесам притаманна циклічність, зв’язана з виготовленням виробів певної форми, які обчислюються в штуках (машини, прилади, одяг тощо).
2. Безперервні процеси властиві виробництву продукції, яка не має сталого об’єму й форми (сипкі, рідкі, газоподібні речовини), тому їхній перебіг не потребує технологічної циклічності.

За ступенем автоматизації розрізняють ручні, механізовані, автоматизовані та автоматичні процеси.

1. Ручні процеси здійснюються безпосередньо робітником, фізична сила якого є основним джерелом енергії.
2. Механізовані процеси виконуються робітником за допомогою машин.

Робітник керує машинами, а безпосередньо виконує тільки допоміжні операції. Автоматизовані процеси виконуються машинами під наглядом робітника. [22]За останнім можуть залишатися деякі допоміжні операції. Автоматичні процеси здійснюються машинами без участі робітника за попередньо розробленою програмою.

Виробничий процес та окремі його операції мають бути раціонально організовані у просторі й часі. Для цього при проектуванні та організації виробничого процесу слід дотримуватися певних принципів. До таких принципів належать: спеціалізація, пропорційність, паралельність, прямоточність, безперервність, ритмічність, автоматичність, гнучкість, гомеостатичність

Принципи раціональної організації виробничого процесу тісно між собою зв’язані, доповнюють один одного і різною мірою реалізуються на практиці. Проектуючи виробничий процес, його організацію треба враховувати ці принципи, але оптимальні організаційно-технічні рішення вибирати за критерієм економічної ефективності.

 

1.2. Економічна ефективність у сільськогосподарському виробництві

Економічна ефективність – досягнення найбільших результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці. Економічна ефективність – конкретна форма вияву закону економії часу, їх зв'язок здійснюється через зростання продуктивності праці її підвищення означає зростання ефективності сукупної праці, збільшення ефективності всього виробництва, зумовленої насамперед прогресом продуктивних сил.

Вимірювальну систему ефективності сільськогосподарського виробництва доцільно будувати таким чином, щоб вона була здатна повністю розкривати дві взаємопов'язані і взаємодоповнюючі результативні сторони діяльності аграрних підприємств – раціональність використання ними землі через показники загального ефекту, приведені до одиниці площі сільськогосподарських угідь, і економічність виробництва, показники якої розкривали б, якою ціною одержано цей ефект.[18,144c] З огляду на сказане для оцінки ефективності діяльності аграрних підприємств слід широко використовувати показники ефективності використання авансового капіталу, показники собівартості продукції і продуктивності праці, фондовіддачі виробничих фондів.

 Проте для всебічної  оцінки ефективності виробництва  та її поглибленого аналізу  необхідно також широко використовувати  традиційні показники рентабельності. В них акумулюється вплив усіх  факторів – природних, економічних  і організаційно-господарських. Водночас  на них істотно відбивається  дія зовнішнього середовища, насамперед  тих його ланок, на які аграрні  підприємства не мають будь-якого  впливу.

Ефективність сільськогосподарського підприємства залежить від обґрунтування аспектів використання капітальних вкладень, комплексної механізації та автоматизації галузі. Проблема підвищення ефективності агропромислового виробництва – визначальний фактор економічного і соціального розвитку суспільства. Ефективність виробництва як економічна категорія відображує ту дію об’єктивних економічних законів, яка виявляється в результативності виробництва. Економічна ефективність показує кінцевий корисний ефект від застосування засобів виробництва і живої праці, а також сукупних вкладень. Сільське господарство має свої специфічні особливості. Зокрема в сукупності факторів досягнення високоефективного господарювання особливе значення має земля як головний засіб виробництва, а в тваринництві – продуктивна худоба. Тому оцінка корисного ефекту в сільськогосподарському виробництві завжди стосується земельної площі або поголів’я продуктивної худоби і співвідноситься з ними. Економічна ефективність сільськогосподарського виробництва означає одержання максимальної кількості продукції з одного гектара земельної площі, від однієї голови худоби при найменших затратах праці і коштів на виробництво одиниці продукції. Ефективність сільського господарства включає не тільки співвідношення результатів і витрат виробництва, в ній відображається якість продукції і її здатність задовольняти ті чи інші потреби споживача. Суть проблеми підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва полягає в тому, щоб на кожну одиницю витрат – матеріальних, трудових і фінансових – досягти істотного збільшення обсягу виробництва продукції, необхідної для задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства.[11]