8. Віра в керівництво, успіх, взаємодопомогу, справедливість. Ця віра цілеспрямовано підтримується гуманізацією статусу (колеги, єдина команда), створенням і поширенням службових міфів, ідеалізацією історії організації. Дуже важливо сформувати віру серед молодих чиновників. Організаційна культура, зрозуміло, має об'єктивні тенденції створення. Але поряд з ними особливої ваги набуває цілеспрямована діяльність самої організації зі створення, зміцнення, збереження й передачі досягнень організаційної культури.

    9. Процес розвитку службовця та  його навчання. Існування структур  і традицій адаптації, процедури інформування персоналу, підходи до пояснення причин тих чи інших подій в організації, заохочення професійного зростання, мотивація співробітників.

    10. Службова етика, ставлення до виконання посадових обов'язків, поділ і заміщення роботи, якість і оцінка діяльності, форми винагороди.

    У адміністративному середовищі існують  також професійна й адміністративна культури. Серед державних службовців є професійні групи, які відрізняються специфікою виконуваних функцій. Культура домінуючого виду діяльності й виступає як професійна культура. Що стосується адміністративної, то це культура певної групи службовців, створеної управлінської команди. Адміністративна культура визначається формою реалізації відносин субординації та являє собою своєрідний синтез організаційної й професійної культур.

    У зв'язку з тенденцією перетворення соціальної спільноти державних службовців у корпорацію соціальних менеджерів є підстави говорити про корпоративну культуру чиновників, що відображає стійкі, сутнісні інтереси службовців, які пов'язують спільну реалізацію своїх потреб з державною службою. В умовах поступового становлення системи соціального партнерства в сучасній Україні корпоративна культура набуватиме все більшого значення, особливо у взаєминах державної служби із зовнішнім оточенням в особі профспілок і підприємців.

    Очевидно, що фундаментальними основами службової  поведінки виступають сумлінність і професіоналізм, які забезпечують ефективне функціонування державної служби в інтересах громадян. Уся діяльність державних службовців повинна будуватися на законності й компетенції. Це дасть можливість їм бути справді незалежними, виключить дії, пов'язані з впливом будь-яких особистих, майнових та інших інтересів, що перешкоджають виконанню посадових обов'язків.

    Найважливішою серед норм є неприпустимість  конфлікту інтересів і пов'язаного з ним лобіювання. Конфлікт інтересів — це ситуація, коли особиста зацікавленість посадової особи впливає або може вплинути на об'єктивне виконання посадових обов'язків.

    Сьогодні  в апарати державного управління прийшли працівники, які протягом тривалого часу займалися бізнесом і підприємництвом, володіють акціями й іншими цінними паперами, активами у великих корпораціях. Ці працівники або самі входили в керівні органи акціонерних товариств, або мають родичів, які безпосередньо керують різними економічними структурами. І якщо особиста участь державного службовця в діяльності, не пов'язаній з виконанням посадових обов'язків (крім наукової й викладацької роботи), заборонена законами, то включення чиновника у сферу певних економічних інтересів його родини регулюється нормами. У разі загрози виникнення конфлікту інтересів службовець зобов'язаний сповістити про це безпосереднього керівника й виконувати його рішення, спрямовані на запобігання або розв'язання даного конфлікту[14.с 185].

    Конфлікт  інтересів може також виникнути  об'єктивно у зв'язку з необхідністю виконання державним службовцем положень законів та вимог інших нормативно-правових документів, між нормами яких існують колізії, що має місце у практиці державної служби.

    Оскільки  державний службовець є особою публічною, йому слід усвідомити лояльне ставлення до влади. Чиновникові варто утримуватися від публічних висловлювань, оцінок діяльності державних органів, їх керівників, якщо це не входить до посадових обов'язків. Однак така норма зовсім не обмежує свободу слова. Потрібно вміти працювати із засобами масової інформації, журналістами, широкою аудиторією громадян.

    Важливе значення має комунікативна культура державного службовця, який працює в  центральних органах виконавчої влади. Неадекватне розуміння усного чи письмового повідомлення відправником та одержувачем може призвести до серйозних збоїв в управлінні, спричинити помилки, непорозуміння й конфлікти.

    За  родом своєї діяльності державному службовцеві доводиться не тільки оперувати  нормами закону, керуватися посадовими інструкціями, але й роз'яснювати, доводити, переконувати. Адміністративний працівник постійно взаємодіє з громадянами, допомагаючи їм у вирішенні соціальних, господарських та особистих проблем; спілкується із суб'єктами, які належать до різних соціальних груп; контактує з представниками різних суспільно-політичних сил і формувань; обговорює питання, пов'язані з виконанням службова ; обов'язків, прийняттям рішень, організацією заходів. Тому він повинен володіти державною мовою і, що особливо важливо, бути «професійним комунікантом», тобто мати високу комунікативну культуру.

    Ця  культура включає культуру мовлення, уміння організує; ти мовну взаємодію відповідно до комунікативної мети, домагаючись точного сприйняття переданого повідомлення. Комунікативна культура також потребує знання й використання різних жанрів усного ділового спілкування та основ ораторської майстерності.

    Під культурою мовлення розуміється володіння нормами літературної мови в її усній і письмовій формі. Це дає змогу вибирати та організовувати мовні засоби для дотримання етики спілкування й отримання необхідного ефекту в досягненні поставлених завдань.

    Державному  службовцеві не варто забувати, що проблеми населення й окремої людини — це, по суті, проблеми держави, яка зобов'язана служити своїм громадянам. Адміністративний працівник несе моральну та соціальну відповідальність за свої слова, вчинки, прийняті рішення. Він діє в рамках компетенції представленого ним органу, спираючись на чинне законодавство й відповідні нормативно-правові акти. При цьому він повинен продемонструвати наполегливість, повагу до відвідувача, прагнення надати йому допомогу. Коректне й уважне ставлення до громадян, представників виробничих колективів і громадянських організацій сприяє підвищенню довіри суспільства до державних інститутів та органів влади[22.с 71-77]. 
 

Глава2. Загальні положення про вступ на державну службу

2.1 Адміністративне-правове регулювання прийняття на державну службу

    В українській державі, відповідно до норми чинної Конституції, всі громадяни "користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування" (ст. 38 Конституції України).

    Законом України "Про державну службу" цю конституційну тезу деталізовано такою нормою: "Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України" (ст. 4), якою: підтверджено рівні права громадян України на доступ до державної служби; закріплено професійний характер служби вимогою щодо відповідної освіти і професійної підготовки; зафіксовано спеціальний відбір на неї вимогою щодо конкурсного відбору та інших процедур. Цим самим законом встановлено деякі обмеження щодо прийняття на державну службу осіб, які: визнані недієздатними; мають судимість, несумісну з посадою; які будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі близьким родичам; які підпадають під інші обмеження, прямо передбачені законами України (ст. 12).

    Порядок прийняття на державну службу дещо відрізняється від загального порядку  прийняття на роботу, передбаченого  чинним трудовим законодавством. Основні особливості такі: відбір та прийняття на державну службу за спеціальними процедурами; складання Присяги державним службовцем; присвоєння державному службовцю відповідного рангу.

    Відбір  та прийняття на державну службу за спеціальними процедурами, включають  різноманітні способи, процедури відбору  і прийняття на державну службу та істотно відрізняються залежно від типу і категорії вакантної посади.

    Призначення на політичні посади регулюється  чинною Конституцією (ст. 85, 106, 114, 116, 122), а саме:

• Генеральний прокурор призначається Президентом України за згодою Верховної Ради;
• Прем'єр-міністр, Голова Національного банку призначаються Верховною Радою за поданням Президента України;
• міністри закордонних справ і оборони призначаються Верховною Радою за поданням Президента України;
• віце-прем'єр-міністри, міністри призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр-міністра.

    Способи та процедури відбору на ці посади не регламентовано, тому на практиці він  здійснюється без проведення конкурсу.

    Добір на посади патронатного типу (радник, консультант, помічник, прес-секретар, керівник прес-служби та ін., передбачені штатним розписом) здійснюють самостійно їх "патрони" без проведення конкурсу (Президент; Голова Верховної Ради; Прем'єр-міністр; віце-прем'єр-міністри; міністри; голови місцевих державних адміністрацій і т.ін.). Вони також призначають службовців на патронатні посади, але службовців патронатних служб Прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністрів (за поданням останніх) призначає міністр Кабінету Міністрів. Службовці патронатних служб є державними службовцями, але закріплено це не законом, а підзаконним НПА, ранги державних службовців їм не присвоюються, атестація не проводиться, час роботи на патронатних посадах до стажу державної служби не зараховується тощо (ст. 8 Закону України "Про державну службу" постанови Кабінету Міністрів від 3 травня 1994 р. № 283, від 19 травня 1999 р. № 854).

    Способи та процедури відбору і прийому  на адміністративні посади такі.

    Призначення на посади першої категорії здійснюють: Президент України — голову Секретаріату Президента, голів ОДА (ст. 106 Конституції України, ст. 8 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р. № 586-ІП, Указ Президента України "Про Секретаріат Президента України" від 24 січня 2005 р. № 108/2005); Верховна Рада — Голову Антимо-нопольного комітету, Голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голову Фонду державного майна, керівника секретаріату Верховної Ради (ст. 85 Конституції України); Кабінет Міністрів — перших заступників міністрів, керівників державних комітетів (ст. 116 Конституції У країни, постанова Кабінету Міністрів від 17 червня 1994р. №423). Способи та процедури відбору на ці посади не регламентовано.

    Призначення на посади другої категорії здійснюють: Кабінет Міністрів — заступників міністрів, заступників керівників державних комітетів (ст. 116 Конституції України, постанова Кабінету Міністрів від 17 червня 1994р.; голови ОДА — заступників голів ОДА (ст. 8—10 Закону України "Про місцеві державні адміністрації"). Відбір на посади другої категорії не регламентовано.

    Прийняття на посади третьої — сьомої категорій детально врегульовано ст. 15—19 Закону України "Про державну службу", постановами Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. № 423, від 1 грудня 1994 р. №804, від 15 лютого 2002 р. № 169. Відбір та прийняття здійснюється на конкурсній основі.

    Порядок проведення конкурсів врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. № 169. Для проведення відбору кандидатів на заміщення вакантних посад державних службовців наказом (розпорядженням) керівника відповідного державного органу, який здійснює призначення на посаду державного службовця, утворюється конкурсна комісія, очолювана заступником керівника державного органу.

    Рішення про проведення конкурсу та його умови  приймається керівником органу за наявності вакантної посади державного службовця.

    До  участі в конкурсі допускаються всі  бажаючі громадяни України з  необхідною освітою та кваліфікацією, крім тих, які підпадають під дію законодавчо встановлених обмежень, пов'язаних із прийняттям на державну службу, а саме (ст. 12 Закону України "Про державну службу", п. 7 постанови Кабінету Міністрів від 15 лютого 2002 р.): досягли встановленого законодавством граничного віку перебування на державній службі; визнані в установленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади державного службовця; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; позбавлені права займати відповідні посади в установленому законом порядку на визначений термін, який ще не закінчився.

    Сам конкурс проводиться поетапно (в  три етапи), які включають: публікацію оголошення про проведення конкурсу та його умови в пресі або поширення його через інші засоби масової інформації; приймання документів від осіб, які бажають взяти участь у конкурсі, та їх попередній розгляд на відповідність встановленим кваліфікаційним вимогам до відповідного рівня посади; проведення іспиту (не раніше ніж за місяць після публікації оголошення про проведення конкурсу) та відбір кандидатів.