Право власності на землю

Громадянам за рішенням сільської, селищної, міської ради із земель права комунальної власності  можуть передаватися у власність  або надаватися в оренду земельні ділянки для спорудження індивідуальних житлових будинків, господарських будівель і гаражів[2].

Житловим, житлово-будівельним  кооперативам за рішенням сільської, селищної, міської ради із земель права комунальної  власності можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися у  довгострокову оренду земельні ділянки  для житлового будівництва, розмір яких встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Гаражно-будівельні кооперативи можуть придбати земельні ділянки у власність або у користування на умовах оренди[8,c.113].

Прибудинкові земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні житлові будинки, що перебувають у комунальній власності, надаються в постійне користування організаціям або будинковим кооперативам, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації багатоквартирних житлових будинків і утворенні при цьому житлового товариства, прибудинкові земельні ділянки передаються безоплатно у власність або надаються в оренду цим товариствам на їх вибір.

Порядок використання прибудинкових  земельних ділянок, на яких розташовані  багатоквартирні житлові будинки, визначається спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та з питань містобудування і архітектури. Розміри та конфігурація прибудинкових територій визначаються на підставі проектів розподілу земель території, кварталу, мікрорайону.

На землях права комунальної  власності забороняється діяльність, яка суперечить їх призначенню або  може негативно вплинути на здоров'я  населення, яке проживає на цих територіях. З мстою забезпечення ефективного  використання земель, сприятливих санітарних і екологічних умов проживання населення на землях права комунальної власності здійснюється зонування правового режиму їх використання. Порядок зонування і використання цих земель визначається законом[10,c.120].

Разом з цим чинне  земельне законодавство визначає землі, що можуть знаходитися тільки у комунальній власності й не можуть передаватися в приватну власність. До них відносяться:

    а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

     б) землі  під залізницями,  автомобільними  дорогами, об'єктами повітряного  і трубопровідного транспорту;

     в) землі   під    об'єктами    природно-заповідного    фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну,  оздоровчу,  наукову,  естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

     г)   землі   лісогосподарського  призначення,  крім  випадків, визначених Земельним кодексом;

     ґ) землі   водного  фонду,  крім  випадків,   визначених  Земельним кодексом;

     д) земельні  ділянки,  які  використовуються  для забезпечення діяльності  органів місцевого самоврядування;

     е)  земельні  ділянки,  штучно  створені  в межах прибережної захисної  смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення   та  природно-заповідного фонду,  що  перебувають у прибережній захисній  смузі водних  об'єктів,  або на земельних ділянках  дна водних об'єктів[2].

 

2.3. Правовий  режим використання земель, що  знаходяться у державній власності

 

 

У ході проведення земельної  реформи в Україні питання  про право державної власності  на землю має важливе значення для науки і практики. Це питання  не мало ніякого значення раніше, коли вся земля була виключно державною власністю, вона не ділилась на власність Союзу РСР та союзних республік, лише розмежовувалась їх компетенція щодо розпорядження єдиним державним фондом. Після отримання самостійності і набуття суверенітету України в неї виникло право державної, комунальної і приватної власності на землю. Названі форми власності були закріплені Конституцією України, Законом України "Про власність", Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" та Земельним кодексом України.

Згідно з нормами  Земельного кодексу України, у державній  власності перебувають усі землі  України за межами населених пунктів (крім земель права комунальної та приватної власності), а також  землі в межах населених пунктів, на яких розташовані об'єкти права державної власності[15,c.130].

Право державної власності  на землю гарантується Конституцією України і набувається та реалізується виключно на підставі Земельного кодексу  України, інших законів, що видаються  відповідно до нього.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону[2].

Держава набуває права власності на землю у разі:

 а) відчуження  земельних   ділянок  у  власників   з   мотивів суспільної необхідності  та для суспільних потреб;

б) придбання за договорами купівлі-продажу, дарування,  міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність  державі земельних ділянок комунальної  власності територіальними громадами;

ґ) конфіскації земельної  ділянки;

д)  штучного  створення  земельної ділянки за межами населених  пунктів,  у тому числі з порушенням установлених правил[2].

Земельні ділянки права  державної власності надаються, як правило, державним підприємствам, установам, організаціям у користування чи оренду. Ці ділянки повинні пройти державну реєстрацію в органах Державного комітету по земельних ресурсах України. Ці органи ведуть державний облік і моніторинг земель, земельний кадастр. У них обліковуються всі державні землі. Держава є самостійним суб'єктом цивільних і відповідних їм земельних правовідносин, наприклад, в угодах діє як рівноправна сторона. Вона проявляє себе в цьому випадку не як публічна влада, а як звичайний власник землі. На неї розповсюджуються правила і норми про юридичних осіб. Від імені держави виступають її органи влади в межах своїх повноважень. Вони розпоряджаються лише державними землями[9,c.131].

До земель державної  власності,  які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі  оборони,  крім  земельних  ділянок  під   об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі   під   об'єктами   природно-заповідного   фонду  та історико-культурними   об'єктами,   що   мають   національне    та загальнодержавне значення;

г) землі під водними  об'єктами загальнодержавного значення;

ґ) земельні  ділянки,  які  використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України,  Президента  України,  Кабінету Міністрів  України,  інших  органів державної влади,  Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні   ділянки   зон   відчуження    та    безумовного (обов'язкового) відселення,  що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

е)   земельні   ділянки,   які   закріплені   за   державними професійно-технічними навчальними закладами;

є) земельні  ділянки,  закріплені  за   вищими   навчальними закладами державної  форми власності;

ж)  земельні  ділянки,  на  яких розташовані державні, у  тому числі казенні підприємства,  господарські товариства,  у статутних  капіталах  яких  державі  належать  частки  (акції,  паї), об'єкти незавершеного  будівництва  та  законсервовані  об'єкти[2].

До земель державної  власності,  які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі  під  державними  залізницями,  об'єктами  державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі   під    об'єктами    природно-заповідного    фонду, історико-культурного та оздоровчого  призначення, що мають особливу екологічну,  оздоровчу,  наукову,  естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

ґ)   землі  лісогосподарського  призначення,  крім  випадків, визначених Земельним кодексом;

д) землі  водного  фонду,  крім  випадків,   визначених   Земельним кодексом;

е) земельні  ділянки,  які  використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України,  Президента  України,  Кабінету Міністрів  України,  інших  органів державної  влади,  Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні   ділянки   зон   відчуження    та    безумовного (обов'язкового) відселення,  що зазнали радіоактивного забруднення  внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ж)   земельні   ділянки,   які   закріплені   за   державними професійно-технічними навчальними закладами;

з) земельні   ділянки,   закріплені  за  вищими  навчальними  закладами державної і комунальної  форм власності;

и)  земельні  ділянки,  штучно  створені  у межах прибережної  захисної  смуги  чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення   та  природно-заповідного  фонду,  що  перебувають  у прибережній  захисній  смузі  водних  об'єктів,  або  на земельних ділянках  дна  водних  об'єктів[2]. 

Держава може створювати фонд земель запасу для подальшого використання з метою забезпечення загальнодержавних потреб, які необхідні для провадження діяльності, що належить до такої за Конституцією та іншими законами України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. РОЗМЕЖУВАННЯ ЗЕМЕЛЬ ДЕРЖАВНОЇ І КОМУНАЛЬНОЇ  ВЛАСНОСТІ

 

 

Як відомо, з прийняттям 28 червня 1996 р. нової Конституції  України в нашій країні була введена, крім державної і приватної, ще й  комунальна власність на землю. Згідно зі ст. 142 Конституції земля може перебувати у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, у їх спільній власності. Саме такі землі є об’єктами права комунальної власності.

Однак, будучи введеною Основним Законом країни юридично, фактично комунальна власність на землю в  Україні протягом тривалого часу не існувала. Для її введення потрібно було прийняти у розвиток Конституції України закон, який би детально врегулював відносини щодо виникнення, здійснення та припинення права комунальної власності на землю, та здійснити передачу частини земель державної власності у власність територіальних громад сіл, селищ та міст, чи у їх спільну власність. Державна і комунальна власність перший із зазначених заходів був здійснений 1 січня 2002 р. з уведенням у дію нового Земельного кодексу України[14,c.6].

По-перше, в Кодекс включені положення, які регулюють питання комунальної власності на землю. По-друге, з введенням його у дію частина земель державної власності проголошена такими, що належать не державі, а територіальним громадам сіл, селищ і міст.

Однак переважна більшість  державних і комунальних підприємств, установ і організацій, які отримали земельні ділянки у користування ще до введення в дію Земельного кодексу України, не мають державних актів на право користування земельними ділянками, а межі цих ділянок не завжди визначені і зафіксовані в натурі (на місцевості). Оскільки ці землі належали одному власнику – державі, то до певної міри така ситуація була терпимою, оскільки система розпорядження ними була єдиною.

Однак, з проголошенням  Земельним кодексом практично всіх земельних ділянок, які були надані у постійне користування комунальним підприємствам, установам і організаціям, об’єктом права комунальної власності, змінився власник цих земель та порядок управління ними. Тому проблема відмежування земель, які належать державі, від земель, які перейшли у власність територіальних громад, набула гостроти і потребує нагального вирішення[19,c.128].

З метою вирішення  даної проблеми Верховна Рада України 5 лютого 2004 р. прийняла Закон України  “Про розмежування земель державної  та комунальної власності”, який був внесений народними депутатами. Слід зазначити, що колишній Президент України Л.Кучма тричі накладав “вето” на цей Закон і тричі Верховна Рада України відхиляла його. Тому він фактично був прийнятий у липні того ж року і опублікований 14 липня 2004 р. у газеті “Голос України”.

Згідно з цим законом розмежування земель   державної   та   комунальної  власності полягає у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель  державної власності на землі територіальних громад і землі держави,  а також щодо визначення  і  встановлення     в    натурі (на місцевості)  меж  земельних  ділянок  державної та комунальної власності[5].