Право власності на землю

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………………….....3

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ……..5

1. Основні ознаки і поняття права власності на землю……………………….5
2. Земля,як основний об’єкт права власності на землю та суб’єкти права власності на землю……………………………………………………………9

РОЗДІЛ 2. ФОРМИ  ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ………………….17

2.1. Правовий режим використання  земель, що знаходяться  у приватній  власності………………………………………………………………………….17

2.2. Правовий режим використання  земель, що знаходяться у комунальній власності………………………………………………………………………….23

2.3. Правовий режим використання  земель, що знаходяться у державній власності………………………………………………………………………….27

РОЗДІЛ 3. РОЗМЕЖУВАННЯ ЗЕМЕЛЬ ДЕРЖАВНОЇ І КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ……………………………………………..32

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….38

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….41

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність  роботи: Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Важливим елементом процесу перебудови, реформування та демократизації всіх сфер суспільства в Україні стало формування правової держави, яка покликана забезпечити виконання конституційного принципу верховенства та забезпечувати недоторканність і захист важливих соціальних та економічних цінностей, прав людини і громадянина. До найголовніших з таких цінностей віднесена і власність на землю. Право земельної власності як можливість використання корисних властивостей та привласнення природних багатств землі становить систему правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на землю та регулюють відносини володіння, користування і розпорядження земельними ділянками їх власниками на свій розсуд для задоволення своїх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів.

Об’єкт дослідження: Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, пов’язані із підставами виникнення та припинення прав та обов’язків,щодо землі, правова характеристика різних форм власності на землю.

Предмет дослідження: Предметом дослідження є земельне законодавство та закономірності регулювання відносин залежно від форми власності на землю.

Мета  дослідження: Метою даного дослідження є комплексний науковий аналіз форм  права на землю, як інституту земельного права, теоретичних проблем, пов’язаних із їх визнанням, а також особливостей.

Для досягнення поставленої  мети необхідно вирішити такі основні  завдання:

1. охарактеризувати поняття права власності на землю;
2. охарактеризувати поняття форм власності на землю;
3. визначити види форми права власності на землю;
4. розкрити зміст кожної  форми права власності на землю;
5. уточнити об’єкти та коло осіб, які можуть бути учасником земельних відносин по кожній формі власності.
6. охарактеризувати особливості розмежування земель державної та комунальної власності

Методологічну основу: в ході дослідження використано дві групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (діалектичний, системний, порівняльний) та спеціальні методи дослідження (метод тлумачення правових норм).

Структура роботи: Робота складається із вступу, трьох розділів, п’ятьох параграфів, висновку, списку використаної літератури, який налічує  ?? найменуваннь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВІ  ЗАСАДИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

 

1. Основні ознаки і поняття права власності на землю

 

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави[1].Переломним періодом у сфері земельного права стало проголошення Верховною Радою України 18 грудня 1990 року земельної реформи, у ході якої був прийнятий ряд нормативних актів, зокрема укази Президента України, спрямовані на її реалізацію. Головним результатом реформи по праву є прийняття 25 жовтня 2001 року нового Земельного кодексу, що вступив у силу 1 січня 2002 року. Переваги цієї кодификації полягають у тім, що вона врегулювала принцип права власності на земельну ділянку як засіб виробництва. У чинному Земельному кодексі конкретизовані розпорядження по дотриманню категорій земельних ділянок, передбачене застосування норм цивільного права до товарного обороту землі, не торкаючись основних положень і принципів земельного законодавства[16,c.93].

Право власності - сукупність юридичних норм, що закріплюють і  охороняють приналежність (присвоєність) матеріальних благ певним особам або  колективам, що передбачають обсяг  і зміст прав власника у відношенні приналежного йому майна, способи й межі здійснення цих прав. Право власності полягає в тому, що власник за своїм розсудом володіє, користується й розпоряджається належним йому майном.

Право володіння - це юридична можливість фактичного впливу на річ. У зв'язку з тим, що володіння буває законним таким, що грунтується на законі, і незаконним – протиправним. Проте оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути лише законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись лише до фактичного володіння.

 Право користування - це юридична можливість видобувати корисні властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими речами, автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків).

Право розпорядження  полягає в можливості власника визначати  фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у  зміні її фізичної сутності аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або через відмову від права на річ.

Також поняття власності  на землю розглядають в економічному та юридичному аспектах. Земельна власність в економічному аспекті являє собою систему суспільних економічних відносин з приводу присвоєння землі, перетворення її на благо, що належить окремій особі. В юридичному розумінні власність на земельні ресурси є результатом закріплення суспільних відносин власності у правових нормах. При цьому характер і зміст норм, що регулюють право власності на землю, визначаються економічними відносинами власності[11,c.98].

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Конституції земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу[1].Від його імені права власника на природні об'єкти здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Згідно із ч. 2 ст. 78 ЗК право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції, ЗК, а також інших законів, що приймаються відповідно до них[2]. Такі норми утворять комплексний інститут права власності на землю в його об'єктивному правовому змісті.

З цього випливає, що право власності па землю в об'єктивному розумінні становить сукупність або систему правових норм, які закріплюють, регламентують та охороняють відносини власності на земельні об'єкти та їх ресурси. Таким чином розрізняють право власності на землю в об’єктивному і суб’єктивному розуміннях. В об’єктивному розумінні право власності на землю являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею. У суб’єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність правомочностей власника з володіння, користування та розпорядження землею[10,c.100].

Складовими суб'єктивного  права власності є правомочність - володіння, користування і розпорядження  речами. Названі правомочності становлять юридичне забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником. Правомочність володіння - це юридичне забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявленням.

Володіння може бути фактичним  і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішнім. Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати титульним володінням. Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його ще називають безтитульним. Незаконне володіння, в свою чергу, поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є таке володіння, за якого володілець не знає і не повинен знати про його незаконність. Різновидом добросовісного володіння є володіння давнісне. Володіння визнається давнісним, коли особа, не власник майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм власним протягом строку, що перевищує строк, встановлений законом[12,c.89].

Власники земель мають  права і повинні виконувати обов’язки  покладених на них законом. Власники земельних ділянок мають право:

а) продавати або іншим  шляхом відчужувати  земельну  ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати  на землі;

в) власності  на посіви і насадження сільськогосподарських  та інших  культур, на вироблену продукцію;

г) використовувати у  встановленому порядку для власних потреб наявні  на  земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф,  лісові насадження,  водні об'єкти,  а також інші  корисні властивості землі;

ґ) на відшкодування збитків  у випадках, передбачених законом;

д) споруджувати  жилі  будинки,  виробничі  та інші будівлі і споруди.

Порушені  права  власників  земельних  ділянок  підлягають відновленню  в порядку, встановленому законом[2].

Власники земельних  ділянок зобов'язані:

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог  законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників  суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість  ґрунтів та  зберігати  інші  корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування  дані  про  стан  і  використання земель  та  інших  природних  ресурсів  у  порядку,  встановленому  законом;

е) дотримуватися   правил   добросусідства    та    обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки,  протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем;

ж)  за  свій  рахунок  привести земельну ділянку у попередній стан  у  разі  незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої  зміни  не  власником  земельної  ділянки, коли приведення у попередній  стан  здійснюється  за  рахунок  особи,  яка незаконно змінила  рельєф. 

Законом можуть бути встановлені інші  обов'язки  власників земельних ділянок[2].

Підставами припинення права власності  на земельну ділянку є:

-добровільна відмова власника від права на земельну ділянку. Процедурою такої відмови є: а) отримання згоди органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування на одержання земельної ділянки у власність; б) підготовка та укладення угоди про передачу земельної ділянки відповідно державі або територіальній громаді; в) нотаріальне посвідчення укладеної угоди та її державна реєстрація.

- смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

- відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

 звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

- відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

- конфіскація за рішенням суду;

- не відчуження земельної ділянки іноземним особам та особам без громадянства у встановлений строк у визначених Земельним кодексом випадках.

 

1.2. Земля, як об’єкт права власності на землю  та суб’єкти права власності на землю

 

За своєю природою право власності на землю є  одне із основних майнових прав. Виступаючи як об'єкт права власності, земля  отримує особливі правові ознаки: вона стає "майном", тобто тим  предметом цивільного, а згодом і земельного права, який відрізняють особливі юридичні ознаки.

Проте земля та інші об'єкти природного походження в строго економічному та правовому розумінні не є майном, у зв'язку з чим вони в законодавчому  порядку виокремленні з системи  майнових відносин. Адже на відміну  від товарно-матеріальних цінностей, землю ніхто не створював, а тому вона не має визначеної ціни. Встановлювана нормативна ціна землі є ні чим іншим, як капіталізованою рентою. Так, продаючи земельну ділянку, власник продає право на ренту, а покупець набуває право на одержання доходів від використання цієї ділянки[9,c.125].