Право власності на землю

Терміном "земля" користуються для позначення космічної матерії  і складової частини планетарної  системи, земної кулі і відособленої планети, частини земної кори і природного ландшафту, поверхневої площі і рельєфу земної суші, територіального простору і території держави, визначеної місцевості і місця проживання, опорного ґрунту і ґрунтового шару, засобу господарського використання і просторового базису, природного об'єкту і складової частини навколишнього природного середовища тощо. Наведені визначення землі із різноманітним змістом зустрічаються в і нормативних документах. Так, відповідно до Державного стандарту 1980 р. земля - це найважливіша складова частина навколишньої природного середовища, що характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим шаром, рослинністю, надрами і водами. У цьому визначенні земля розглядалася як інтегрований об'єкт, що складається з природних компонентів.

Найбільш уживане правове  визначення землі у вітчизняному законодавстві зводиться до її поверхні, що охоплює ґрунтовий шар та територіальний простір. Це пояснюється тим, що саме верхній шар землі виконує поселенські, економічні, екологічні, соціально-культурні, лікувально-оздоровчі, комунально-побутові та інші функції життєзабезпечення людини і суспільства. Поселенська функція земної поверхні забезпечує розселення і життєдіяльність населення країни за допомогою створення міст, селищ, сіл та інших населених пунктів. Економічна функція землі в основному зводиться до використання її ґрунтового шару як засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторового операційного базису для розміщення об'єктів народного господарства і національної економіки, зведення будинків і споруджень соціально-культурного і комунально-побутового призначення, прокладення комунікацій, створення соціальної інфраструктури тощо. Екологічна функція земної поверхні полягає в забезпеченні взаємозв'язку органічних та неорганічних речовин, їх переробки, поглинанні утворюваної вуглекислоти тощо[8,c.105].

У чинному земельному законодавстві земля як об'єкт  правового регулювання також  розглядається в декількох значеннях. Так, відповідно до ч. З ст. 2 ЗК об'єктами земельних відносин є землі в  межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). З цього випливає, що землі в межах території країни є об'єктами земельних відносин до виділення конкретних земельних ділянок та визначення прав на них. У свою чергу відособлені земельні ділянки і права на земельні наділи є самостійними об'єктами земельних відносин. Згідно із ч. 1 вказаної статті ЗК земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, хоча суспільні земельні відносини - не вичерпуються цим.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗК земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. У цьому визначенні землі має місце позначення землі на диференційованому рівні, тобто на рівні конкретної земельної ділянки.

Важливою ознакою земельної  ділянки як об'єкта права власності  є її позначення за місцем розташування та розміром площі в складі однієї з чисельних категорій земельного фонду нашої країни, тому що без  такого виокремлення неможливе встановлення права власності на земельну ділянку. Таке виокремлення здійснюється шляхом встановлення меж земельної ділянки відповідно до затвердженого проекту її відведення на засадах здійнення землеустрою. Межі земельної ділянки фіксуються в планах відведення і виносяться в натурі з їх позначенням на місцевості. Після чого визначається розмір її площі. Не меншу роль у виокремленні земельної ділянки відіграє юридична ознака, тобто законодавче закріплення прав на неї. Визначення правового титулу належності земельної ділянки конкретній особі та закріплення її прав на неї - це критерії виокремлення земельної ділянки. Юридична ознака земельної власності є особливо важливою в умовах нерозмежованості земель комунальної та державної власності. Таке розмежування земель відбувається відповідно до Закону "Про розмежування земель комунальної та державної власності"[15,c.103].

Відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку поширюється в її межах  на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також  на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Щодо земельної правооб'єктності ґрунтового шару земної поверхні, розташованого над надрами землі, не виникає особливих складнощів. Однак з деякими утрудненнями пов'язане визначення правооб'єктності водних та лісових ресурсів, а також багаторічних насаджень дикоростучого і культурного походження, які розташовані на земельній ділянці, але належать відповідно до об'єктів водного, лісового, флороохоронного та аграрного законодавства.

Отже, об'єктом права  власності на землю виступає земельна ділянка, яка має такі ознаки, як:

а) обігоспроможності, тобто  земельна ділянка може вільно відчужуватися  або переходити від одної особи  до іншої (внаслідок успадкування, реорганізації  юридичної особи) чи іншим способом, якщо вона не вилучена з обігу чи не обмежена в обігу;

б) земельна ділянка як об'єкт цивільного права є нерухомим  майном. На підставі цього положення  право власності на земельну ділянку  підлягає державній реєстрації. Для  земельних ділянок установлена  також і спеціальна реєстрація – в органах Державного комітету по земельних ресурсах України;

в) земельна ділянка залежно  від того, чи можливий її переділ  без шкоди для її господарського призначення чи ні, може бути визнана  ділимим чи неділимим майном. Ця ознака має суттєве значення у тому випадку, коли земельна ділянка перебуває у спільній власності і виникає питання про виділення частки (паю) земельної ділянки одному із власників. А також у випадку необхідності відчуження частки земельної ділянки. У випадку, коли земельна ділянка визнається неподільною, власнику не може бути виділена частка ділянки в натурі, а видається грошова компенсація. Рішення про неподільність земельної ділянки, якщо про це не вказується в законодавстві, приймає суд;

г) земельна ділянка, як об'єкта цивільного чи земельного права є те, що продукція і доходи, отримані внаслідок використання земельної ділянки, належать особі, що використовує цю ділянку на законних підставах.

Однак для землі характерні і ті ознаки, які відрізняють її від іншого майна. Це, перш за все, ті з них, які визначають землю як об'єкт земельного права як такий. Дані ознаки виявляють важливе державне, економічне і екологічне значення землі. Оскільки кожна земельна ділянка невіддільна від усього земельного простору, то на неї розповсюджується певна частина суспільних і державних інтересів, які існують відносно землі як такої. Це не може не впливати на регулювання земельних відносин усіма правовими галузями[18,c.33].

Особливістю права власності  на землю в Україні є те, що форми прав на землю визначені законодавством "за суб'єктом". Конституцією України установлено, що земля може перебувати в державній, комунальній і приватній власності. Таким чином, визначено коло суб'єктів, що володіють правом власності на майно, а також встановлено, що залежно від суб'єкта, який володіє правами на землю, визначаються права і обов'язки, що складають зміст того чи іншого виду права власності на землю.

Суб'єкт права власності  на землю – це особа, що здійснює володіння, користування і розпорядження  земельною ділянкою на підставі закону. Права всіх суб'єктів права власності на землю рівні і захищаються способами, встановленими законом. До суб'єктів правових відносин, пов'язаних з виникненням права власності на землю, відносяться також особи, що вступають у відносини з приводу отримання даного права.

Суб’єктами права  власності на землю є:

-громадяни та юридичні  особи - на землі приватної  власності;

-територіальні громади,  які реалізують це право безпосередньо  або через органи місцевого  самоврядування, – на землі комунальної власності;

-держава, яка реалізує  це право через відповідні  органи державної влади, - на землі  державної власності[2].

Суб'єктами права державної  і комунальної власності є  державні та комунальні територіальні  утворення. Участь даних суб'єктів у відносинах щодо власності на землю слід відрізняти від їх ролі в управлінні земельними ресурсами. У першому випадку (через відповідні державні органи) вони виступають у ролі сторін у договорах купівлі-продажу чи оренди земельної ділянки, які регулюються цивільним законодавством. У другому випадку суб'єкти виконують встановлені законодавством функції щодо контролю за використанням земельних ресурсів, організації землеустрою тощо. Органи державної влади й управління та органи місцевого самоврядування здійснюють управління і розпорядження землями, що перебувають у державній та комунальній власності.

Суб’єкти набувають  права власності на земельні ділянки  на підставі:

1. придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

2. безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

3.приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

4. прийняття спадщини;

5. внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду (лише юридичні особи);

6. передачі земель державної власності (лише територіальні громади);

7. примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб (лише територіальні громади);

8. конфіскації земельної ділянки (лише держава)[2].

Іноземні громадяни  та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених  пунктів, а також на земельні ділянки  несільськогосподарського призначення  за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню[19,c.110].

Власники земельних  ділянок мають право:

- продавати або іншим  шляхом відчужувати земельну  ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

- самостійно господарювати на землі;

- власності на посіви  і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

- використовувати у  встановленому порядку для власних  потреб наявні на земельній  ділянці загальнопоширені корисні  копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші  корисні властивості землі;

- на відшкодування  збитків у випадках, передбачених  законом; 

- споруджувати житлові  будинки, виробничі та інші  будівлі й споруди.

Власники земельних  ділянок зобов’язані:

- забезпечувати використання  їх за цільовим призначенням;

- додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

- своєчасно сплачувати  земельний податок;

- не порушувати прав  власників суміжних земельних  ділянок та землекористувачів; 

- підвищувати родючість  ґрунтів та зберігати інші  корисні властивості землі;

- своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого; самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

- дотримуватися правил  добросусідства та обмежень, пов’язаних  зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

- зберігати геодезичні  знаки, протиерозійні споруди,  мережі зрошувальних і осушувальних  систем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ФОРМИ ПРАВА  ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

 

2.1. Правовий режим використання земель, що знаходяться у приватній власності

 

Вперше в новітній законодавчій історії України право  приватної власності на землю  було передбачено в Законі "Про  форми власності на землю". На цій підставі право громадян на довічне  спадкове володіння земельними ділянками, закріплене ЗК УРСР від 18 грудня 1990 p., (у редакції від 13 березня 1992 р.) було перетворено в право приватної власності громадян на землю. В чинному ЗК право приватної власності на землю набуло подальшого розвитку. Воно поширюється не тільки на громадян України як фізичних осіб, а й на юридичних осіб, заснованих українськими громадянами або створених українськими підприємствами, установами і організаціями недержавної та не комунальної форм власності[16,c.99].

Отже, суб'єктами земельних  правовідносин визнаються фізичні й юридичні особи, наділені правами та обов'язками у сфері користування, володіння та розпорядження земельними ресурсами. 

Характерною ознакою  суб'єкта земельних відносин є належна  йому право- і дієздатність. У зв'язку з відсутністю відповідних приписів в Земельному кодексі правовий статус суб'єктів права власності на землю доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної право- дієздатності з урахуванням вимог земельного законодавства. Земельною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов'язки, тобто здійснювати дії, які направлені на самостійне, або спільне з іншими особами, отримання земельної ділянки, зокрема, звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди. Земельна дієздатність належить окремій фізичній особі — громадянину України, іноземній особі або особі без громадянства з моменту досягнення 18-річного віку. Але у випадку, коли законодавством допускається шлюб до досягнення 18-річного віку, то земельна дієздатність фізичної особи настає в повному обсязі з часу шлюбу. Юридичні особи набувають земельної право- і дієздатності з моменту державної реєстрації в органах виконавчої влади[3].