Поняття „контрабанди” та способи її вчинення. Момент закінчення злочин

Губернатори, міністерство фінансів, митні установи усіляко заохочували  «доносителів», які інформували  владні структури про ті чи інші прояви контрабанди. Премії за затримання контрабанди виділяла навіть Київська міська дума. Так, бюджетом міста на 1901 р. було передбачено асигнування  в сумі 500 руб. «за выявление контрабандного мяса» . Ця велика за тогочасним грошовим курсом сума була призначена для заохочення осіб, які фіксували і доповідали міській думі про факти незаконного  ввезення та реалізації великих партій м’яса з Австрійської Польщі.

Частина товарів, що ввозилася з-за кордону, починаючи з 1870-х рр., була віднесена міністерством фінансів до «особенных товаров», які поділялися на три категорії: заборонені до ввезення; ввезення яких було обмежене; товари, ввезення яких контролювалося відповідними владними структурами.

До першої групи товарів  відносилися отруйні та вибухові речовини, революційна література (книги, газети, журнали, листівки). До другої –  продовольчі та промислові товари, які в достатній кількостівироблялися в Росії. До третьої – зброя (у  тому числі мисливська), боєприпаси, поліграфічне обладнання, друкарські машинки, електротовари, лікарські  препарати .

Великого значення протягом другої половини ХІХ ст. набула боротьба із заниженням митної вартості товарів. Поруч із декларуванням товарів  не своїм найменуванням заниження  митної вартості стало у цей період одним з основних методів ухилення від сплати митних платежів. Особливу увагу на значні фінансові збитки, що їх завдавали державі в результаті заниження митної вартості, звертав  директор Департаменту митних зборів М. Качалов .

У 1913 р. вартість усієї затриманої в Російській імперії контрабанди  дорівнювала 729338 руб., а її середньорічні  показники на західних кордонах становили  до І світової війни 350 тис. руб.  Ринкова  ціна товару в прикордонній смузі  була приблизно на 25% вища від вартості, що встановлювалася державою (по мірі віддалення від кордону ціни на іноземні товари ще зростали). Враховуючи, що затримана  контрабанда становила приблизно 8–10% від усього нелегального імпорту (за правилами підрахунку контрабандного товару), можна припустити, що реальна  ціна нелегального товару була разів  у 10–11 вищою від зазначених цифр. Це означає, що щорічно на ринок країни поступало товару на суму приблизно 7 млн. руб., який не обкладався жодними  податками. Але слід враховувати, що ці показники є максимальними  і припадають на індустріальні роки. Тому що існує закономірність: з  підвищенням рівня споживання та купівельної спроможності, а також  інтеграцією країни до світової торгівлі обсяги неформальної торгівлі зростають. Що стосується ХІХ ст., то відповідно обсяги контрабандних операцій становили  нижчі показники.

Спеціалізоване законодавство  по боротьбі з контрабандою почало формуватися з середини XVIII ст. (Митний статут 1755 р.), коли внаслідок реформ митної системи Російської імперії  юридично був оформлений митний кордон, а митна діяльність стає абсолютною монополією держави.

З ускладненням структури  зовнішньої торгівлі та посиленням негативного  впливу контрабанди на економіку  в митному законодавстві з’являється  нормативно-правова спеціалізація  спрямована на протидію контрабандним  операціям. В ХІХ ст. формуються правові  принципи, які визначили і на ХХ ст. курс розвитку митного законодавства.

Російське митне законодавство  ХІХ ст. під контрабандою тлумачило  «Провезення товарів уздовж митниці  або через митницю, але з приховуванням  від митного контролю. Згідно з  Митним статутом 1819 р. (§ 381, 382) та згідно з Положенням про покарання 1845 р. товари, що провозяться мінуючи митниці, а також ті, що доставлені до митниці, але не вказані в митних документах, вважалися такими, що переміщуються таємно. Ця дефініція зберігалась для всіх наступних митних статутів ХІХ ст. Таким чином, основним критерієм для кваліфікації контрабандних товарів – є приховування товарів від митного контролю.

Але на початку ХХ ст. ситуація змінилась. «Положення про контрабанду» від 27 березня 1907 р. вже виходило з інших критеріїв. До предметів контрабанди були віднесені лише товари зазначені у митному тарифі, а також заборонені для ввезення чи вивезення. Контрабандою також вважалась не лише завершене діяння, але й замах на контрабанду, збереження і продаж нелегальних товарів, пропуск товарів посадовою особою митного відомства без сплати мита. Митна практика до 1914 р. наступні приклади контрабанди: реалізація іноземних підакцизних товарів без відповідних акцизних знаків (пломби та бандеролі); відсутність для товарів у 50-кілометровій митній зоні спеціальних митних квитанцій; реалізація в прикордонній смузі алкогольних напоїв без надання документального підтвердження, що вони вироблені на державних підприємствах.

Так, у Митному статуті 1892 р. ввезення та вивезення заборонених товарів  каралось конфіскацією товару і стягненням штрафу у подвійному розмірі від  вартості контрабанди (ст. 1522 §1, ст. 1524 § 1). За таємне провезення товарів дозволених митним тарифом стягувалось п’ятикратне  мито та імпортний товар підлягав конфіскації, а експортні товари повертались власнику після сплати мита (ст. 1522 § 2, ст. 1524 § 2). За таємне провезення безмитних товарів стягувалось 10% їх вартості, без конфіскації (ст. 1520, 1521, 1524).

Відмінною рисою Статуту 1892 р. відносно переслідування контрабанди було прийняття  заходів щодо виявлення та покарання  не перевізника, а власника контрабандного товару. Якщо перевізник вказував на власника забороненого товару, то штраф до нього  обмежувався лише 30 – 60 рублями.

Особи, що переховували контрабандний  товар, штрафувались у подвійному розмірі  від вартості товару (ст. 1546). В цей  період у митному законодавстві  з’являється поняття рецидиву контрабанди  в прикордонній смузі (ст. 1541, 1542) і  за повторний злочин у прикордонній смузі було передбачено виселення  злочинця у внутрішні губернії. За Митним статутом 1819 р. виселення було безстроковим, за Статутом 1892 р. термін обмежувався 5 роками і штрафом у  подвійному розмірі. А Митний статут 1904 р. навпаки запроваджував значно суворіше покарання за контрабанду  – ув’язнення на каторзі терміном від 4 до 6 років .

Історія виникнення та розвитку контрабанди  пов’язана з переломними етапами  економічного і суспільного життя  людства. На шляху своєї еволюції заради досягнення перспективної мети держава була змушена вживати  не завжди популярні у населення  кроки в економічній сфері. Ці протиріччя в першу чергу відображались  на споживчому ринку і породжували  нелегальне виробництво і торгівлю. В умовах феодального господарства держава це ще терпіла, але в умовах капіталістичного, фабричного виробництва, де від добробуту промисловості  залежала національна безпека, держава  розпочинає наполегливо боротися з різними видами контрабанди. Слід зазначити, що з ускладненням політичної структури суспільства, крім економічної контрабанди, з’являться і політична контрабанда. Тому вже у ХІХ ст. боротьба з контрабандою розглядається на рівнізабезпечення державної безпеки. Що стосується Російської імперії і українських губерній в її складі, то приєднання цієї держави до фабричного виробництва гостро поставило проблему існування неформальної економіки. Величезні потреби бюджету і необхідний захист радикально високими тарифами новоствореної промисловості одночасно створювали сприятливий грунт для зростання споживчої контрабанди. У той же час під категорію контрабандних товарів підпадали товарні групи, які на території імперії відносились до підакцизних товарів[7].

2. Особливості об’єкта та предмета злочину, передбаченого ст. 201 КК. Відмежування даного злочину від відповідних адміністративних правопорушень, передбачених статтями 351, 352 Митного кодексу України

Основним безпосереднім об’єктом злочину є встановлений порядок переміщення відповідних предметів через митний кордон України, який є необхідною умовою нормальної діяльності митних органів по стягненню передбачених законодавством платежів, здійсненню митного контролю і митного оформлення предметів. Додатковим об’єктом контрабанди можуть виступати встановлений порядок обігу предметів дозвільної системи і захисту культурної спадщини, встановлений порядок оподаткування, громадська безпека, здоров’я населення[11, c. 613].

Усі предмети контрабанди поділяються на дві групи:

1. предмети, яким притаманні спеціальні ознаки, що надають підстави для кваліфікації їх незаконного переміщення через митний кордон України за ст. 201 незалежно від розміру контрабанди: а) історичні та культурні цінності; б) отруйні, сильнодіючі, вибухові речовини та радіоактивні матеріали; в) зброя та боєприпаси (крім гладкоствольної мисливської зброї та бойових припасів до неї); г) стратегічно важливі сировинні товари, щодо яких законодавством установлено відповідні правила вивезення за межі України, їх вільний обіг, згідно з чинним законодавством, може істотно обмежуватись і для переміщення їх через митний кордон, як правило, потрібен спеціальний дозвіл. Специфіка предмета злочину у таких ситуаціях зумовлює необхідність кваліфікації за сукупністю злочинів (застосуванню, крім ст. 201, підлягають, зокрема, статті 263, 265, 267, 321);
2. товари, які вільно обертаються в Україні і незаконне переміщення яких через митний кордон України утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 201, лише за наявності вказаних у КК спеціальних ознак - великих розмірів та певного способу переміщення через митний кордон (з приховуванням від митного контролю або поза митним контролем).

Контрабанду наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або  прекурсорів потрібно кваліфікувати за ст. 305.

Переміщення через митний кордон України  поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю підробленої національної валюти України, іноземної валюти, державних цінних паперів або білетів державної лотереї, здійснюване з метою їх збуту на території України чи за кордоном, треба кваліфікувати не як контрабанду, а як готування до їх збуту (статті 14, 199).

Культурними цінностями визнаються об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України (оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури; предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури; предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розкопок; унікальні та рідкісні музичні інструменти; рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети колекціонування; рідкісні поштові марки тощо). Культурними можуть визнаватися цінності як світського, так і релігійного характеру або їхні колекції.[4] Культурні цінності не завжди є водночас історичними, оскільки можуть мати не історичне, а художнє, етнографічне або наукове значення, але історичні цінності визнаються частиною культурних цінностей. Вивезення культурних цінностей з України здійснюється за наявності спеціального дозволу (свідоцтва), який видається власнику культурних цінностей або уповноваженій ним особі в установленому законом порядку. Вивезенню з України не підлягають: а) культурні цінності, занесені до Державного реєстру національного культурного надбання; б) культурні цінності, включені до Національного архівного фонду; в) культурні цінності, включені до Музейного фонду України.[6]

Сувенірні вироби, предмети культурного та ужиткового призначення серійного і масового виробництва, на вивезення (тимчасове вивезення) яких дозвіл Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей непотрібен, не є культурними цінностями, але їх незаконне переміщення через митний кордон може за наявності всіх інших ознак злочину розцінюватися як контрабанда товарів і тягнути відповідальність за ст. 201.[8, c. 90]

Отруйні речовини - це отрути, токсини (бойові, лікарські, сільськогосподарські та інші), які, потрапляючи всередину організму людини через органи дихання, травлення або через шкіру, здатні викликати смерть людини або психоневрологічний розлад, порушення дихання чи функції серцево-судинної системи, ураження нирок (нефропатію) чи печінки (гепатопатію) тощо. Вони можуть бути мінерального (миш’як, стрихнін, ртуть та сулема, синильна кислота та інші ціаніди, пестициди тощо), рослинного (отрута, виділена із мухомора, блідої поганки тощо), тваринного (зміїна отрута та отрута, що виробляється членистоногими тваринами) або змішаного чи штучного (хімічного) походження.

Сильнодіючі речовини - це лікарські, побутові, промислові та інші хімічні речовини, здатні своїм впливом на живий організм заподіяти йому шкоди. До них, зокрема, віднесені аміназин, бісептол, гросептол, еритроміцин, ефералган, камфора, корвалол, ністатин, нітрогліцерин, новокаїн, сульфадимезин, тетрациклін, фурацилін, деякі інсуліни та вітаміни, кислота нікотинова, настойки женьшеню і прополісу, розчин йоду спиртовий. До сильнодіючих речовин належать й інші кислоти, луги, солі, а також до- пінг-речовини.

Незаконне переміщення сильнодіючих речовин через митний кордон України  має тягнути кримінальну відповідальність за ст. 201 тільки у тих випадках, коли кількість зазначених речовин значно перевищує розміри, необхідні для  лікування конкретної особи. Це є  питанням факту, яке повинно вирішуватись на підставі конкретних матеріалів справи.

Радіоактивні матеріали - це будь-які матеріали, які містять радіонукліди і для яких питома активність та сумарна активність вантажу перевищують межі, установлені нормами, правилами й стандартами з ядерної та радіаційної безпеки. Різновидом радіоактивних матеріалів є радіоактивні речовини - речовини природного або штучного походження, що містять у своєму складі радіоактивні ізотопи, які здатні до первісного випромінювання (руда уранова або торієва, уран-233, плутоній-239, америцій-242 тощо). Обладнання та установки (технічні пристрої) - джерела іонізуючого випромінювання (обладнання ядерних реакторів, установки для поділу ізотопів, системи конверсії тощо), а так само речі, що набули радіоактивності внаслідок впливу радіоактивних матеріалів (проби ґрунту, техніка, одяг тощо), не будучи радіоактивними речовинами, визнаються радіоактивними матеріалами.[3]