Особливості доказування у справах за протокольною фомою досудової підготовки матеріалів

КПК містить вичерпний перелік способів фіксації до­казів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, розпорядчих і судових засідань суду першої інстанції, за­сідань Пленуму Верховного Суду України, вине­сення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, ухвал і постанов судом про приєднання до справи предметів і документів; застосування фото- і кі­нозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів. Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машино­пису. Для забезпечення його повноти може бути застосова­но стенографування.

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій по зби­ранню та перевірці доказів. Поступаючись перед звуко- і  відеозаписом, кіно- і фотозйомкою в повноті й точності фік­сації, протоколи порівняно з ними мають і важливі пози­тивні якості: нескладність виготовлення, можливість фік­сації лише даних і обставин, що мають відношення до справи, зорове сприйняття і через те більш надійне засво­єння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеоза­пис, кінозйомка фіксують не тільки результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять більш багату інформацію [16, С. 120-124] .

Законодавець пішов по шляху перерахування в КПК науково-технічних засобів, які застосовуються для фікса­ції певних обставин, перебігу і результатів слідчих дій, і порівняно докладного регулювання порядку застосуван­ня трьох з них: звукозапису, кінозйомки і відео­запису.

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознім­ки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схе­ми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цієї дії як такі, що пояснюють його зміст. Але в дійсності ці матеріали мають більш широке і самостійне доказове значення, тому доцільно було б визнати їх само­стійним джерелом доказів — кіно-, фото-, звуко-, відеодокументами, а зліпки і відбитки — похідними речовими до­казами [17, С.81-84] .

2.2. Особливості перевірки та оцінки доказів органом дізнання та прокурором

Перевірка доказів та їх джерел передує їх оцінці і є необхідною передумовою останньої. Основна відмінність перевірки та оцінки полягає в тому, що перша здійснюєть­ся як за допомогою практичних (слідчих і судових) дій, так і логічним шляхом, за допомогою лише розумової діяльності, друга ж є винятково розумовою діяльністю. Пе­ревірка доказів та їх джерел рівнозначна їх досліджен­ню. Метою такої перевірки є визначення їх доброякісності, достовірності, повноти, законності засобів їх одержання [11] .

Основні способи перевірки доказів та їх джерел — ана­ліз кожного з них окремо, зіставлення з іншими доказа­ми та їх джерелами, провадження повторних або нових слідчих і судових дій. Деякі процесуальні дії в основному призначені законом і використовуються на практиці саме для перевірки уже наявних у справі доказів та їх джерел. Це — насамперед відтворення обстановки й обставин по­дії, очна ставка, а також (хоч і меншою мірою) пред’яв­лення для впізнання, освідування, огляд, обшук, виїмка тощо. Способами перевірки є також оперативно-розшукні заходи органів дізнання (але це — непроцесуальний спо­сіб), застосування тактичних прийомів проведення слід­чої дії (наприклад, допиту). Важливе значення для пере­вірки доказів має встановлення й аналіз джерел поінфор­мованості свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинуваче­них, експертів, авторів документів [21,С.135-138] .

Оцінка доказів, та їх джерел є розумовою, логічною діяльністю. Вона супроводжує кожний крок осіб і органів, які ведуть процес, по збиранню і перевірці доказів та їх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу дока­зування оцінка чітко проявляється тоді, коли необхідно прийняти (а у випадках, передбачених законом, і письмо­во обґрунтувати) процесуальне рішення — проміжне, етап­не (наприклад, про застосування заходу процесуального примусу, визнання особи потерпілою, притягнення особи як обвинуваченої) або підсумкове для даної стадії, окремої особи або для всього провадження в справі (наприклад, про порушення або закриття кримінальної справи, віддан­ня обвинуваченого до суду, засудження чи виправдання підсудного, умовно-дострокове звільнення засудженого). Оцінка доказів та їх джерел, таким чином, є необхідною передумовою для прийняття й обґрунтування майже будь-якого рішення у справі.

Об’єктом оцінки є як докази (фактичні дані, відомості), так і процесуальні джерела, що їх містять (показання свідків, потерпілих, висновок експерта тощо) [10] .

До змісту оцінки доказів як фактичних даних (відо­мостей про факти) входить встановлення їх достовірності, належності, допустимості і достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому. Зміс­том же оцінки процесуальних джерел доказів є визначен­ня допустимості їх використання в справі і повноти відо­мостей, що містяться в них.

Достовірність доказів означає, що вони правильно, аде­кватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди.

Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, які вхо­дять до предмета доказування в справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин, які ма­ють у даній справі характер допоміжних або супутніх по відношенню до предмета доказування.

Допустимість доказів визначається законністю джере­ла, умов і способів їх одержання [8] .

Докази вважаються достатніми тоді, коли в своїй су­купності дають можливість установити всі передбачені за­коном обставини справи на тому рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення при провадженні в справі.

Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомос­тей, що в ньому містяться, здійснюється шляхом зістав­лення цих відомостей із змістом аналогічного джерела (на­приклад, показань обвинуваченого, одержаних на допитах у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо) або інших джерел (наприклад, пока­зань потерпілого й обвинуваченого) [21,С. 135-138] .

При оцінці джерела доказів з точки зору його допусти­мості необхідно переконатися, чи передбачений він КПК України, чи не було порушень процесуального закону при його одер­жанні, чи позначились або могли позначитися процесуаль­ні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності і повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та їх джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК України, що регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані в результаті зло­чинного порушення норм, які визначають умови й порядок збирання і перевірки доказів та їх джерел, завжди викли­кають сумнів у їх достовірності і недопустимі для викорис­тання в кримінальному процесі.

КПК України, зокрема, забороняє домагатися показань обвину­ваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та ін­ших незаконних заходів. Здобуті таким чином показання недопустимо використовувати для обґрунтування якогось рішення в справі [16, С.120-124] .

КПК україни містить норми, які регулюють окремі випадки не­допустимості використання доказів та їх джерел у кримі­нальному процесі. Наприклад, не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело яких не­відоме; забороняється допитувати як свідків захисників та деяких інших осіб; учасники судового розгляду в судових дебатах, а суд — у вироку мають право посилатися тільки на докази, дослі­джені в судовому засіданні. Од­нак загальної норми, яка б чітко регулювала питання про допустимість і недопустимість доказів та їх процесуальних джерел, у КПК України не сформульовано, і це слід зробити.

Таким чином, якщо питання про належність доказів регулюється головним чином з точки зору їх змісту, при­датності для встановлення обставин, які входять до пред­мета доказування в справі, та інших обставин, що мають значення для справи, то при вирішенні питання про до­пустимість доказів та їх джерел береться до уваги в основ­ному додержання процесуальної форми їх залучення і ви­користання в справі [17, С.81-84] .

Оскільки оцінка доказів та Їх джерел є лише розумо­вою, логічною діяльністю, КПК України не регулює її так доклад­но, як збирання і перевірку (останню в частині проваджен­ня слідчих і судових дій), але в ньому сформульовані за­гальні правила такої оцінки, які мають методологічний характер: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переко­нанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктив­ному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, ке­руючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка прова­дить дізнання, не мають наперед встановленої сили». Ці правила конкретизуються щодо показань свід­ків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, висновку. Закон зобов'язує суд у мотиву­вальній частині вироку навести докази, на яких ґрунтується засудження або виправдання підсудного, і вказати мо­тиви, з яких він відкидає інші докази [9] .

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВАХ ПРИ ПРОТОКОЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ НА ДОСУДОВОМУ ЕТАПІ

3.1. Особливості доказування у стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею

Особливе місце в теорії і практиці кримінального процесу відводиться судовій діяльності, тому що тільки суд вирішує основне питання кримінального процесу - про винність або невинність особи, про застосування або незастосування до неї покарання.

Попередній розгляд кримінальної справи суддею - самостійна стадія кримінального процесу, у якій суддя одноосібно перевіряє наявність правових і достатність фактичних підстав для розгляду справи в судовому засіданні. Зазначена стадія вирішує завдання кримінального процесу у властивій їй процесуальній формі, яка визначає специфіку процесуального становища суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, засобів доказування, правозахисних механізмів, процесуальних рішень і повноважень органів і посадових осіб, які провадять кримінальний процес [22, С. 117-121] .

У справі, що надійшла від прокурора, суддя з’ясовує щодо кожного з обвинувачених питання: чи підсудна справа суду на розгляд якого вона надійшла; чи немає підстав для закриття справи або її зупинення; чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог цього Кодексу; чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу; чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог цього Кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду (частина1 стаття 237 КПК України). Перелік питань значно скорочено, проте можна погодитися з тим, що «всі вони спрямовані на перевірку законності і обгрунтованості дій і рішень органів дізнання, слідства і прокурора в зв’язку з порушенням кримінальної справи й її досудовим розслідуванням»[12, С.86-92].

Отже, завданнями стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею є:

                       перевірка законності обрання запобіжного заходу й складання обвинувального висновку;

                       перевірка по кожній справі матеріалів досудового слідства для вирішення питання про рух справи;

                       проведення всіх необхідних організаційних заходів для своєчасного, повного та всебічного судового розгляду.

Чинний КПК України закріплює такий порядок попереднього розгляду справи, який передбачає одноосібний розгляд справи суддею за обов’язковою участю прокурора. Про день попереднього розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи (частина 1 статті 240). Встановивши це положення, законодавець тим самим розширив гарантії забезпечення прав обвинуваченого, а також інших учасників процесу в цій стадії процесу [15, С.144-146] .

Існуючий порядок вручення обвинуваченому копії обвинувального висновку обмежує, на наш погляд, право обвинуваченого на захист. На стадії попереднього розгляду справи в обвинуваченого та його захисника з’являється можливість заперечувати проти обвинувального висновку - підсумкового документу звинувачення, але вони не мають такої можливості. В той же час згода або незгода судді з висновками органів досудового слідства впливає на рішення у цій стадії процесу. Вважається за необхідність змінити порядок вручення копії обвинувального висновку. Доцільно, щоб прокурор після затвердження обвинувального висновку вручав його копію обвинуваченому[19, С.76-79].

Частина 3 статті 240 КПК України передбачає, що при попередньому розгляді справи в разі необхідності ведеться протокол. Назване положення, з нашого погляду, є достатньо розмитим і неточним. Яким може бути «випадок необхідності» і хто може його встановити? З нашої точки зору законодавець повинен сам встановити обов’язковість ведення протоколу в стадії попереднього розгляду справи суддею, тому що, незважаючи на проміжне становище, яке займає розглядувана процесуальна стадія, у ній можуть бути розв’язані також і питання про закриття кримінальної справи як за реабілітуючих, так і нереабілітуючих підстав (частина1 статті 248 КПК).

Крім змін, яких зазнала розглядувана стадія кримінального процесу, з’явилися також істотно нові положення.

Новим у цій стадії є те, що суддя з’ясовує питання про наявність підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, тільки за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника або законного представника, потерпілого або його представника (частина 2 статті 327 КПК України). За клопотанням прокурора, потерпілого або його представника, суддя з’ясовує питання про те, чи є підстави для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, або для пред’явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред’явлено (частина 3 статті 237 КПК Укаїни).