Особливості доказування у справах за протокольною фомою досудової підготовки матеріалів

Дійсно, диференціація кримінального судочинства виправдана лише тоді, коли вона встановлює такий процесуальний порядок провадження по матеріалах, що повністю забезпечує реалізацію прав і обов’язків особам, які беруть у ньому участь. Введення спрощеного порядку провадження у кримінальних справах буде доцільним у практичному плані тоді, коли воно сприятиме зміцненню законності в державі, скорочуватиме час з моменту вчинення злочину до застосування покарання до винного, чим буде виконане основне завдання кримінального судочинства зі швидкого й повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності та жоден невинний не був покараний (стаття 2 КПК України) [1].

Слід також зазначити, що диференціація форми процесу є неминучим наслідком існуючої в будь-якій системі тенденції до оптимізації її функціонування, прагнення досягти мети найкоротшим шляхом, тобто диференціація у напрямі її раціоналізації — соціально зумовлене і правомірне явище.

Практика підтвердила життєздатність такого підходу до протокольної форми, і це призвело до того, що законодавець в 1985 році ввів протокольну форму до КПК УРСР. У подальшому перелік складів злочину, на які поширювалась протокольна форма, було розширено, і здійснювалось таке провадження щодо більше тридцяти складів злочинів. Однак на сьогоднішній день їх число зменшилось до двадцяти двох [6].

Отже, введення спрощеного і прискореного порядку кримінального судочинства з урахуванням тяжкості злочину і складності з'ясування його обставин поряд з існуванням більш складніших форм, якими є дізнання і досу-дове слідство, є значним кроком уперед у напрямі раціоналізації кримінального процесу. Адже це дозволило значно підвищити ефективність судового правозастосування, завдяки наближенню покарання до моменту вчинення злочину, розвантажити слідчий апарат і зосередити зусилля слідчих на розкритті та розслідуванні більш складних і суспільно небезпечних діянь. Крім того, значне скорочення викликів громадян для участі в слідчих діях (в тому числі як понятих) веде до зниження витрат робочого часу, що є особливо істотним у сфері матеріального виробництва [5].

У процесуальній літературі існують різні точки зору щодо поняття протокольної форми. Одні автори вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів являє собою самостійну форму досудового розслідування (Д. В. Філін), що входить до стадії порушення кримінальної справи, але є не розслідуванням, а лише перевіркою обставин вчиненого злочину (В. П. Власов, В. В. Шимановський).

На думку інших, вона має елементи досудового розслідування обставин вчиненого злочину і здійснюється у формі скороченого дізнання (Т. В. Альшевський, О. О. Чувильов, І. Д. Перлов).

Аналізуючи аргументи «за» і «проти» існування протокольної форми досудової підготовки матеріалів, слід погодитися з думкою про те, що її існування в сучасному законодавстві було обумовлено, а також пройшло випробування часом. Саме завдяки їй покарання максимально наближено до моменту вчинення злочину; певною мірою «розвантажується» слідчий апарат; економляться процесуальні сили і засоби під час розгляду кримінальних справ [7].

Процесуальна форма є специфічним різновидом правової форми державної діяльності, а її цінність в тому, що вона створює детально врегульований, стійкий, юридично визначений, суворо обов'язковий, стабільний правовий порядок провадження у кримінальній справі, що відповідає призначенню судочинства і його принципам. Тому неприпустимі відхилення від вимог процесуального закону, а неухильне дотримання процесуального порядку є неодмінною умовою законності дій і рішень у справі.

Протокольна форма досудової підготовки матеріалів становить со­бою одну з форм диференційованого кримінального судочинства сто­совно злочинів, які не становлять підвищеної небезпеки і вчинені, як правило, в умовах очевидності [6].

1.3. Суть і значення кримінально-процесуального доказування

Кримінально-процесуальне доказування - це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці й оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні висновків по справі.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тож у ньому застосовуються, зважаючи на специфіку, всі закони та категорії сучасної гносеології. Кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім, з історичним, адже досліджують подію минулого[7].

Водночас кримінально-процесуальне доказування має і свою специфіку, воно:

                       не має на меті пізнання закономірностей розвитку природи та суспіль­ства (пізнавальну діяльність спрямовано на з’ясування обставин конкретного діяння);

                       не може тривати нескінченно, позаяк обмежене процесуальними строками;

                       здійснюється спеціальними суб’єктами за допомогою специфічних засобів у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

Доказове право - підгалузь кримінально-процесуального права, сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах. До його системи належать [1]:

                       норми глави 5 «Докази» КПК України, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

                       норми-принципи кримінального процесу - вільна оцінка доказів; усебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи, презумпція невинуватості;

                       норми, якими врегульовано права й обов’язки учасників кримінального процесу щодо доказування (наприклад право обвинуваченого, потерпілого й інших заінтересованих учасників процесу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих і оперативно- розшукових дій);

                       норми, що регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання й перевірки доказів (глави 12, 14-18,26 КПК України);

                       норми, що встановлюють підстави та порядок прийняття й обґрунтування процесуальних рішень (наприклад, стаття 131 КПК України: «коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого»).

Теорія доказів (вчення про докази) поділяється на частини [3] :

                       Загальну(принципи доказового права, поняття доказів, їх властивості і класифікацію, предмет і межі доказування, сутність і структуру доказування);

                       Особливу(досліджує окремі і види доказів і специфіку їх процесуального формування).

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є встановлення об’єктивної істини. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах: світ може бути пізнано; практика є критерієм істинності пізнання.

Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо у Росії після запровадження суду присяжних) унаслідок появи концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення в кримінальній справі [4, С.31-33].

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Проте досліджувана у межах кримінального судочинства дійсність уже стала минулим. Отож, матеріальні й ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім цього, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити нескінченний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків.

Про об’єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, до якого треба прагнути, але не завжди можна досягти (таке значення мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування [5] .

Значення кримінально-процесуального доказування [3] :

                       кримінально-правове значення полягає в тому, що:

а) тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи скоєно злочин і якою є його кваліфікація;

б) доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність;

                       кримінально-процесуальне значення доказування:

а)  правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів усіх учасників кримінального процесу;

б) усі питання, що виникають під час провадження в кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених під час доказування обставин;

в)  участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);

г)   докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі.

РОЗДІЛ  II ОСОБЛИВОСТІ ЗБИРАННЯ, ПЕРЕВІРКИ ТА ОЦІНКИ ДОКАЗІВ ОРГАНОМ ДІЗНАННЯ ТА ПРОКУРОРОМ

2.1. Особливості збирання доказів органом дізнання

Збирання доказів та їх процесуальних джерел – це врегульована КПК України діяльність особи, яка про­вадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по вияв­ленню і фіксації в процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину або ін­шої події як доказової інформації. Способи збирання до­казів у загальному вигляді не дуже конкретно і точно визначені статтею 66 КПК України, в якій указано, що особа, яка про­вадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, вправі викликати в поряд­ку, передбаченому КПК України, будь-яких осіб як свідків і по­терпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, службових осіб і громадян пред’явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; ви­магати проведення ревізій, вимагання від банків відомості, які містять банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та в обсязі встановлених Законом України «Про банки та банківську таємницю». Виконання цих вимог є обов'яз­ковим для всіх громадян, підприємств, установ і органі­зацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвину­ваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, ци­вільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представ­никами, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами, організаціями [8] .

Таким чином, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі і судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред’явити предмети і документи або про­вести ревізію), а також подання доказів (практично — предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установа­ми, організаціями (практично—їх керівниками).

Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі і судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний пе­релік таких дій дано в КПК України. Це затримання і допит пі­дозрюваного, допит свідка, потерпілого, об­винуваченого, експерта, очна, пред'явлення для впізнання, обшук, виїмка, огляд, ексгумація трупа, освідування, відтворення обстановки й обставин події, призначення експертизи, прослуховування розмов, які ведуться по телефонах та інших переговорних пристроях. Недопус­тимо провадити слідчі чи судові дії, не передбачені зако­ном, бо це означає порушення принципу законності, прав громадян. Однак слід мати на увазі, що крім цих дій, спо­собом збирання доказів є такі передбачені КПК України проце­суальні дії, як витребування предметів і документів, одер­жання їх від учасників процесу, установ, підприємств, ор­ганізацій, службових осіб і громадян, вимога про прове­дення ревізії, відібрання пояснень від окремих громадян або службових осіб. Слідчі дії можуть провадитися тільки після порушення кримінальної справи, інші ж процесуальні дії по збиранню доказів — і до порушення справи [10] .

Збирання доказів та їх джерел є і має залишатися в подальшому діяльністю тільки процесуальною, врегульова­ною нормами КПК України, і ніякою іншою. Не можна включати оперативну і непроцесуальну розшукну діяльність у сис­тему кримінально-процесуального доказування. Звичайно, оперативно-розшукові заходи можуть допомогти виявити но­сіїв можливої доказової інформації, визначити конкретні способи її одержання з метою збирання доказів. При про­веденні оперативно-розшукних заходів можуть застосову­ватися відеозапис, кінофотозйомка, звукозапис з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили, відомос­тей, які можуть бути використані як докази в кримінальній справі після їх перевірки відповідно до кримінально-про­цесуального законодавства. Але змі­шування оперативно-розшукової діяльності з процесуаль­ною, підміна останньої такою діяльністю поставили б під загрозу нормальний процес доказування в кримінальному процесі, здійснення принципу встановлення об'єктивної істини у справі та інших демократичних принципів судо­чинства.

Фіксація доказової інформації - складова частина про­вадження слідчих і судових дій по збиранню доказів та їх джерел—докладно врегульована в КПК. Вона, як і про­вадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В не­обхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціа­лісти, перекладач і секретар судового засідання [9] .