Особливості доказування у справах за протокольною фомою досудової підготовки матеріалів

7

ВСТУП

Актуальність теми : Конституція України проголосила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (стаття 3 Конституції України).

Без сумніву, серйозної шкоди цій цінності завдає злочинність, боротьба з якою продовжує залишатися досить серйозною проблемою. Офіційна статистика, яка, зрозуміло, не враховує латентної злочинності, свідчить про те, що, незважаючи на певне зниження злочинності в останні роки, її рівень продовжує залишатися досить високим. Так, у 1999 році на території України було зареєстровано 558716 злочинів, у 2000 році – 553594, у 2001 році – 503676. Проте, за результатами опитування експертів, у країнах СНД поза реєстрацією залишаються від 40% (загально кримінальні) до 95 % (економічні, посадові) злочинів.

Хоча проблема протидії злочинності є багатогранною, саме в кримінальному процесі вирішуються питання щодо наявності події злочину, винності осіб, які вчинили злочин, їх кримінальної відповідальності, покарання, запобігання вчиненню злочинів у майбутньому.

Важливого значення у зв’язку з цим набуває питання про найбільш ефективну форму кримінального процесу, яка б, з одного боку, забезпечувала з’ясування істини у кожній кримінальній справі, а з іншого, – захист прав та законних інтересів суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Особливого значення це питання набуває з огляду на те, що Україна, ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року та інші міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, визнала і закріпила в своєму Основному законі головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини
(частина 2 стаття 3 Конституції України).

Неабияку актуальність має дане питання у зв’язку з вирішенням однієї з найгостріших проблем сучасної науки і практики кримінального процесу, що пов’язана з концептуальним визначенням, яким же бути новому кримінально-процесуальному законодавству України, з розробкою на основі положень Конституції України проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України), реформуванням кримінального процесу, в якому можуть бути істотно обмежені права особи.

При цьому досить актуальним є й питання про диференціацію кримінального процесу з урахуванням тяжкості злочинів, складності їх розкриття, можливості певного прискорення і спрощення провадження за умови достатньої забезпеченості прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності в одних справах і додержання повної процедури провадження в інших.

Значний теоретичний і практичний інтерес у цьому плані становить питання про долю протокольної форми досудової підготовки матеріалів у новому  КПК України на фоні суперечливих думок, оцінок і пропозицій, що висловлювалися під час неодноразових тривалих дискусій в юридичній літературі, що велися теоретиками і практиками щодо розширення чи, навпаки, звуження сфери її застосування або навіть неприйнятності як такої, що неспроможна забезпечити належне з’ясування обставин справи і захист прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності з огляду на труднощі у здійсненні доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Із зазначених міркувань протокольна форма досудової підготовки матеріалів не була передбачена  жодною редакцією проекту нового КПК України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України.

Водночас законодавець, вносячи 12 липня 2001 року досить істотні зміни до чинного КПК України у зв’язку з закінченням дії Перехідних положень Конституції України, не ліквідував цю форму, а передбачив у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів порушення прокурором кримінальної справи і складання обвинувального висновку.

До проблеми протокольної форми досудової підготовки матеріалів зверталися у своїх наукових працях, зокрема, такі вчені, як: Р.Д. Аширов,
В.Г. Білоусенко, А.П. Гуляєв, В.Д. Даєв, І.Ф. Демідов, П.С. Елькінд,
А.П. Євсютіна, В.А. Єфанова, С.П. Єфімічев, В.С. Зеленецький,
Ц.М. Каз, А.І. Козаков, А.І. Лубенський, С.А. Маршев, В.М. Махов, М.Д. Метлін, О.Р. Михайленко, Т.А. Михайлова, І.Д. Перлов, В.Г. Очередін,
Р.Д. Рахунов, М.К. Свірідов, А.В. Смірнов, І.А. Степанова, М.Л. Якуб.

Окремі особливості процесу доказування за протокольною формою досудової підготовки матеріалів розглядали: Р.С. Абдрахманов, М.С. Алексеєв, В.Д. Арсеньєв, В.І. Басков, О.В. Баулін, Ю.М. Бєлозеров, Н.А. Власова, О.В. Волинська, Ю.М. Грошевой, А.М. Денисюк, В.І. Дяченко, Л.М. Карнєєва, В.М. Кобяков, В.К. Коломеєць, М.П. Кузнєцов, А.В. Ленський, М.М. Михеєнко, О.І. Поповченко, А.А. Рзаєв, В.В. Рябоконь, К.У. Ташибаєв, С.М. Стахівський, Т.В. Трубнікова, Д.В. Філін, П.В. Цимбал, М.Є. Шумило, Ю.К. Якимович та ін.

Мета дослідження: Мета даного наукового дослідження полягає у визначенні суті, юридичної природи, основних засад, змісту протокольної форми досудової підготовки матеріалів, обґрунтуванні необхідності і доцільності існування в новому кримінально-процесуальному законодавстві України протокольної форми досудової підготовки матеріалів, удосконаленої з урахуванням вимог Конституції України та міжнародно-правових актів у галузі прав людини  щодо  дотримання прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

Для досягнення цієї мети мною були поставлені і вирішувались такі завдання:

1. Дослідження історії виникнення та розвитку спрощеного провадження у кримінальному процесі України.

2. Визначення суті і юридичної природи протокольної форми досудової підготовки матеріалів та її місця серед інших форм кримінального процесу.

3. Дослідження особливостей процесу доказування – збирання, перевірки та оцінки доказів у протокольній формі досудової підготовки матеріалів, виявлення недоліків цієї форми у плані з’ясування обставин кримінальної справи та забезпечення прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності і можливих шляхів їх усунення.

4. Дослідження особливостей процесу доказування у справах при протокольному провадженні на досудовому етапі підготовки матеріалів, вивчення практики вирішення судом можливих проблемних питань, які створюються для суду саме спрощеною формою досудової підготовки матеріалів.

Об’єктом дослідження є теоретичні і практичні проблеми доказування під час досудового провадження у протокольній формі.

Предметом дослідження є норми чинного кримінально-процесуального законодавства України, практика його застосування, історичні пам’ятки права України, чинне кримінально-процесуальне законодавство окремих зарубіжних держав, статистичні дані, а також, дані анкетування практичних працівників, які здійснюють провадження у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів – суддів, прокурорів, начальників органів внутрішніх справ, дізнавачів, дільничних інспекторів міліції.

Методи дослідження: Для досягнення поставленої в роботі мети використано загальний діалектичний метод наукового пізнання дійсності, спеціальні теоретичні та емпіричні методи дослідження.

Правовою базою дослідження стали Конституція України, Загальна декларація прав людини 1948 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, інші міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кримінальний кодекс України, інші законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, які були чинними на території України з давніх часів і до сьогодення; постанови Пленуму Верховного Суду України, які стосуються кримінального судочинства в цілому і спрощеного досудового провадження, зокрема. Використано відповідне законодавство СРСР, країн близького і далекого зарубіжжя, проект нового КПК України тощо.

Структура курсової роботи : курсова робота складається з вступу, трьох розділів (та шести підрозділів, що входять до розділів), висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг курсової роботи складає 42 сторінки, з них вступу 5 сторінок, основного тексту 31 сторінка, висновків 4 сторінки та списку використаної літератури 2 сторінки (22 джерела).

РОЗДІЛ I ПРОТОКОЛЬНА ФОРМА ДОСУДОВОЇ ПІДГОТОВКИ МАТЕРІАЛІВ: СУТНІСТЬ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА

1.1. Підстави диференціації кримінального процесу України. Юридична природа протокольної форми досудової підготовки матеріалів

Протягом усього періоду становлення кримінально-процесуального законодавства колишнього СРСР не раз звертались до ідеї кримінально-процесуальних форм. Здебільшого вона зводилась до процесуального спрощення, а іноді — до відверто нігілістичного ставлення до процесуальних форм. Показовим щодо цього є спеціальний циркуляр Народного Комісаріату юстиції РРФСР № 93 від 5 червня 1929 року «Про спрощення кримінального процесу», який під приводом оперативного розслідування та посилання боротьби зі злочинністю відмінив обов’язкове винесення постанови про порушення кримінальної справи, а натомість мав оформлятися дозвіл у вигляді резолюції прокурора, слідчого чи працівника міліції по скаргах, заявах, що надійшли. Таку практику активно підтримували на сторінках юридичної преси в 20-х — на початку 30-х років, під явно ідеологічним гаслом: «Мінімум форми, максимум класової суті» [6]. Ця обставина, у свою чергу, стала поштовхом до появи численних пропозицій про відмову від докладної регла-ментації слідчих дій. Однак перша Всесоюзна нарада прокурорських і слідчих працівників (квітень 1934 року) рішуче засудила процесуальне спрощення, наголосила на необхідності якнайсуворішого додержання процесуальних норм, висунула вимогу ліквідувати шкідливі наслідки циркуляра № 93. Порушувати кримінальні справи, як зазначалось на нараді, пот-рібно тільки за наявності приводу і підстав, перелічених у законі, з обов’язковим винесенням мотивованої постанови. Свого подальшого розвитку ця тенденція набула у вказівках Пленуму Верховного Суду «Про необхідність найсуворішого додержання судами кримінально-процесуальних норм» від 7 червня 1934 року та в листі Прокурора СРСР «Про якість розслідування» від 13 серпня 1934 року. Слід зазначити, що на той час у науці існувала думка про надання органам розслідування більшої свободи при визначенні засобів збирання і перевірки доказів на основі загальних принципів кримінального процесу [5]. Ця думка була досить революційною для свого часу і залишається актуальною й нині, зокрема щодо протокольної форми досудової підготовки матеріалів у кримінальному судочинстві. Як правильно зазначають О. В. Баулін і О. І. Поповченко, тенденція диференціації кримінально-процесуальних норм дістала своє законодавче закріплення як у перших кримінально-процесуальних кодексах, прийнятих після жовтня 1917 року, так і в подальших. Це позначилось на правовій регламентації форм, що істотно спрощувались, а, отже, відповідно і при-скорювали кримінальний процес.

Підставами диференціації кримінально-процесуальної форми є:

                       кримінально-правова (ступінь суспільної небезпечності злочину);

                       кримінально-процесуальні (ступінь складності з’ясування фактичних обставин справи; наявність певних властивостей у особи, щодо якої ведеться провадження, або у особи, що постраждала від злочину; суспільна значущість справи) [7].

Зазначені підстави диференціації можуть бути використані тільки для розмежування основних проваджень за ступенем складності процесуальних форм у цілому, і при необхідності заміни в конкретних випадках одного виду провадження на інший. При цьому повинна допускатися заміна лише менш складного провадження більш складним, але не навпаки.

У науці кримінального процесу проблема диференціації форми кримінального судочинства є предметом давніх спорів між вченими-процесуалістами. В умовах радикальної перебудови правової системи України, розробки нового Кримінально-процесуального Кодексу (далі КПК України) та інших це питання набуває особливого значення. Чи потрібна єдина форма кримінального судочинства, чи вона повинна бути диференційована для різних категорій кримінальних справ залежно від характеру злочину, складності справи, інших ознак [6]?

Деякі процесуалісти, наприклад, П. Ф. Пашкевич, В. І. Басков, Р. С. Абдурахманов та інші, висувають і обґрунтовують точку зору, що поряд із загально розгорнутою формою кримінального процесу повинна існувати і стисла, спрощена процесуальна форма для справ простих, по яким факт злочину і вчинення якого певною особою не викликає сумнівів. Цю теорію і було покладено в основу двох головних нормативно-правових актів, якими було запроваджено протокольну форму досудової підготовки матеріалів: Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення відповідальності за хуліганство» від 26 липня 1966 року і Указу Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 pоку, яким до КПК України було введено главу VII «Протокольна форма досудової підготовки матеріалів». При обгрунтуванні спрощеної форми процесу її прихильники перш за все наголошують на перевагах організаційного характеру, на принципі «економії процесуальних засобів» [7].

Однак, незважаючи на те, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів без порушення кримінальної справи і провадження дізнання указаним законом поширювалась лише на два склади злочину — дрібна крадіжка державного або громадського майна і хуліганство без обтяжуючих обставин, — вже тоді розпочалась теоретична дискусія щодо процесуальної природи протокольної форми та доцільності її введення до судочинства. В 1974 році в Інституті держави і права Академії наук СРСР відбулася конференція, присвячена цій проблемі, що не розставила всі крапки над «і», а лише продовжила дискусію щодо впровадження протокольної форми. Заперечуючи доцільність введення протокольної форми, деякі науковці наголошували, що «диференціація судочинства допустима, якщо вона спрямована на встановлення додаткових гарантій, більшу деталізацію процесуальних форм».