Матеріальна відповідальність сторін трудового договору

Стаття 137 КЗпП України передбачає обов'язкове зменшення розміру відшкодування шкоди у випадках, коли шкода заподіяна не лише з вини працівника, а й через неналежні умови для зберігання матеріальних цінностей Пленум Верховного Суду України у постанови від 29 грудня 1992 р № 14 із посилання «Про судову практику в справах відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» звертає увагу на те, що зменшення розміру шкоди допустиме лише у виняткових випадках, коли підтверджено наявність конкретних обставин, що перешкоджали працівникові виконувати належним чином покладені на нього обов'язки, зокрема, у випадку, коли шкода заподіяна за відсутності нормальних умов зберігання матеріальних цінностей.

Зниження  розміру шкоди, що підлягає покриттю, не допускається, якщо шкоду заподіяно злочинними діями працівників, вчиненими з корисливою метою.¹⁴

Частина п’ята  статті 135-3 КЗпП України встановлює, що розмір шкоди, яка підлягає покриттю, заподіяної з вини кількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і межі матеріальної відповідальності. Отже, матеріальна відповідальність в трудовому праві має характер часткової відповідальності, коли кожна особа, винна у заподіянні шкоди підприємству, несе відповідальність лише за наслідки власних дій і відшкодовує збитки частково. Аналогічне правило діє і щодо колективної (бригадної) матеріальної відповідальності.

Солідарна матеріальна  відповідальність може застосовуватися  лише у випадках заподіяння шкоди  організованою групою працівників, дії яких мають ознаки злочину. Суть солідарної відповідальності полягає в тому, що загальний розмір завданої групою шкоди може бути стягнений з будь-якої особи (працівника) цієї групи з подальшою можливістю відшкодувати за рахунок інших учасників групи рівні частини загального розміру стягненої шкоди.

Таким чином, правове забезпечення покриття матеріальної шкоди реалізується двома способами: добровільним покриттям заподіяної шкоди; примусовим стягненням заподіяної шкоди .

Добровільний  спосіб стосується будь-якого виду матеріальної відповідальності. Примусовий має два різновиди:

а) адміністративний порядок покриття шкоди, що застосовується лише в разі обмеженої матеріальної відповідальності з обов'язковим  виданням розпордження не пізніше двох тижнів із дня виявлення заподіяної шкоди та його виконанням не раніше семи днів із дня повідомлення про це працівникові;

б) судовий порядок  покриття шкоди, який застосовується в  разі незгоди працівника з відрахуванням  із його заробітної плати, або з розміром такого відрахування; у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності, якщо сторони не домовились про добровільне відшкодування.

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2 МАТЕРІАЛЬНА  ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ РОБОТОДАВЦЯ ЗА ШКОДУ, ЗАПОДІЯНУ ПРАЦІВНИКОВІ

 

 

Матеріальна відповідальність роботодавця здійснюється з урахуванням загальних принципів матеріальної відповідальності сторін трудового договору, одним з яких є те, що відшкодуванню підлягає лише пряма дійсна шкода. Для сторони роботодавця це означає, що майнова шкода складається із таких сум, на які працівник мав право, але був позбавлений їх внаслідок незаконних дій роботодавця. Тобто до шкоди входить втрачений внаслідок незаконних дій роботодавця заробіток працівника.

У чинному трудовому  законодавстві України відсутнє чітке формулювання підстав матеріальної відповідальності роботодавця.

Статті  117, 235, 236 КЗпП України передбачають обов'язок роботодавця відшкодувати працівникові шкоду, завдану затримкою розрахунку при звільненні, незаконним звільненням, переведенням працівника на іншу роботу, неправильним формулюванням причини звільнення у трудовій книжці, затримкою видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу, затримкою виконання рішення про поновлення на роботі працівника. Статтею 237 передбачена матеріальна відповідальність службової особи, винної в незаконному звільненні або переведенні працівника.

Однак в жодній із зазначених статей не згадується про матеріальну  відповідальність власника або уповноваженого ним органу за шкоду, заподіяну працівникові.

Крім того, слід враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України роботодавець зобов'язаний відшкодувати моральну шкоду, заподіяну працівникові, порушенням його законних прав.

Тому матеріальна шкода, яку роботодавець відшкодовує працівникові, на думку К.С. Рудик, може складатися з двох частин: майнового та немайнового характеру.¹⁵

     Сучасними науковцями трудового права висловлено точку зору, що матеріальна шкода, заподіяна працівникові при виконанні ним трудових обов'язків, включає в себе:

 1) шкоду, заподіяну працівникові, внаслідок порушення права на працю:

• при необґрунтованій відмові у прийнятті на роботу;
• при прийнятті працівника на роботу з порушенням правил 
  прийняття, що спричинило його подальше звільнення з цієї причини;
• при незаконному переведення на іншу роботу, відстороненні 
  від роботи, звільненні працівника;
• при порушенні обов'язків власника або уповноваженого ним 
  органу щодо видачі документів про його працю і заробітну плату (у разі неправильного заповнення, оформлення і затримки видачі трудової книжки, документів про працю і заробітну плату);

2. шкоду, заподіяну майну працівника;

3. моральну шкоду. ¹⁶

У літературі було висловлену думку, що в законодавстві  має передбачатися матеріальна відповідальність власника у зв'язку з незаконною відмовою в прийнятті на роботу в тих випадках, коли прийняття на роботу є обов'язковим для підприємства внаслідок вказівки закону, відповідного акта або угоди сторін (наприклад, при прибутті молодого фахівця за направленням; при переведенні на інше підприємство, якщо умови такого переведення були попередньо узгоджені та відбулася угода щодо прийняття на роботу за переведенням тощо). До цього можливо додати й випадки, коли згідно із законодавством за працівником зберігається право повернення на попереднє місце роботи. У таких випадках відмова в прийнятті на роботу є порушенням суб'єктивного права громадянина, яке він може оскаржити до суду.

У кожному  конкретному випадку суд має  право, визнавши факт незаконної відмови у прийнятті на роботу, одночасно вирішити питання й про притягнення власника або уповноваженого ним органу до матеріальної відповідальності за заподіяну шкоду працівникові у вигляді втраченого заробітку. Тому доцільно передбачити у новому трудовому кодексі норму про відповідальність власника за необґрунтовану відмову у прийнятті на роботу, а також за несвоєчасне укладення трудового договору, і про обов'язок роботодавця відшкодувати втрачений заробіток.

Щодо матеріальної відповідальності підприємства за шкоду, завдану майну працівника, слід зазначити, що в трудовому законодавстві не встановлено про це спеціальної норми. Згідно зі ст. 153 КЗпП України, на підприємствах повинні створюватися безпечні та нешкідливі умови праці. До таких умов, серед іншого, належить створення на підприємствах, в установах, організаціях спеціальних місць, обладнаних для зберігання одягу та інших необхідних речей працівників. Незалежно від того, як організовано зберігання особистих речей працівників (обладнані спеціальні гардероби, кімнати зберігання речей тощо), власник зобов'язаний забезпечити збереження цього майна. Невиконання зазначеного обов'язку, що призвело до псування, знищення або розкрадання особистих речей працівника під час роботи, тягне за собою обов'язок відшкодування заподіяної шкоди.

Окрім відшкодування працівникові матеріальної шкоди, ст. 2371 КЗпП України передбачає відшкодування працівникові власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди. У постанові Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. №4 зазначено, що відповідно до ст. 2371 КЗпП України, якщо наявні порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплата належних йому грошових сум тощо), які призвели до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і потребують від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок відшкодувати моральну (немайнову) шкоду покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності.

Відповідно до ст. 124 Конституції України потерпілий має право звернутися з вимогами про відшкодування моральної шкоди безпосередньо до суду. Суддя не вправі відмовити особі у прийнятті заяви з такими вимогами лише з тієї підстави, що вона не розглядалася комісією по трудових спорах.

Прикладом правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди може слугувати розглянутий спір між працівником і роботодавцем, надрукований у «Рішеннях Верховного Суду України», 20 квітня 1999 р. У травні 1995 р. К. пред'явила позов до АТВТ "Хімволокно" про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної професійним захворюванням. Позивачка зазначала, що працювала у відповідача на роботі, пов'язаній зі значним рівнем шуму, який шкідливо вплинув на Її здоров'я, і вона втратила слух. Висновком МСЕК у листопаді 1994 р. було встановлено професійне захворювання з втратою 35% професійної працездатності, у зв'язку з чим позивачка просила стягнути з відповідача матеріальну та моральну шкоду. Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкас від 30 липня 1996 р., залишеним без змін ухвалою судової колегії в цивільних справах Черкаського обласного суду від 13 листопада 1996 р., позов задоволено частково, з відповідача на користь позивачки стягнуто кошти на покриття втрати заробітку, а також одноразову допомогу, а в частині відшкодування моральної шкоди відмовлено. Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування зазначених судових рішень у частині вимог про відшкодування моральної шкоди та направлення справи на новий розгляд в цій частині. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав. Відмовляючи в позові в цій частині, суд виходив із того, що нарахування відповідачем сум для відшкодування шкоди, завданої здоров'ю позивачки, провадилося своєчасно згідно з вимогами закону і колективного договору, претензій до відповідача вона ніяких не мала, тому її вимоги щодо відшкодування моральної шкоди безпідставні. Проте з таким висновком Верховний Суд не погодився. З матеріалів справи вбачається, що позивачка втратила слух у зв'язку з професійним захворюванням і це перешкоджає її спілкуванню з людьми, від чого вона страждає морально.¹⁷

Отже, матеріальна шкода, заподіяна працівникові при виконанні ним трудових обов'язків, включає в себе: 1) шкоду, заподіяну працівникові, внаслідок порушення права на працю: при необґрунтованій відмові у прийнятті на роботу; при прийнятті працівника на роботу з порушенням правил прийняття, що спричинило його подальше звільнення з цієї причини; при незаконному переведенні на іншу роботу, відстороненні від роботи, звільненні працівника; при порушенні обов'язків власника або уповноваженого ним органу щодо видачі документів про його працю і заробітну плату (у разі неправильного заповнення, оформлення і затримки видачі трудової книжки, документів про працю і заробітну плату); 2) шкоду, заподіяну майну працівника; 3) моральну шкоду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

В ході написання курсової роботи на основі нормативно-правових актів, наукової та періодичної літератури було проаналізовано матеріальну відповідальність сторін трудового договору.

 Підводячи підсумок  проведеної роботи, можна зробити  висновок, що необхідно на законодавчому рівні закріпити визначення матеріальної відповідальності сторін трудового договору, а саме у в новому Трудовому кодексі України. Під матеріальною відповідальність, слід розуміти, добровільне чи примусове відшкодування стороною трудового договору шкоди за збиток, завданий іншій стороні майновим або немайновим, протиправним, винним невиконанням або неналежним виконанням своїх трудових обов’язків внаслідок дії чи бездіяльності в порядку і розмірі, визначеному законодавством.

Підставою  виникнення матеріальної відповідальності є трудове  майнове правопорушення. Елементи трудового майнового правопорушення, які утворюють його склад, одночасно розглядаються як умови матеріальної відповідальності сторін трудового договору. Це такі умови, як: наявність прямої дійсної шкоди; протиправність дії або бездіяльність однієї зі сторін трудового договору; причинний зв’язок між протиправним порушенням обов’язку і майновою шкодою; вина працівника, власника або уповноваженого ним органу.

За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Чинне законодавство  України про матеріальну відповідальність працівників встановлює три її види, а саме: а) обмежена; б) повна; в) підвищена. Перші два види зазначені в Кодексі законів про працю України, а підвищена відповідальність передбачена Законом України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей».

Матеріальна відповідальність працівників і роботодавців здійснюється з урахуванням загальних принципів матеріальної відповідальності сторін трудового договору, одним з яких є те, що відшкодуванню підлягає лише пряма дійсна шкода.

Так, правове забезпечення покриття матеріальної шкоди працівником реалізується двома способами:

1. добровільним покриттям заподіяної шкоди (стосується будь-якого виду матеріальної відповідальності);
2. примусовим стягненням заподіяної шкоди, який має два різновиди: а) адміністративний порядок покриття шкоди; б) судовий порядок покриття шкоди.