Лекции по "Трудовому праву"

1. Предмет трудового права

 

Предмет трудового права  як галузі права становлять трудові відносини – суспільні відносини, що виникають безпосередньо при застосуванні праці найманих працівників у виробничій чи іншій діяльності, а також інші, тісно пов’язані з ними, суспільні відносини.

Усі відносини, що складають предмет  трудового права, можна поділити на трудові відносини й інші, що тісно із ними пов’язані.

Трудові відносини – «серцевина»  предмета трудового права, оскільки вони виникають безпосередньо у процесі праці, коли кожен із працівників виконує обов’язки із певної професії, спеціальності, кваліфікації, посади.

Пов’язані з трудовими відносини  можуть передувати трудовим (наприклад, відносини із працевлаштування), існувати водночас із ними (наприклад, відносини із відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником власнику підприємства, установи,  організації), слідувати за трудовими у часі (наприклад, із розгляду трудового спору про поновлення на роботі). Головною ознакою таких правовідносин є те, що вони спрямовані на виникнення, розвиток та відновлення трудових відносин. Як правило, без трудових відносин вони існувати не можуть.

2. Метод трудового права

Під методом правового регулювання в теорії права розуміється сукупність прийомів і способів впливу норм права на суспільні відносини. Що становлять предмет галузі.

Кожна з галузей права  характеризується своєрідністю  методу, неповторним сполученням різних правових прийомів регулювання, що виникають  у певній сфері людської діяльності. Але всі вони так чи інакше засновані на двох вихідних способах правового регулювання – диспозитивному (методі договірно-правового регулювання, властивому цивільному праву) та/або імперативному (методі влади-підпорядкування, характерному для адміністративно-правового регулювання).

Метод правового регулювання  суспільних відносин, що становлять предмет  трудового права, базується на таких  принципах: рівність сторін трудового  договору, підпорядкування загальним  умовам виробництва, участь працівників  у регулюванні відносин, що виникають у процесі трудової діяльності.

Метод виражає правове положення суб’єктів трудових правовідносин, порядок установлення прав та обов’язків суб’єктів, спосіб захисту трудових прав і забезпечення виконання обов’язків.

Метод трудового права  має комплексний характер, оскільки в одних інститутах (колективний договір, трудовий договір) діють переважно диспозитивні засади, іншим (дисципліна праці, матеріальна відповідальність, охорона праці) більше властивий імперативний метод.

Особливості методу трудового  права проявляються й у нормотворенні, де єдність і диференціація правового регулювання існують у нерозривному зв’язку.

 

3. Трудове право як самостійна галузь права: його місце в системі права України

Трудове право – це самостійна галузь права, як складова системи права України. Воно є системою правових норм, які регулюють якісно однорідні суспільні відносини з приводу організації праці на підприємствах, в установах, організаціях на основі трудового договору з метою поєднання інтересів працівників та роботодавців.

Трудове право як одна з основних галузей системи вітчизняного права характеризується самостійним предметом і методом правового регулювання відносин, добре розвиненою нормативною базою на чолі з Кодексом законів про працю.

Крім трудового права, що є головною галуззю в регулюванні трудових і тісно пов’язаних із ними відносин, відносини застосування праці частково регулюються й іншими галузями, у тому числі конституційним, цивільним, господарським, адміністративним, кримінально-виконавчим, цивільним процесуальним, міжнародним приватним правом, правом соціального забезпечення тощо.

Конституційне право  є основною галуззю, що регламентує  права й обов’язки людини, у  тому числі й у соціально-економічній  сфері. Реалізація таких найважливіших  конституційних прав, як право на працю, право на відпочинок, право на страйк із метою захисту соціальних і економічних інтересів, на здорові і безпечні умови праці, на достатній рівень життя не можлива без взаємодії конституційних положень і механізмів їх реалізації, встановлених трудовим правом. Наприклад, здійснення права на працю забезпечується забороною необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу, а конституційне положення про гарантії від незаконного звільнення реалізується через вичерпний перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи власника, встановлений у законодавстві про працю.

Найбільший зв'язок у  трудового права – із правом цивільним, оскільки трудове право виділилося з нього, і в цивільному праві залишилися деякі види договорів, пов’язаних із працею (договори  підряду, побутового підряду, доручення). На відміну від цивільного права, що регулює майнові відносини, й, отже, результат праці, трудове право регулює не стільки результат, скільки процес праці. Відрізняється трудове право від цивільного і за методом правового регулювання. Для трудового права характерне сполучення договірного й законодавчого регулювання, участь самих суб’єктів трудових відносин у встановленні умов праці за допомогою локальної нормотворчості, підпорядкування однієї сторони трудових відносин – працівника, іншій – роботодавцеві. У цивільному праві діє не імперативний, а диспозитивний метод, заснований на договірному способі регулювання відносин і юридичній рівності сторін.

Із адміністративним правом у трудового права багато спільного у сфері регулювання відносин державних службовців, атестованих співробітників органів внутрішніх справ та інших працівників, чия праця (служба) регламентується актами як адміністративного, так і трудового законодавства. Трудовим законодавством регулюється та частина відносин, що близька до соціального захисту й охорони трудових прав та законних інтересів суб’єктів адміністративно-правових відносин. З іншого боку, у структурі предмета трудового права можна спостерігати організаційно-правові відносини у парці, оскільки в регулюванні процесу праці, де діє єдиноначальність в управлінні виробництвом, використовується метод власного підкорення, властивий адміністративно-правовому регулюванню.

Взаємодія трудового  і кримінально-виконавчого права  проявляється у регулюванні праці при відбуванні кримінального покарання, особливо пов’язаного з позбавленням волі. Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу тощо. Переведення засуджених на іншу роботу, в тому числі в іншу місцевість, може здійснюватися власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за погодженням з адміністрацією виправного центру.

4. Джерела трудового права України

Під джерелом права в матеріальному значенні слід розуміти матеріальні умови життя суспільства, тип панівних виробничих відносин.

Термін «джерело права» вживається й для позначення нормативно-правових актів, у яких закріплені норми трудового  права.

Трудове право формується зі значної кількості правових норм, що містяться у законах, постановах Верховної Ради, указах Президента, постановах Кабінету Міністрів, відомчих і локальних нормативних актах.

Джерела  трудового  права у формальному аспекті  – це сукупність загальновідомих та внутрішньо структурованих форм встановлення і виразу нормотворчими органами загальнообов’язкових правил поведінки, що регулюють трудові та пов’язані з ними відносини.

Джерела трудового права  різноманітні. Їх класифікація може бути проведена за різними критеріями:

- за органом, що їх видає (Верховна Рада приймає закони й постанови, Президент видає укази й розпорядження, Кабінет Міністрів – постанови й розпорядження, міністерства і відомства – накази та інструкції, трудові колективи приймають локальні нормативні акти);

- за силою нормативного впливу (закони, підзаконні акти, локальні нормативні акти);

- за змістом.

Одні акти дають сторонам змогу врегулювати відносини угодою сторін, інші – не допускають ніяких відступів від волі законодавця.

Така різноманітність актів зумовлена особливостями і властивостями праці. Праця відбувається в різних географічних і кліматичних умовах. Різні суб’єкти трудової діяльності наділені різним правовим статусом. Усі нормативні акти в різному ступені визначають поведінку людей у процесі праці й регулюють суспільні відносини, що становлять предмет трудового права.

Під джерелом права, з  одного боку, слід розуміти правотворчу  силу, що творить певне явище, а  з іншого боку – правові акти, у яких виражені норми права, тобто підсумок нормотворчої діяльності компетентних органів.

Велике значення для  регулювання трудових прав працівників, умов їх праці й відпочинку, діяльності трудових колективів та їх повноважних  представників мають акти міжнародних  організацій і в першу чергу Міжнародної організації праці.

Особливістю джерел трудового  права є локальні нормативні акти (колективні договори, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення  про оплату праці, про преміювання, які можуть прийматися як окремо, так  і як додаток до колективних договорів), які приймаються на підприємствах, в установах, організаціях.

Отже, вся система норм трудового права характеризується наявністю:

- загального та спеціального законодавства;

- централізованого законодавства та локальних нормативних актів ;

- відомчих нормативно-правових актів;

- нормативно-правових актів, прийнятих за участю або з урахуванням думки профспілкових органів.

Важливу роль у право  розумінні й правозастосуванні  відіграють рішення Конституційного  Суду та постанови Пленуму Верховного Суду України. Хоча вони не є нормативними актами у буквальному розумінні, але в них містяться положення, які можна вважати джерелом права.

5. Єдність та диференціація правового регулювання трудових відносин. Загальне і спеціальне законодавство про працю

Єдність правового регулювання полягає у наявності загальних правових приписів, що встановлюють однакове регулювання трудових і тісно пов’язаних із ними відносин, незалежно від їх виду й характеру, а також умов праці й особливостей суб’єктів цих відносин, що закріплюються у Конституції України та інших нормативно-правових актах.

Диференціація – це відмінності  у правовому регулюванні окремих  видів трудових відносин. Вона забезпечує застосування правових норм із урахуванням  як об’єктивних факторів, що характеризують місце роботи й умови праці, так і властивостей особистісного порядку, що стосуються  самого працівника.

До об’єктивних факторів належать: особливості галузей економіки (наприклад, металургійна, хімічна, гірничодобувна галузі), умови праці (важкі, шкідливі, на висоті, тощо), природно-кліматичні умови (сезонні роботи, роботи в гірських населених пунктах), характер зв’язку між працівником і підприємством (робота за сумісництвом).

Суб’єктивні фактори проявляються у статевовікових і фізіологічних особливостях суб’єктів трудових відносин (діти, жінки, інваліди). Відповідно до ч. 2 ст. 22 КЗпП України законодавством України можуть встановлюватися вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров’я працівника. 

Для трудового права характерне поєднання загальних норм, що мають загальну сферу дії, і правових норм, дія яких обмежена певним колом осіб або відносин. У цьому проявляються єдність і диференціація. Все трудове право становить єдину систему,  але усередині цієї системи є відмінності. Воно єдине у своїй основі. Єдність зумовлено єдністю суті, єдністю мети правової політики, єдністю охорони праці, прав працівників, єдністю джерела права – волі народу. Але ж, єдність не виключає, а навпаки, передбачає диференціацію.  Диференціація – це відмінності в нормах праці, зумовлені істотними особливостями умов праці в тій чи іншій галузі, значенням її для народного господарства, відмінностями в суб’єктах трудових відносин, характером трудових зв’язків, кліматичними умовами.

Диференціація правового регулювання приводить до видання спеціальних норм права в актах, що мають широку сферу дії. Спеціальним нормативним актом є Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи». Прикладом спеціальних норм, що містяться в нормативних правових актах загального регулювання, є ст. ст. 41, 172, 184, 198 та інші Кодексу законів про працю.

Отже, підстави диференціації правового  регулювання поділяються на об’єктивні, суб’єктні та соціальні.

Об’єктивні підстави диференціації – диференціація, в основу якої покладені чинники процесу праці, її організації, характеру виробництва  тощо, незалежно від особистих якостей працівників. До них належать: сектор економіки (галузь господарства), характер трудового зв’язку, техногенний фактор, відповідальний характер праці, складність виконуваної роботи, природно-кліматичні та географічні умови праці, виробничі умови.

Суб’єктні критерії диференціації – обставини, зумовлені особливостями працівника залежно від властивостей, що характеризують його особистість. До них належать: 1) розбіжності, зумовлені фізіологічними особливостями працівника (вік, стать, стан здоров’я); 2) ознаки і риси особистості, набуті у результаті соціальної практики (сімейний стан, соціально-правовий статус, тощо).