Загальні положення про страхове право

Щодо поняття «конституційність», то воно означає:

1) Загальна вимога, яка характеризує режим так званої «конституційної законності» й полягає у неухильному виконанні та дотриманні Конституції усіма суб'єктами права, правильному застосуванні її норм органами влади і посадовими особами. Така вимога частково сформульована в Конституції України 1996 р., зокрема, органи влади і посадові особи, уповноважені здійснювати правотворчість, чітко зорієнтовані на те, що прийняття ними нормативно-правових актів має відбуватися на основі Конституції, а самі ці акти повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8). Суттєву роль у забезпеченні Конституційності відіграє пряма дія норм Конституції (ч. З ст. 8). Важливою гарантією забезпечення Конституційності як загальної вимоги є діяльність Конституційного Суду України, який здійснює функцію судового конституційного контролю. У межах реалізації цієї функції він уповноважений вирішувати питання про відповідність Конституції певного кола правових актів.

2) Спеціальна вимога, яка припускає можливість звернення до органу конституційної юрисдикції, уповноважених суб'єктів права, насамперед з питань відповідності Конституції певного кола правових актів і передбачає розгляд ним цих питань. За Конституцією України до повноважень відповідного органу належить оцінка конституційності як нормативних, так й індивідуальних актів певних органів влади (ч. 1 ст. 150). Єдиний орган конституційної юрисдикції визначає конституційність чинних міжнародних договорів України і тих, що вносяться до парламенту для надання згоди на їх обов'язковість (ч. 1 ст. 151). Він уповноважений встановлювати відповідність певним статтям Конституції законопроектів про внесення змін до Конституції України (ст. 159). Правові акти, в т.ч. згадані законопроекти і договори, можуть бути визнані неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції або якщо порушена встановлена нею процедура розгляду, прийняття або набуття чинності. Відповідні акти втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їхню неконституційність.

Отже, розгляд адміністративних справ  щодо законності постанов Верховної  Ради України, указів та розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим належать до компетенції адміністративних судів. У справі щодо встановлення законності зазначених нормативно-правових актів  в суді, позивачами у справі можуть бути особи, стосовно яких вони застосовані, або особи, які є суб'єктом правовідносин, до яких буде застосовано цей акт. Враховуючи зазначене ці особи можуть ставити вимоги щодо законності перерахованих в п. 1 ч. 1 ст. 171 цього Кодексу актів, а саме:

1) щодо законодавчого закріплення  компетенції та в межах закону: за Верховною Радою України  - видавати постанови з певних  питань; за Президентом України  - видавати укази та розпорядження  з певних питань; за Кабінетом  Міністрів України - видавати  постанови та розпорядження з  певних питань; за Верховною Радою  Автономної Республіки Крим - видавати  постанови з певних питань;

2)  щодо дотримання у діяльності  державних структур конституційних прав і свобод людини при застосуванні перерахованих нормативно-правових актів;

3) щодо можливості здійснення суб'єктом права наданих йому прав у сфері публічно-правових відносин при застосуванні перерахованих нормативно-правових актів;

4)  щодо реальної можливості  звернутися за судовим захистом  власних прав та наявності  ефективних засобів юридичної  відповідальності при застосуванні або можливості застосування нормативно-правових актів;

5)  щодо відповідності зазначених  нормативних актів законам України  і міжнародним договорам, згоду  на прийняття яких надано Верховною  Радою України; 

6) щодо вимог точного і неухильного  виконання законів та підзаконних  актів, зазначених в ч. 1 ст. 171 цього  Кодексу, відповідачами у справі.

Отже, співставивши зміст двох понять, «законність» і «конституційність», можна висновувати, що для з'ясування п. 1 ст. 171 цього Кодексу, необхідно виключити положення, що стосуються конституційності перерахованих в п. 1 цієї статті нормативно-правових актів, які ми детально розглянули, і зупинитися лише на розгляді адміністративних справ щодо законності зазначених нормативно-правових актів.

2. Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів

Відповідно до норми ст. 171 КАС, право  оскаржити нормативно-правовий акт  мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом  правовідносин, у яких буде застосовано  цей акт.

У разі відкриття провадження в  адміністративній справі щодо оскарження нормативно-правового акта суд зобов'язує відповідача опублікувати оголошення про це у виданні, у якому цей акт був або мав бути офіційно оприлюднений. Оголошення повинно містити: вимоги позивача щодо оскаржуваного акта, реквізити нормативно-правового акта, дату, час і місце судового розгляду адміністративної справи. Оголошення повинно бути опубліковано не пізніш як за сім днів до судового розгляду.

Якщо оголошення опубліковано своєчасно, вважається, що всі заінтересовані особи належним чином повідомлені  про судовий розгляд справи. Скарги на судові рішення в цій справі таких осіб, якщо вони не брали участі у справі, залишаються без розгляду.

Адміністративна справа щодо оскарження нормативно-правових актів вирішується  протягом розумного строку, але не пізніше одного місяця після відкриття провадження у справі. У виняткових випадках з урахуванням особливостей розгляду справи суд ухвалою може продовжити розгляд справи, але не більш як на один місяць.

Суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної  сили, повністю або в окремій його частині. Якщо у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акта виявлено незаконність або невідповідність  правовому акту вищої юридичної  сили інших правових актів чи їхніх  окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі та які впливають на прийняття  постанови у справі, суд визнає такі акти чи їхні окремі положення  незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної  сили. Постанова суду у справах  щодо оскарження нормативно-правових актів оскарження у загальному порядку.

Резолютивна частина постанови  суду про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його не чинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання постановою законної сили.

Правила ст. 171 КАС застосовуються також у випадках, коли питання  про законність нормативно-правового  акта чи відповідність його правовим актам вищої юридичної сили виникло  під час розгляду іншої адміністративної справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 171 Кодексу  адміністративного судочинства  України правила цієї статті поширюються  на розгляд адміністративних справ щодо:

1) законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України,  указів та розпоряджень Президента  України, постанов та розпоряджень  Кабінету Міністрів України, постанов  Верховної Ради Автономної Республіки  Крим;

2) законності та відповідності  правовим актам вищої юридичної  сили нормативно-правових актів  міністерств, інших центральних  органів виконавчої влади, Ради  міністрів Автономної Республіки  Крим, місцевих державних адміністрацій,  органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.  Це означає, що в цій частині  статті передбачено, що правила  зазначеної статті поширюються  щодо встановлення законності  постанов Верховної Ради України,  указів та розпоряджень Президента  України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили всіх інших нормативно-правових актів.

Щодо терміна «реалізація нормативно-правового акта», то він (франц. Realigation – здійснення, від пізньолат. Realis – дійсний, існуючий) - процес втілення правових приписів у поведінці суб'єктів та їх практичній діяльності по здійсненню прав і виконанню юридичних обов'язків. Залежно від способів правового регулювання розрізняють такі форми реалізації норм права: використання, виконання, дотримання, застосування. Використання норм права полягає у тому, що учасники правовідносин на свій розсуд розрізняють права, зазначені в нормах (наприклад, використання права на здобуття освіти). Виконання правових норм вимагає активної поведінки суб'єктів суспільних відносин щодо здійснення ними покладених на них обов'язків (наприклад, виконання обов'язку по оплаті податків). Дотримання норм права своїм змістом передбачає утримання суб'єктів права від здійснення заборонених правом дій, тобто це пасивна форма поведінки зазначених суб'єктів (наприклад, дотримання заборони правил дорожнього руху)

3. Стадії провадження з розгляду спорів щодо оскарження нормативно-правових актів і правильності їх виконання

Після відкриття провадження в  адміністративній справі суд зобов'язує відповідача (звичайно відповідною  ухвалою) опублікувати оголошення щодо того, що відкрито провадження в  адміністративній справі щодо оскарження нормативно-правового акта у виданні, у якому цей нормативно-правовий акт був або мав бути офіційно оприлюднений. Це зумовлено тим, що необхідно надати можливість кожній заінтересованій особі, яка може бути суб'єктом оскарження, при бажанні вступити в справу.

Відповідно до ч. 4 ст. 171 Кодексу  адміністративного судочинства  України оголошення повинно містити  вимоги позивача щодо оскаржуваного акта, реквізити нормативно-правового акта, дату, час і місце судового розгляду адміністративної справи. Це означає, що в цій частині статті передбачені обов'язкові вимоги щодо оголошення про відкриття провадження щодо оскарження нормативно-правового акта. Враховуючи те, що нормативно-правовий акт має приписи, що розраховані на неодноразове застосування, а тому його дія не може вичерпуватися одноразовим виконанням, він також може стосуватися прав багатьох осіб.

Відповідно до ч. 5 ст. 171 Кодексу  адміністративного судочинства  України оголошення повинно бути опубліковано не пізніше семи днів до судового розгляду. Це означає, що в  цій частині статті сформульований припис щодо терміну опублікування оголошення. Отже, зміст цієї статті потрібно коментувати так: оголошення повинно бути опубліковано не пізніше семи днів до судового розгляду справи щодо оскарження нормативно-правових актів. Тобто оголошення вважається опублікованим своєчасно в термін не пізніше як за сім днів до судового розгляду такої справи. Це також означає, що опублікування оголошення в термін більший, ніж за сім днів до судового розгляду такої справи, не суперечить цьому закону.

Відповідно до ч. 6 ст. 171 Кодексу  адміністративного судочинства  України, якщо оголошення опубліковано своєчасно, вважається, що всі заінтересовані особи належно повідомлені про  судовий розгляд справи. Скарги на судові рішення в цій справі таких  осіб, якщо вони не брали участі у  справі, залишаються без розгляду. Це означає, що в цій частині статті передбачений правовий припис щодо своєчасності опублікування оголошення як констатація  належності повідомлення заінтересованих  осіб про судовий розгляд справи. Отже, опублікування оголошення не пізніше як за сім днів досудового розгляду справи слід вважати своєчасним. Це означає, що всі заінтересовані особи належно повідомлені про судовий розгляд справи. З врахуванням викладеного слід вважати, що скарги на судові рішення в цій справі таких осіб, якщо вони не брали участі у справі, залишаються без розгляду. Це свідчить про те, що вони не скористалися правом, яке їм було надано законом.

Відповідно до ч. 7 ст. 171 Кодексу  адміністративного судочинства  України адміністративна справа щодо оскарження нормативно-правових актів вирішується протягом розумного  строку, але не пізніше одного місяця після відкриття провадження  у справі. У виняткових випадках з урахуванням особливостей розгляду справи суд ухвалою може продовжити розгляд справи, але не більше одного місяця. Це означає, що в цій частині  передбачений граничний строк розгляду адміністративної справи щодо оскарження нормативно-правових актів, а також  право суду на продовження строку розгляду такої справи.

Відповідно до п. 11 ст. З Кодексу  адміністративного судочинства  України, дається поняття «розумний  строк» - це найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту від порушення прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. Це положення безпосередньо  стосується такого ж поняття, наведеного у ч. 7 ст. 171 цього Кодексу. З метою  з'ясування поняття «розумний строк» необхідно проаналізувати складові цього поняття, а саме «найкоротший строк» (розгляд і вирішення адміністративної справи), «строк, достатній для надання  своєчасного судового захисту». Перш за все звернемося до терміна «найкоротший строк». Цього терміна у тлумачних  словниках немає. Проте можна  з метою з'ясування терміну «найкоротший»  звернутися до терміну «короткий», який є прикметником, а отже слово «найкоротший» походить від слова «короткий» і є свого роду формою слова короткий, а отже, найкоротший - це такий, який спливає дуже швидко, якщо це стосується часу.