Теорія потягу (психоаналітичний підхід)

  Як  вважав Д.Б.Ельконін, криза трьох  років - це криза соціальних відносин, а всяка криза відносин є криза  свого “Я” [15;49 ]. Л.С.Виготський вказував, що в даних симптомах дитина виступає як важковиховувана. Дитина, що не доставляла турбот і труднощів, тепер виступає як істота, що стає важким для дорослих. Завдяки цьому, створюється враження, що дитина різко змінилася протягом якогось часу. З “бебі”, якого  носили на руках, він перетворився в  перекірливе, уперте, негативне, заперечливе, що ревнує або деспотичне, так що відразу весь його вигляд у родині міняється [14;38].

  У кризі трьох років відбувається те, що називають роздвоєнням: тут  можуть бути конфлікти, дитина може лаяти  матір, іграшки, запропоновані в  невідповідний момент, вона може їх розламати зі злістю, відбувається зміна афективно-вольової сфери, що вказує на зрослу самостійність і  активність дитини. Тенденція до самостійної  діяльності знаменує собою те, що дорослі  не закриті для дитини предметом  і способом звертання до неї, а  як би вперше розкриваються перед  нею, виступають як носії зразків  дій і відносин у навколишньому  світі.

  Феномен “Я сам” означає не тільки виникнення зовні помітної самостійності, але  й одночасне відділення дитини від  дорослої людини. У результаті такого відділення дорослий як би вперше виникають  у світі дитячого життя. Дитячий  світ зі світу обмеженого предметами перетворюється у світ дорослих людей.

  Дитина  приходить у наш світ дорослою з “проблемною” поведінкою, з погляду  дорослих, що обумовлюється нерозвиненістю афективно емоційно-вольової сфери, звідси невміння керувати своїми емоціями.

  З одного боку, самостійність дитини у всьому, а з іншого боку - слабка саморегуляція. І нам дорослим, особливо батькам, потрібно бути ще більш уважними і співчуваючими дитині в цей  період часу, тобто поставитися до неї з розумінням.

  Але, як відзначає Б.Спок, саме в цей  період дитинства батьки “консолідуються” і усі разом починають придушувати  “самоствердження дитини”. І, звичайно, батьки для цього використовують будь-які засоби [12;76].

  Як  відзначає К. Бютнер, від дітей  вимагають відповідності батьківським представленням про поведінку. А  ці представлення мають на увазі  повну “покірність”. Але, незважаючи на те, що переважають негативні  відносини з дорослими, діти, все-таки, постійно намагаються до встановлення і збереження позитивних взаємин  з ними. І, якщо ці взаємини не задовольняють  дитини, у нього виникають глибокі  афективні переживання, що ведуть або  до значного зниження активності в  спілкуванні з однолітками, або  до агресивності стосовно них. В цьому  випадку ми говоримо про нерозуміння  батьками своєї дитини, її важкого  періоду. І це нерозуміння виражається  застосуванням фізичної сили і брутальності стосовно “свого милого бебі”.

  Батьки  стають нестерпними, сварячись з  дитиною й один з одним через  його виховання. А в цьому випадку, при вихованні дітей в атмосфері  постійних скандалів, бійок, непорозумінь у родині в дитини культивується  і підсилюється невміння стримувати безпосередні емоційні реакції, збудливість, конфліктність. Заражаючи дратівливістю  дорослих, діти переносять її на своє найближче  оточення - однолітків. І, хочеться повторитися, що саме в молодшому дошкільному  віці перед дітьми дорослі виступають як носії зразків дій і відносин у навколишньому світі. І, звичайно ж, у цьому віці в першу чергу  такими зразками є батьки.

  Питання сімейного виховання і впливу взаємин у родині на дитину стали  розроблятися в рамках психолого-педагогічного  підходу (К.Д.Ушинський, А.С.Макаренко, В.А.Сухомлинський, Е.А.Аркін, А.Н.Леонтьев, А.В.Запорожець, Н.И.Лисина, В.К.Копирло  й ін.).

  Автори, що займаються цією проблемою призначають  важливу роль ранньому досвідові  виховання дитини в конкретному  культурному середовищі, сімейним традиціям  і емоційному фоні відносин батьків  до дитини.

  М. Мід вивчаючи примітивні співтовариства, зробила дуже цікаві спостереження. У тих співтовариствах, де дитина має негативний досвід, як правило, формуються негативні риси особистості. Зокрема, стиль взаємодії з дорослими  зводиться до наступного: мати рано відлучає дитину від грудей, надовго  іде працювати, спілкування з  матір'ю відбувається рідко.

  Подальше  виховання залишається досить суворим: в основному, використовуються часті  покарання, ворожість дітей по відношенню один до одного не викликає в дорослих осудів. В результаті, формуються такі якості як тривожність, підозрілість, сильна агресивність, егоїзм і жорстокість.

  А.А. Бодалев вважає, що оцінка дитиною  іншої людини і його дій є простим  повторенням оцінки авторитетним для  дитини дорослим. Звідси батьки є еталоном, по якому діти звіряють і будують  свою поведінку [15;301].

  Передаючи соціально корисний досвід, батьки, часом передають і негативні  його сторони, що є дуже емоційно зарядженим “керівництвом до дії”. Не маючи  свого особистого досвіду, дитина не в змозі співвіднести правильність моделей поводження, що нав'язуються, з об'єктивною реальністю.

  Самі  ж батьки завжди задоволені, хоча можуть і не показувати виду, коли діти їх наслідують, нехай навіть у самому дурному  відношенні.

  Таким чином, спираючи на отримані дані, можна  зробити такий висновок, що на соціалізацію агресії впливають два основних фактори:

  ·     зразок відносин і поведінки батьків;

  ·     характер підкріплення агресивної поведінки з боку навколишніх.

  Зокрема, був установлений зв'язок між батьківським покаранням і агресією у дітей. Батьки часто по-різному реагують на агресивну  поведінку дітей в залежності від того, чи спрямоване воно на них  або однолітків.

  Р.Берон, Д.Річардсон указують на залежність між практикою сімейного керівництва  й агресивною поведінки у дітей, що зосередилася на характері і строгості  покарань, а також на контролі батьками поведінки дітей. Виявлено, що жорстокі покарання пов'язані з відносно високим рівнем агресивності в дітей, а недостатній контроль і догляд за дітьми корелює з високим рівнем асоціальності, що найчастіше супроводжується  агресивною поведінкою [5;10].

  Р.С.Сирс, Е.Е.Маккобі, К.Левін у своєму дослідженні  також виявили два головних фактори, що визначають можливий розвиток агресивності в поведінці дитини:

  1.   Поблажливість, тобто ступінь готовності батьків прощати вчинки, розуміти і приймати дитину;

  2.   Строгість покарання батьками агресивних проявів дитини.

  Найменш агресивні ті діти, батьки яких не були схильні ні до поблажливості, ні до покарання. Їхня позиція – в осуді  агресії і доведенні цього  до зведення дитини, але без строгих  покарань у випадку провини. Батьки більш агресивних дітей поводилися так, начебто будь-яке поводження дітей пристойне, не роблячи своє відношення до агресії більш ясним. Однак, коли дитина робила провину, вона була суворо покарана. Строгість батьків, якщо вона послідовна та досить чуттєва  для дитини, може привести до придушення агресивних імпульсів в присутності  батьків, але поза будинком дитина буде поводитися ще більш агресивно.

  Крім  того, схильний до тілесного покарання  батько, хоча і ненавмисно, подає  дитині приклад агресивної поведінки.

  Дитина, у цьому випадку, робить висновок, що агресія стосовно навколишніх  припустима, але жертву завжди потрібно вибирати меншу і слабкішу себе. Вона дізнається, що фізична агресія  – засіб впливу на людей і контролю над ними, і буде прибігати до нього при спілкуванні з іншими дітьми.

  Якщо  покарання занадто збуджує і  засмучує дітей, вони можуть забути причину, що породила подібні дії батьків.

  Фактично  стратегія соціалізації в цьому  випадку заважає засвоєнню правил прийнятної поведінки, тобто після  суворого покарання дитина розсерджена  або розстроєна. Вона через біль може забути, за що її покарали.

  Діти, що змінили свою поведінку в результаті настільки сильного впливу, швидше за все не зроблять норми, що їй намагаються  прищепити, своїми внутрішніми цінностями. Тобто вони коряться тільки доти, поки за їхньою поведінкою спостерігають.

  Отже, формування агресивних тенденцій у  дітей відбувається декількома шляхами:

  1.   Батьки заохочують агресивність у своїх дітей безпосередньо, або показують приклад (модель) відповідного поводження стосовно інших і навколишнього середовища.

  2.   Батьки карають дітей за прояв агресивності. З досліджень видно, що:

  ·     Батьки, що дуже рідко придушують агресивність у своїх дітей, виховують у дитині надмірну агресивність.

  ·     Батьки, що не карають своїх дітей за прояв агресивності, імовірніше всього, виховують у них надмірну агресивність.

  ·     Батькам, розумно гнітячи агресивність у своїх дітей, як правило, вдається виховати уміння володіти собою в ситуаціях, що провокують агресивне поводження.

  Щоб подолати агресію в цьому віці батьки повинні прислухатися до дитини, давати можливість їй щось зробити  самій, але постійно бути поруч, якщо дитині знадобиться допомога, не слід будувати життя дитини з одних  заборон.

2.3 Причини виникнення  та шляхи усунення  агресії в молодшому  дошкільному віці

  Говорячи  про відносини “батько-дитина”, ми говоримо про взаємовідносини  між ними і про положення, що займає дитина в родині. Якщо у дитини (незалежно  від того, до якої вікової групи  вона належить) погані відносини з  одним або обома батьками, якщо дитина почуває, що її вважають нікуди не придатною, або не відчуває батьківської підтримки, вона, можливо, виявиться  залученою у злочинну діяльність, буде ополчатися на інших дітей, однолітки  будуть відзиватися про неї як про агресивну дитину, вона буде поводитися агресивно стосовно батьків.

  Шефер з'ясував, що відносини батьків до своєї дитини можна описати двома  парами важливих ознак:

  ·     неприйняття - розташування;

  ·     терпимість – стримування [9;112].

  Ступінь виразності цих ознак обумовлює  характер виховного впливу. В.І.Гарбузов виділив три типи негативних відносин батьків до дитини:

  Тип А – відкидання (неприйняття дитини, демонстрація недоброзичливого відношення)

  Тип Б - гіперсоціалізація (надвимогливе відношення: надмірна критика, причепливість, покарання  за найменшу провину)

  Тип В - гіперопіка (езопове виховання: надпіклувальне відношення, при якому дитина позбавлена можливості самостійно діяти) [10;193].

  Перший  тип формує у дитини відчуття покинутості, незахищеності, непевності в собі. Дитина не почуває підтримки, “стіни” за яку можна сховатися. Крім того, відкидання руйнує механізм ідентифікації (дитина не приймає батьківські переконання). При холодних емоційних відносинах вона не має позитивних поведінкових моделей реагування. Це знижує здатність  саморегуляції дитини.

  Другий  тип (гіперсоціалізація), начебто б  надає дитині зразок для розвитку і спрямований на формування сильної, вольової особистості, але все-таки приводить до негативних результатів - озлобленості, прагненню робити заборонне  “нишком” та інше. Тут критика з  боку батьків звичайно не є конструктивною і тому не приводить до позитивних результатів. Критика на адресу дитини формує в нього почуття неповноцінності, тривожності і чекання нових  невдач. Найчастіше дитина, що займає таке положення в родині, виявляється  неспроможною і не здатною зайняти  високе положення в групі. І ця неспроможність приводить до того, що агресивна поведінка дитини служить  їй для самоствердження в групі.

  Також, батьки, пред'являючи завищені вимоги до дитини, не враховують її особливостей і можливостей. І звідси надмірна завантаженість дитини заняттями. Причому  заняття, невідповідні вікові й інтересам  дитини можуть привести до виникнення неврозу, що провокує агресивну поведінку.

  Третій  тип (гіперопіка) також порушує нормальний розвиток особистості. Вона надає дитині можливість одержання батьківської ласки і любові, однак, надмірний  догляд приводить до інфантилізму, несамостійності, нездатності приймати рішення і протистояти стресам, знижує особистісні здібності до саморегуляції.

  Такі  діти, вважають психологи, найчастіше стають жертвами агресії. І, з огляду на, що вони нездатні постояти за себе, у них спостерігається непряма  агресія, тобто свої негативні емоції вони зганяють на інших предметах (рвуть  книги, розкидають іграшки, карають  іграшки в грі й ін.).