Соціальної роботи з безробітною молоддю України

       Соціальний захист населення  забезпечують також підприємства (або підприємці) та самі наймані  працівники — їх профспілкові  організації. 

       У системі соціального захисту населення найважливішим елементом є соціальне страхування, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування здійснюються шляхом відрахувань від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У США, наприклад, з цією метою із заробітної плати найманих працівників вилучається 7,5%. У Швеції соціальні фонди формуються повністю за рахунок держави. В Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% середньої зарплати робітника. Коштами цих фондів управляють спеціальні ради, до складу яких входять представники трудящих і підприємців [15, c. 101].

       Страхові виплати у разі безробіття  проводяться із спеціальних страхових  фондів. Розмір їх залежить, по-перше, від тривалості безробіття, по-друге, від специфічних умов тієї чи іншої країни. У першому випадку найбільші суми виплат (від 50 до 70% середньої зарплати) виплачуються в перші місяці безробіття на час законодавчо встановленого періоду. Надалі суми виплат зменшуються.

       У другому випадку до уваги  беруться період зайнятості, трудовий  стаж, фізична здатність до праці,  термін надання допомоги та  ін.

       Важлива ланка соціального захисту  населення — програми працевлаштування  та перекваліфікації. У виконанні цих програм беруть участь держава та підприємці. Щорічно американські фірми витрачають на ці програми близько 30 млрд. дол. Держава витрачає на перекваліфікації працівників більшу частину відповідних коштів.

       Оскільки людина залишається без роботи через об'єктивні причини розвитку ринкової економіки, то суспільство зобов'язане турбуватися про неї. Турбота суспільства реалізується державою у вигляді системи соціального захисту безробітних та членів сімей, котрі знаходяться на їх утриманні. Така система визначається законодавством кожної країни. В Україні її визначають Конституція України (ст. 46) і Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [14].

       Умовами виплати допомоги по  безробіттю є обов'язкова реєстрація в органах державної служби зайнятості особи як безробітної з восьмого дня після подання і реєстрації письмової заяви та заведення картки персонального обліку. На допомогу по безробіттю мають право особи залежно від страхового стажу, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески.

       Загальна тривалість виплати  допомоги по безробіттю не  може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років, а для осіб передпенсійного віку (за два роки до настання права на пенсію) — 720 календарних днів [15, c. 101] .

       Право на допомогу зберігається  у разі настання перерви страхового  стажу з поважних причин, якщо громадянин після перерви протягом місяця зареєструвався в державній службі зайнятості як безробітний. У даному випадку поважними причинами є:

• навчання денної форми (ПТУ, вузи, аспірантура тощо);
• строкова військова служба;
• здійснення догляду за інвалідом І групи або дитиною — інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який потребує постійного нагляду.

       Можуть бути і деякі інші  причини, передбачені законодавством  України. 

       Виплата допомоги припиняється  у разі працевлаштування або  поновлення на роботі безробітного за рішенням суду. Тривалість виплати допомоги по безробіттю може скорочуватися на строк до 90 днів при звільненні з останнього місця роботи за власним бажанням, відмові від двох пропозицій підходящої роботи або професійної підготовки, приховуванні відомостей про працевлаштування на тимчасову роботу, при порушенні умов і строку реєстрації та перереєстрації. 

     2.3. Державні гарантії надання молоді першого робочого місця. 

     Вплив держави на процеси працевлаштування випускників шкіл, професійно-технічних та вищих навчальних закладів проявляється по-різному і передусім має на меті підтримку соціального становлення й розвитку молоді, особливо на етапі включення її в трудову діяльність. Однак регулюючі можливості держави в цій сфері обмежені, що зумовлено різними причинами.

     По-перше, процес формування та розміщення державного замовлення на підготовку кадрів у  професійно-технічних і вищих  навчальних закладах недостатньо відпрацьований.

     По-друге, значна частина громадян здобуває освіту в навчальних закладах за власні кошти і тому самостійно відповідає за своє працевлаштування.

     По-третє, за відсутності належної системи  інформування населення стосовно перспектив розвитку ринку праці та ефективної системи профорієнтації абітурієнти, вступаючи до навчального закладу, часто вибирають професії та спеціальності, що не мають попиту на ринку праці, не відповідають їхнім психофізіологічним і соціально-психологічним особливостям.

     Згідно  зі ст. 7 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», держава забезпечує працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менше двох років після закінчення або припинення навчання в загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах, завершення професійної підготовки та перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби [1,12-15].

     Відповідно  до цього закону, перше робоче місце  — це місце роботи молодих громадян після закінчення будь-якого навчального  закладу або припинення навчання в ньому, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення з дійсної строкової служби або альтернативної (невійськової) служби. Молодим спеціалістам — випускникам державних вищих навчальних закладів, потреба в яких була визначена державним замовленням, держава гарантує надання роботи за фахом на період не менше трьох років.

     Для посилення гарантій забезпечення роботою  молоді, яка здобула вищу або професійно-технічну освіту, в 2004 р. був прийнятий Закон  України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю». Згідно з цим законом, дотація надається роботодавцю в разі прийняття на роботу за направленням державної служби зайнятості молоді, якій надасться перше робоче місце за здобутою професією (спеціальністю), строком на два роки та за умови відсутності в нього протягом останніх шести місяців скорочення чисельності працюючих за професією (спеціальністю), за якою працевлаштовується молода особа [2,1].

     Надання роботодавцю дотації для забезпечення молодій людині першого робочого місця здійснюється в межах асигнувань Державного бюджету України, передбачених на такі цілі, та коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

     Закон України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з  наданням дотації роботодавцю» мав  набрати чинності з 1 січня 2006 р. Але  Законом про Державний бюджет України на 2006 рік його введення перенесено на 2007 р. крім того, Кабінет Міністрів України не визначив переліку спеціальностей, що потребують дотації та підтримки з боку держави і на які має поширюватись цей закон, та механізму надання дотацій роботодавцям [3, 5].

     Законом України «Про професійно-технічну освіту»  передбачено, що випускникам професійно-технічного навчального закладу, які навчались  за державним замовленням, держава  гарантує надання першого робочого місця відповідно до одержаної професії згідно з законодавством. Цим же законом установлено особливий соціальний захист дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків. Так, держава гарантує випускникам професійно-технічних навчальних закладів — дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків, працевлаштування за набутою професією та забезпечення житлом згідно з законодавством.

     Держава забезпечує додаткові гарантії працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту  і нездатні на рівних конкурувати на ринку праці, у вигляді квотування робочих місць. Для цього місцеві ради народних депутатів бронюють в організаціях до 5% загальної кількості робочих місць, але тільки за робітничими професіями. Раніше випускники вищих навчальних закладів не підпадали під цю квоту на робочі місця, оскільки вважалось, що гарантією зайнятості для них є отримання направлення на роботу, котре визначається державним замовленням.

     Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення працевлаштування молоді» додаткові гарантії зайнятості поширені також на молодь, яка закінчила вищі навчальні заклади [4,4].

     Головна мета прийнятих законодавчих актів  полягає в підвищенні соціальної захищеності випускників навчальних закладів і наданні їм реальної допомоги у працевлаштуванні, адже тепер наявність державного замовлення ще не дає реальної гарантії в одержанні першого робочого місця. Останнім часом зростає кількість випускників навчальних закладів, які отримують право на вільне працевлаштування, та зменшується кількість тих, хто одержує направлення на роботу. Залишається значною кількість випускників професійно-технічних та вищих навчальних закладів, які перебувають на обліку в центрах зайнятості (див. таблицю).

      Кількість випускників професійно-технічних  та вищих навчальних закладів, які перебували на обліку в центрах зайнятості (1996-2004 рр.)*

     *Розраховано  за даними форми №2-ПН (працевлаштування) „Звіт про працевлаштування і  зайнятість населення, яке звернулось  до служб зайнятості України”.

     Держава на законодавчому рівні встановила гарантії соціального захисту випускників навчальних закладів. Проте складність полягає в тому, що законодавство створює лише правове середовище, деякі передумови, але не забезпечує їх фактичного виконання через відсутність дієвого механізму реалізації цих державних гарантій, через незаінтересованість роботодавців забезпечувати роботою випускників на рівноправній основі з іншими категоріями населення.

     За  ринкових відносин, коли економічна необхідність вимагає ефективнішого використання робочої сили з метою отримання більшого прибутку, роботодавці не заінтересовані брати на роботу молодь, і жодні адміністративні заходи за таких умов не виявляються ефективними. Тому проблема соціального захисту молоді на ринку праці повинна вирішуватися державними правовими заходами в поєднанні з економічними та організаційними механізмами реалізації цих державних гарантій. Зазначене передусім стосується заходів, спрямованих на підвищення заінтересованості і стимулювання роботодавців у наданні першого робочого місця випускникам навчальних закладів, проведення гнучкої податкової, фінансової та кредитної політики тощо.

     Важливу роль у сприянні працевлаштуванню випускників  навчалних закладів мають відігравати  молодіжні організації. Держава  допомагає створювати молодіжні центри праці (останніми роками в Україні з'явилося близько 60 таких центрів), соціальні служби для молоді, а також молодіжні громадські організації (агентства, біржі, бюро тощо) для забезпечення працевлаштування молоді [5,7].

     Проблема  працевлаштування випускників навчальних закладів тісно пов'язана з підготовкою кадрів. Завдання полягає не тільки в наданні першого робочого місця молодій людині, а й у тому, щоб робоче місце відповідало профілю набутої нею професії чи спеціальності та попиту ринку праці. Підготовка робітників має бути збалансована з потребою в них усіх сфер економічної діяльності, а це потребує внесення істотних змін у систему навчання.

     Працевлаштування  випускників вищих навчальних закладів регулюється Порядком працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням [6]. Згідно з цим Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України, випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на роботу, вважаються' молодими фахівцями протягом трьох років з моменту укладення ними трудового договору із замовником. Керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають з ними угоду.

     За  рік до закінчення навчання міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади укладають контракти  з виконавцем державного замовлення відповідно до кількості замовлених місць, подають міністерствам і відомствам, що мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, які виконують державне замовлення, перелік місць працевлаштування та умов, котрі вони зобов'язуються створити випускнику (забезпеченість житлом, розмір заробітної плати, інші соціальні гарантії).

     Згідно  з угодою випускник зобов'язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими  відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати в замовника не менше  трьох років. Вищий навчальний заклад забезпечує відповідну якість і рівень підготовки фахівця з вищою освітою.

     Замовники можуть за рахунок своїх коштів надавати студентам матеріальну допомогу, а також установлювати доплати  до державної стипендії, визначеної для відповідної спеціальності, курсу, навчального закладу. Граничні розміри цих виплат не обмежуються.