Соціальної роботи з безробітною молоддю України

Джерело: Офіційний сайт Держкомстату України[10]

     За  віковою групою 25-29 років рівень безробіття продовжує збільшуватись і в першому півріччі 2010 року, тоді як за іншими віковими групами такої тенденції не спостерігається.[10]

     Українська  держава постійно здійснює активний соціальний захист молоді на ринку  праці. Найбільш неконкурентоспроможними на ринку праці є такі категорії молоді:

     - молодь, яка закінчила або припинила  навчання у середніх загальноосвітніх  школах, професійно-технічних або  вищих навчальних закладах;

     - вивільнені із строкової або  альтернативної військової служби;

     - особи, яким надається перше  робоче місце;

     - діти-сироти, які залишились без  піклування батьків;

     - особи, яким виповнилось п’ятнадцять  років і які за згодою одного  із батьків або особи, яка  їх замінює, можуть прийматися  на роботу.

     Згідно  Закону України «Про зайнятість» ці категорії громадян віднесені до таких, що не здатні на рівних конкурувати на ринку праці і потребують соціального захисту. Для  працевлаштування такої молоді статтею 5 даного закону передбачено встановлення квоти робочих місць для підприємств, установ і організацій із чисельністю працюючих понад 20 осіб, незалежно від форм власності, для бронювання ними до 5 % загальної кількості робочих місць, у тому числі з гнучкими формами зайнятості [2].

     До 2005 року до цього переліку не включалась молодь, що закінчила навчання у  вищих навчальних закладах. Хоча ні для кого не є секретом те, що роботодавці  не завжди хочуть брати на роботу випускників, мотивуючи це відсутністю у них  досвіду. Крім того, на підприємствах бронювалось 5 % робочих місць лише за робітничими професіями. В 2005 році Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення працевлаштування молоді» були внесені зміни, спрямовані на покращення зайнятості випускників вищих навчальних закладів. Проте, ситуація із працевлаштуванням випускників шкіл та вищих навчальних закладів після цього законовведення суттєво не поліпшилась (рис. 1).

     Рис. 1. Частка непрацевлаштованих після  закінчення загальноосвітніх та вищих  навчальних закладів I-IV рівнів акредитації у загальній чисельності безробітних, %

     У 2008 році в загальній чисельності  безробітних не працевлаштовані  після закінчення загальноосвітніх та вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації становили 18,3 %, що аналогічно значенню цього показника у 2000 році. Незначне його зменшення (на 4,2 відсоткових пунктів) спостерігається у 2009 році.

     Недостатня  кількість робочих місць та несприятливі умови для розвитку підприємництва приводять до збільшення чисельності  молодих людей, що реалізують власну економічну активність в тіньовій економіці. За соціологічними даними частка молодих громадян, які залучені нині до неформальної, тобто офіційно незареєстрованої діяльності, становить близько 30 %, а ще приблизно такий же відсоток молоді мають досвід такої діяльності у минулому [6]. Найбільш поширеними видами зайнятості молоді у неформальній економіці є виробництво, продаж і перепродаж домашньої сільськогосподарської продукції та промислових товарів, випадкові заробітки у приватних осіб.

     Невисока  зайнятість на вітчизняному ринку праці  призводить також до збільшення числа  трудових мігрантів серед молоді. За результатами загальнонаціонального  вибіркового обстеження населення  з питань трудової міграції, кількість  громадян, які впродовж останніх трьох з половиною років (з початку 2005 року до 1 червня 2008 року) хоча б один раз виїздили за кордон з метою працевлаштування, склала 1476,1 млн. осіб. Трудових мігрантів віком 15-34 років налічувалось в цій сукупності 667,2 тис. осіб, або 45,2 % [7, с. 29].

     55,0 % опитаних мігрантів віком 15-34 років основною причиною працевлаштування  за кордоном назвали низький  рівень заробітної плати в  Україні, а 42,0 % з них повідомили, що виїхали за кордон тому, що в нашій країні немає  підходящої роботи або відсутня можливість працевлаштування.

     Слід  звернути увагу на те, що серед українських  заробітчан, які на момент опитування працювали за кордоном, 133,3 тис. осіб (або 17,0 %) не мали бажання або можливості повернутися в Україну, з них  більше половини (55,9 %) складала молодь віком від 15 до 34 років [7, с. 29]. Це означає, що наша країна може втратити значну частину трудового та інтелектуального потенціалу, що особливо небезпечно в умовах демографічної кризи.

     Тому  важливою складовою політики держави  в цій сфері повинно стати стимулювання повернення заробітчан на батьківщину. Для цього потрібно розробляти і втілювати в життя програми створення нових робочих місць та розвитку малого бізнесу, особливо в тих регіонах, де мають місце інтенсивні трудові міграції за кордон.

     В Україні 20. 12. 2006 р. відбулося парламентське  слухання «Про становище молоді в  Україні», на якому відзначалось, що загострення соціально-економічних  проблем, недосконалість правової і  нормативної бази, відсутність дієвих механізмів державної підтримки молоді в період її соціального становлення і розвитку значно ускладнили процеси відновлення інтелектуального потенціалу, трудових ресурсів держави, негативно позначилися на матеріальному становищі молодої сім'ї, здоров'ї, фізичному і духовному розвитку молодих громадян, призвели до зростання безробіття серед молоді, загострення криміногенної ситуації в суспільстві[11].

     Однією  із рекомендацій таких парламентських слухань було створення мережі молодіжних центрів праці. З метою сприяння вирішенню питань працевлаштування молоді та на виконання рекомендацій учасників парламентських слухань було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України “Про затвердження Типового положення про молодіжний центр праці ” від 24 січня 2001 року № 40.

     Згідно  Типового положення молодіжний центр праці - це спеціалізована державна установа, яка діє на госпрозрахунковій основі. Центр утворюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі держадміністраціями при їх структурних підрозділах,  що займаються реалізацією державної молодіжної політики [4].

     На  сьогоднішній день в регіонах країни забезпечено діяльність 100 молодіжних центрів праці, з них 19 обласних, 22 районних, 14 міських та 45 студентських секторів працевлаштування у вищих навчальних закладах.

     Основними завданнями молодіжних центрів праці  є наступні:

     - забезпечення прав та інтересів  молодих громадян на ринку  праці;

     - сприяння працевлаштуванню, підготовці, перепідготовці та підвищенню кваліфікації молоді;

     - організація зайнятості молоді  у позанавчальний час;

     - залучення молоді до підприємницької  діяльності, створення відповідних  умов функціонування та ефективного  розвитку молодіжного підприємництва;

     - надання молоді послуг, пов'язаних з профорієнтацією та підготовкою до роботи за новою професією;

     - вивчення та поширення передового  вітчизняного та міжнародного  досвіду з питань забезпечення  зайнятості та професійної підготовки  молоді;

     - співпраця з відповідними міжнародними організаціями.

     Проте, на жаль, більшість рекомендацій парламентських слухань та навіть окремих розділів програмних документів уряду, що стосуються становища молоді в Україні, не втілюються в життя, ефективного державного механізму підтримки молоді до цього часу не сформовано. Можна погодитись із Є.І.Бородіним, який, досліджуючи розвиток державної молодіжної політики, прийшов до висновку, що різні програми та комплексні заходи у сфері підтримки молоді, які затверджувалися різними урядами та парламентами, «опікувалися одними й тими самими питаннями нової генерації. Проте створювалася ситуація, коли всі ставили майже однакові завдання, забуваючи аналізувати причини їх невиконання» [5].

     На  наш погляд можна запропонувати  наступні напрями удосконалення  державного регулювання зайнятості молоді:

     - проведення постійного моніторингу  ринку праці з метою прогнозування  попиту на робочу силу молоді  у розрізі професій та планування  кваліфікаційно-освітньої структури  її пропозиції;

     - запровадження у практику регулювання зайнятості молоді механізму державного замовлення кадрів, як передумови подолання дисбалансу попиту та пропозиції в молодіжному сегменті ринку праці;

     - стимулювання роботодавців до  працевлаштування молоді шляхом  надання їм пільгових кредитів  та дотацій;

     - створення відповідних умов розвитку  молодіжного підприємництва;

     - відновлення внутрішньовиробничої  форми професійного навчання  з метою залучення молодих  робітників на промислові підприємства.

     Висновки  і перспективи подальшого розвитку у даному напрямку: Нашим дослідженням виявлено такі проблеми зайнятості молоді на ринку праці України:

     - значне зниження рівня  зайнятості  у віковій групі населення  25-29 років;

     - зростання рівня безробіття серед  молоді;

     - збільшення чисельності молодих  людей, що реалізують власну економічну активність в тіньовій економіці;

     - збільшення числа трудових мігрантів  серед молоді.

     Таким чином, наявність цих проблем  вимагає продовження досліджень в даному напрямі та активізації  зусиль держави щодо пошуку ефективних механізмів удосконалення процесу державного регулювання зайнятості молоді України на ринку праці. 

     2.2 Соціальний захист  безробітних в  Україні 

       Сутність соціального захисту  і шляхи його досягнення, в  умовах переходу до планомірно-ринкової  економіки значно зростатиме армія безробітних, втрачатиметься впевненість у завтрашньому дні тощо. Це вимагає і проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємства,

       Соціальна політика сучасної  держави — це комплекс соціально  - економічних заходів держави,  підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін. [15, c. 100] .

       Основні принципи проведення  соціальної політики такі: захист  рівня життя через застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; надання допомоги найбіднішим сім'ям; надання допомоги у разі безробіття; здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави; проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації.

       Проблема соціального захисту  населення по-різному розв'язується  в межах певної суспільно-економічної формації, конкретної країни. В умовах переходу України до соціальне орієнтованої ринкової економіки основний тягар соціального захисту лягає на державу, але водночас зростає роль ринкового механізму у проведенні такої політики. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідних для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин [9].

       Щоб забезпечити такий захист, держава насамперед мусить у  законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.