Анализ нормативно - правовой базы, регулирующей обеспечения прав детей с ограниченными функциональными возможностями

 

3. Активна позиція  в рішенні  соціальних проблем,  реалізована  готовність до соціальних  дій,  саморозвиток і самореалізація у виникаючих важких ситуаціях (соціальна активність), здатність до самовизначення й розширення границь просторової життєдіяльності.

 

 

Кожний з перерахованих  критеріїв  не свідчить про підготовку дитини до подолання труднощів соціальної реабілітації. Вони можуть розглядатися тільки в комплексі. [15;9]

 

Подолання труднощів  соціальної адаптації, реабілітації, інтеграції в суспільство  дітей-інвалідів, дітей  з обмеженими можливостями - процес, що розтягується на довгі роки. Його успішність, ефективність залежить від безлічі факторів, але, у першу чергу, від готовності близьких людей, педагогів і ін. фахівців до надання допомоги цій категорії дітей і від сформованості їхньої професійної позиції, іншими словами - їхнього професіоналізму.

 

2.3 Організація соціально-педагогічної  роботи з дітьми  з обмеженими функціональними  можливостями за  кордоном

 

Організація допомоги з дітьми з  обмеженими функціональними  можливостями у закордонних країнах  здійснюється державними й недержавними громадськими організаціями. Причому, недержавні організації можуть бути міжнародні, національні асоціації або муніципальні установи.

 

Так, наприклад, однією з популярних і авторитетних організацій  є  Міжнародна Ліга суспільств допомоги дітям-інвалідам. Її філії є в  більш ніж 70 країнах світу. Змістом роботи цієї організації є боротьба за права дітей з обмеженими функціональними можливостями на міжнародному й національному рівнях. Члени Ліги проводять дослідження дитячої інвалідності, організують конференції, здійснюють співробітництво між країнами, допомагають розробляти національні програми по боротьбі з дитячою інвалідністю.

 

У США дитяча інвалідність була визнана  національною проблемою. У зв'язку із цим була розроблена Національна  програма по боротьбі з  дитячою  інвалідністю, відповідно до якої були поставлені завдання по створенню центрів по підготовці фахівців з реабілітації, професійному утворенню, обслуговуванню на місцях дітей-інвалідів, розробці програм навчання й виховання в школах.

 

Обслуговування дітей-інвалідів  у США включає профілактику, діагностику, навчання, клінічне обслуговування, соціально-реабілітаційну службу.

 

У соціально-реабілітаційній  службі виділяють реабілітацію дітей  з  обмеженими функціональними можливостями в загально-реабілітаційному центрі. Соціальні служби в цьому центрі займаються вибором шляхів реабілітації, є служба по подальшому працевлаштуванню. Весь загально-реабілітаційний сервіс організовується в штатах у кооперації з державними й приватними установами.

 

Кожна країна має свої шляхи рішення проблеми адаптації й інтеграції в суспільство дітей-інвалідів. Організація реабілітаційної допомоги людям з обмеженими функціональними можливостями в європейських країнах характеризується великою розмаїтістю форм і підходів. Ці підходи часто визначаються концептуальними поглядами на природу людини і її розвиток, що припускає використання відповідних методів виховання й навчання.

 

Велика роль у Бельгії  при  підготовці людей з обмеженими функціональними  можливостями належить великим реабілітаційним  центрам, у яких діти, підлітки, а потім і дорослі проходять всі етапи адаптації. Прикладами можуть служити центри в Антверпені й Брюсселі.

 

У структуру цих  установ входить  дитячий садок, школи, трудові майстерні, інтернат і напівінтернат (для п'ятиденного перебування) для дорослих. Один із принципів реабілітації дітей-інвалідів - ранній початок. У зв'язку із цим у дитячий садок приходять діти вже в 2 роки. Велика увага приділяється складанню прогнозу розвитку дитини, складанню індивідуальних програм, формуванню досвіду спілкування, корекції поведінки. Дорослі з обмеженими функціональними можливостями працюють у майстернях, продукція їхньої праці реалізується на благодійних базарах. Практикується працевлаштування осіб з розумовою відсталістю та фізичними вадами в сфері послуг.

 

У країнах Західної Європи одержали поширення інтегровані  дитячі садки, де разом зі здоровими  дітьми виховуються  діти-інваліди, у тому числі й  з розумової  відсталістю. Досвід навчання дітей  з інтелектуальними порушеннями  у звичайних школах не має широкого поширення. Якщо в таких школах і навчаються діти-інваліди, то лише з незначним ступенем розумової відсталості в спеціальних класах. Взагалі в країнах Західної Європи існують спеціальні школи для дітей з легким і сильним ступенем порушення інтелекту.

 

Велике поширення в європейських державах, зокрема , у Німеччині, Бельгії, Швеції одержали поширення невеликі групові будинки (гуртожитки) для  проживання дітей-інвалідів і дорослих. Для цієї мети або виділяються  будинки у звичайному житловому  кварталі, або квартири в багатоповерхових будинках. У таких групових будинках проживають від 6 до 15 чоловік, іноді різного віку. Персонал - вихователі й соціальні працівники, число яких залежить від ступеня тяжкості захворювання підопічних. Інваліди можуть проживати в таких будинках постійно, або їхати на вихідні додому.

 

У Швеції, наприклад, в 1990 році такий  будинок спільного  проживання був  відкритий в одному з мікрорайонів Стокгольма. Будинок  перебуває серед  звичайних житлових будинків, у ньому  проживають в  окремих квартирах  розумово відсталі дорослі люди. Допомога ним надається тільки в тих питаннях, з якими розумово відсталі люди не можуть упоратися самостійно.

 

Крім зазначеної форми  обслуговування розумово відсталих  людей, у країнах  Західної Європи поширені денні центри, які реалізують різні програми по догляду й навчанню інвалідів.

 

Ще однією формою організації  життя  дітей з обмеженими функціональними  можливостями є громади. Уже багато років існують терапевтичні громади  для дорослих та дітей, засновані  на принципі єднання людей, що мають  які-небудь порушення, у тому числі й розумову відсталість. Ці громади розташовані, як правило, у майже занедбаній сільській місцевості, де сільське господарство має першорядне значення. Це не клініка, а відкрите селище з усіма атрибутами сільського життя. У громаді не існує розходжень між обслуговуючим персоналом і "пацієнтом". Всі вони - люди, разом живуть і працюють. Тут надається можливість для кожного бачити в іншій людині відбиття своєї індивідуальності, знайти себе, відкрити шлях до самопізнання. У цих громадах організовані майстерні, пекарні, підсобні господарства й кожний, хто живе в ній, працює там, де йому подобається, там, де він може реалізувати себе.

 

Такі громади є  в багатьох європейських країнах. У  Бельгії, наприклад, у них живуть і діти й дорослі. Хворі живуть "родинами". У кожній родині є "батьки" - вихователі. Діти відвідують спеціальні школи, дорослі працюють у майстернях, виконують сільськогосподарську роботу. У Німеччині, поряд із сімейними громадами, є релігійні громади, у яких проживають особи з розумовою відсталістю.

 

Становить інтерес  досвід спільного  проживання й діяльності розумово відсталих  осіб зі здоровими  людьми в Кемпхільських  громадах. Засновником цих громад є лікар-психіатр Карл Кеніг (1902 - 1966), що в 1939 році організував свій перший лікувально-педагогічний центр у Шотландії в містечку Кемпхілл.

 

Існують різні форми  Кемпхільських  співтовариств:

 

1. школи для дітей, що потребують  особливого догляду;

 

2. коледжі для проживання  й  навчання молоді;

 

3. учнівські майстерні;

 

4. громади взаємодопомоги  для дорослих всіх віків з  розумовими й фізичними захворюваннями  різного ступеня;

 

5. села для дорослих.

 

У найпершому Кемпхільському селі "Боттон", розташованму в Шотландії, на даний  час живуть і працюють спільно  близько 400 чоловік, з них 200 селян із психічними розладами. У селі є шість ферм, різні ремісничі майстерні, включаючи типографію. У багатьох селах майстерні вже переросли у виробничі цехи по випуску конкурентно спроможної продукції, що продається в спеціально організованій мережі магазинів. [18;341]

 

У цей час налічується  близько 100 Кемпхільських центрів  і сіл  в 20 країнах світу. Найбільше  їхнє число в Англії, Шотландії, Німеччині.

 

Висновок

 

Термін "інвалід" у силу сформованої  традиції несе в собі дискримінаційну  ідею, виражає  відношення суспільства до інваліда, як до соціально марної категорії. Поняття "людина з обмеженими можливостями" у традиційному підході яскраво виражає дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, це соціальна проблема нерівних можливостей.

 

Така парадигма  в корені міняє  підхід до тріади "дитина - суспільство - держава". Суть цієї зміни полягає  в наступному:

 

Головна проблема дитини з обмеженими можливостями полягає  в її зв'язку зі світом, в обмеженні  мобільності, бідності контактів з  однолітками й дорослими, в обмеженості  спілкування із природою, доступі  до культурних цінностей, а іноді  - і до елементарного навчання. Ця проблема є не тільки суб'єктивним фактором, яким є соціальне, фізичне й психічне здоров'я, але й результатом соціальної політики й сформованої суспільної свідомості, що санкціонують існування недоступності для інваліда архітектурного середовища, суспільного транспорту, відсутність спеціальних соціальних служб.

 

Дитина, що має інвалідність - частина й член суспільства, вона хоче, повинна і може брати участь у всьому багатогранному житті.

 

Дитина, що має інвалідність може бути так само здібна і талановита, як і її однолітки, що не мають проблем  зі здоров'ям, але виявити свій дар, розвинути його, приносити з його допомогою користь суспільству, йому заважає нерівність можливостей.

 

Дитина - не пасивний об'єкт соціальної допомоги, а людина, що розвивається, що має право на задоволення різнобічних  соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості.

 

Держава не просто покликана  надати дитині, що має інвалідність, певні  пільги й привілеї, воно повинна  піти назустріч його соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяють нівелювати обмеження, що перешкоджають процесам його соціальної реабілітації й індивідуального розвитку.

 

Виходячи із цієї парадигми, ціль роботи - сприяння в поліпшенні якості життя  дитини, що має інвалідність, захист її інтересів, у різних колах, створення  умов для вирівнювання можливостей  дітей і підлітків, що відрізняє їхню інтеграцію в суспільство й створює передумови для незалежного життя.

 

Список  використаних джерел

 

1. Безпалько О., Едель  С. Підготовка  волонтерів до роботи з дітьми  з обмеженими функціональними  можливостями/методичні рекомендації// За ред. А.Й. Капської. - К. НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2001.

 

2. Горностай П. Психологічні  основи рольової реабілітації. Реабілітаційна  підготовка на рубежі XXI ст. Науково-методичний  збірник у двох частинах. - 4.1 - К., 1998. - ст. 149-154.

 

3. Дитинство в Україні:  права, гарантії, захист. У двох  частинах. - К., 1998.

 

4. Дитинство в Україні:  права,  гарантії, захист. (Збірник  документів): ч. 2, К., АТ Видавництво «Столиця», 1998. - с. 63-66.

 

5. Діяльність центрів  соціальних  служб для молоді  України.  Сучасний стан і перспективи  розвитку. К., 1999, - с. 52-55.

 

6. Закон України  «Про освіту»//Голос  України 1996, 25 квітня.

 

7. Закон України  «Про соціальну  роботу з дітьми та молоддю»//Голос  України, 2001, 25 червня.

 

8. Іванова І. Діти  з особливими  потребами: проблема  термінологічного визначення// Дефектологія. - 1999. - №1 ст. 2-7.

 

9. Іванова І.Б. Соціальні  проблеми  дітей і батьків у  контексті  їхнього ставлення  до ситуації // Іванова І.Б. Соціально-психологічні  проблеми дітей-інвалідів. - К.: Логос, 2000. - ст. 58-74.

 

10. Іванова І.Б. Соціальна   допомога інвалідам у клубах  за місцем проживання (методичні   рекомендації для спеціалістів  соціальних служб для молоді) // Соціальна допомога інвалідам:  Інформаційний методичний бюлетень  «Довіра і надія», 1995. - №5 - ст. 15-20.

 

11. Лабайчук Г. Навчання  дітей  з обмеженими можливостями  здоров`я  // радість дитинства  - вільні  рухи. - 2007 - №4. - ст. 4-5.

 

12. Ляшенко В. Рання  соціальна  реабілітація дітей-інвалідів // Соціальний захист. - 1999. - №5 - ст. 34-41.

 

13. Мостіпан О. Державна  політика  щодо інвалідів, її  перспектива  та пріоритети // Соціальний  захист. - 2002. - №11. - ст. 15-18.

 

14. Про становлення  інвалідів  України та основи державної  політики щодо вирішення проблем  громадян з особливими потребами: Державна доповідь. - К.: Соцінформ, 2002. - ст.160.

 

15. Родименко І.М.  Сучасний погляд  на навчання  дітей з особливими  потребами  // Нива знань. - 2004. - №2. - 8-12.

 

16. Сорочинський В.Є. Організація  роботи соціального педагога. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 265 с.

 

17. Соціальна робота  з інвалідами. Настольная книга  для родителей  / Под ред. Е.И.  Холостовой. - М.: Інститут социальной  работы, 1998. - 215 с.

 

18. Томчук С.М. Теоретичний аналіз  проблем адаптації дітей з  особливими потребами до навчання у школі // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами. - К.: Кондор., 2005. - ст. 339-342.

 

19. Ярская-Смирнова  Е.Р.; Неберушкина  Е.К. Социальная  работа с инвалидами. - СПб.: Питер., 2004. - 316 с.

 

Додаток

 

У своїй роботі соціальний педагог  спирається на Закон України  «Про основи соціальної захищеності  інвалідів  в Україні»

 

(Витяг)

 

Цей Закон визначає основи соціальної захищеності інвалідів  в Україні  і гарантує їм рівні з усіма  іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами.