Анализ нормативно - правовой базы, регулирующей обеспечения прав детей с ограниченными функциональными возможностями

 

v «Про освіту»;

 

v «Про державну  допомогу сім`ям  з дітьми»;

 

v «Про фізичну культуру і  спорт»;

 

v «Про основи соціальної  захищеності  інвалідів в Україні»;

 

v «Про пенсійне  забезпечення»;

 

v «Про статус  і  соціальний захист громадян, що  постраждали внаслідок Чорнобильської  катастрофи»;

 

v «Про благодійництво  та благодійні організації»;

 

v «Про сприяння  соціальному  становленню та розвитку  молоді  в Україні».

 

А також в Основних законодавствах України про культуру, в Основних законодавствах України  про охорону  здоров`я.[7]

 

Основні положення  соціальної політики держави щодо дітей-інвалідів визначені  у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», який був прийнятий у березні 1991 року.

 

Даний закон відповідає міжнародним  документам та передбачає медичну, соціально-трудову  реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачаються пільги у наданні житла (хоч на практиці це дуже рідко виконується).

 

Реалізація державної  політики у вирішенні проблем  інвалідів  в Україні здійснюється також  загальнодержавними і регіональними  програмами. Особливе місце серед яких посідає цільова «Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів», схвалена постановою Кабінетом Міністрів України від 12 жовтня 2000 року №1545 за Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 5 липня 2001 року.

 

У межах даної проблеми виконується  низка заходів, серед  яких можна  виділити такі [14;160]:

 

1) Програмно-методичне забезпечення  спеціальних (корекційних) освітніх  установ. (Мається на увазі розробка  змісту спеціальної освіти, соціально-трудової  адаптації, психолого-педагогічної реабілітації дітей з порушенням інтелекту).

 

2) Підготовка і підвищення кваліфікації  кадрів, котрі працюють з дітьми  з обмеженими функціональними  можливостями. (Створюються пакети  науково-методичних навчальних матеріалів  для спеціалістів і батьків для групового та індивідуального навчання дітей з порушеннями емоційно-вольової сфери у ході інтеграції в середовище здорових ровесників).

 

3) Створення нових  і розвиток  діючих Центрів реабілітації  дітей з обмеженими функціональними  можливостями. (Модель психолого-педагогічної консультації з діагностичним підходом).

 

4) Створення нових  освітніх  моделей для дітей-інвалідів. (Розроблені  перші кроки у розробці  моделі  інтегрованого виховання і навчання  дітей з відхиленнями у розвитку).

 

На допомогу соціальних реабілітацій дітей з обмеженими функціональними можливостями використовуються такі базові документи світового  співтовариства:

 

· Всесвітня декларація прав людини (1948 рік);

 

· Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 рік);

 

· Декларація соціального  прогресу і розвитку (1969 р.);

 

· Декларація про права  розумово відсталих осіб (1971 р.);

 

· Конвенція про  права дитини (1989 р.);

 

· Всесвітня декларація про особливості  впливу, захисту і розвитку дітей (1990 р.);

 

· Конвенція і Рекомендації про  професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (1983 р.) та ін.

 

Головним серед  цих документів є Декларація про  права інвалідів, прийнята Генеральною  асамблеєю  ООН у грудні 1971 року, в якій говориться, що:

 

- Держави-учасниці  визначають, що неповноцінна в  розумовому чи фізичному плані  дитина має вести повноцінне  і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють її впевненості в  собі і полегшують її активну  участь у житті суспільства;

 

- Держави-учасниці  визначають право неповноцінної дитини на особливу турботу,  заохочують і забезпечують надання,  за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право,  і відповідальному за турботу про неї, допомогу, про яку подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків чи інших осіб, що забезпечують турботу про дитину;

 

- Держави-учасниці  мають право  на обмін інформацією,  включаючи  й інформації про  методи  реабілітації, що дозволяють  всім  державам, і Україні в тому  числі, поліпшити свої можливості і знання, а також розширити свій досвід у цій галузі.

 

Головним міжнародним  документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають  психофізичні вади є прийняті Генеральною  Асамблеєю  ООН у грудні 1993 року «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів». В цьому документі особлива увага приділяється таким групам населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з кількома видами інвалідності, біженці-інваліди.

 

Розділ ?? Специфіка соціально-педагогічної роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями

 

2.1 Особливості роботи  соціального  педагога  навчально-виховного   закладу з дітьми-інвалідами

 

Особливість роботи соціального  педагога з дітьми з обмеженими функціональними можливостями полягає у створенні таких соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому розвитку такої дитини, досягненні нею своїх цілей, реалізації різних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпеки, в якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Але соціальний педагог не може вирішувати за дитину з обмеженими функціональними можливостями її проблеми, він повинен допомогти особистості визначити особисту позицію, сформовану незалежно від зовнішнього впливу, навчити спиратися на себе, тобто допомогти самоактуалізуватись у подоланні перешкод. Дитина з обмеженими функціональними можливостями, що адекватно оцінює своє становище і усвідомлює свою самоактуалізацію, досягає душевного і психічного здоров`я, стає соціально повноцінною особистістю.

 

У практиці соціальної роботи соціально-педагогічна  і  психологічна допомога ще й досі ототожнюється  із соціальним захистом. Частково це пояснюється  відсутністю  загальноприйнятих  теорій співвідношення соціальної допомоги і соціального захисту. Водночас виокремити деякий стійкий інваріант розуміння цих понять, а саме: «соціальна допомога» - поняття значно ширше, ніж «соціальний захист». Термін «соціальна допомога» є цілком правомірним та автономним, коли йдеться про індивідуальну допомогу окремій дитині, групі дітей чи їх родичам. Кінцевою метою такої індивідуальної допомоги є формування позитивної «Я-концепції», соціального самоствердження, повноцінна участь у житті суспільства.[8;2]

 

Коли мова йде про  соціальний захист, мається  на увазі створення певної законодавчої бази, яка б захищала права тієї чи іншої соціальної групи, зокрема, забезпечення прав на лікування, навчання, працевлаштування, надання пенсій, пільг тощо. У цьому випадку соціальний працівник виступає в ролі «перекладача» мови законів. Однак при такому розумінні понять залишається широке поле для їх взаємопроникнення. Так, відстоюючи права окремої людини, ми тим самим допомагаємо їй адаптуватися в складних умовах життя.

 

Особистість дитини з  обмеженими функціональними  можливостями розвивається у відповідності із загальними закономірностями розвитку дитини, а дефект, стан чи хвороба визначають вторинні симптоми, що виникають опосередковано протягом аномального соціального розвитку. Хвороба, яка спричинює, насамперед, порушення у біологічній сфері людини, створює перешкоду для соціально-психічного розвитку. Це стосується інвалідів із дитинства з порушенням зору, слуху, опорно-рухового апарату, комплексу порушень психофізичного розвитку. У разі відсутності своєчасної допомоги відбуваються відхилення від стадії вікового розвитку, тобто особливості дизонтогенезу спричинено патологічним процесом у біологічному розвитку та його наслідками. Ці фактори повинен враховувати соціальний педагог, який працює в умовах навчально-виховного закладу.

 

Кожна дитина має право  навчатися і здобути  освіту. Звичайно, соціальний педагог  намагається  приділити кожному  увагу. Дивлячись  на те, до якої категорії  відноситься  дитина: важковиховувана, сирота чи інвалід, соціальний педагог  будує певну  стратегію роботи з такою дитиною. Дитина-інвалід, що навчається у школі, це учень, який повинен бути завжди під пильним, але не помітним для самої дитини, наглядом. Провідним компонентом соціально-педагогічної роботи з даною категорією дітей та молоді у ЗОШ є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв`язку молодого інваліда з мікро- і макросередовищем, розвиток його збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організацією дозвілля, творчої та ігрової діяльності. Завдання соціального педагога полягає в тому, щоб створити такі соціально-педагогічні умови, які сприятимуть внутрішньому розвитку індивіда, досягнення ним своїх цілей, реалізації типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпечності, ситуації, у якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Тільки за таких умов людина може виявити себе нестандартно, по-новому, тобто творчо. Завдяки творчій адаптивній поведінці вона діє продумано, прагне до самостійності, гармонійності, а коли спрямовує свої зусилля на досягнення власних цілей, то діє продумано. Разом із тим самоактуалізація не може бути реалізована без емпатійного розуміння і прийняття іншої людини, тобто взаємодії з нею. Соціально-педагогічна реабілітація молодих інвалідів допомагає їм досягти і підтримати оптимальний рівень своєї самостійності та життєдіяльності.

 

Навчаючись  у звичайній  школі, діти з обмеженими функціональними  можливостями більш  гостріше, ніж  їх ровесники, переживають вікові кризи. Так, спочатку, при вступі дитини до школи, завданням соціального педагога є робота з дитиною щодо подолання почуття страху перед новим соціальним оточенням, підготовка дитини до нової соціальної ролі «учень». Робота з даною категорією клієнтів важлива на кожному віковому періоді.[19;287]

 

2.2 Труднощі  соціально-психологічної  реабілітації  дітей-інвалідів  та їх розв`язання

 

У процесі  соціальної реабілітації вирішуються  три групи  завдань: адаптація, автоматизація  й активізація особистості. Рішення цих завдань, по суті суперечливих і в теж час діалектично єдиних, істотно залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх факторів.

 

 

Соціальна адаптація  припускає активне  пристосування  індивіда до умов соціального  середовища, а соціальна автоматизація - реалізацію сукупності установок на себе; стійкість у поведінці й відносинах, що відповідає уявленню особистості про себе, її самооцінці. Рішення завдань соціальної адаптації й соціальної автоматизації регулюється суперечливими мотивами "Бути з усіма" і "Залишатися самим собою". У той же час людина з високим рівнем соціалізації повинна бути активною, тобто в неї повинна бути сформована реалізована готовність до соціальних дій.

 

Процес  соціальної реабілітації, навіть при  сприятливому збігу обставин, розгортається нерівномірно й може бути сповнений рядом труднощів, кутів, що вимагають спільних зусиль дорослого й дитини. Якщо зрівняти процес соціалізації з дорогою, по якій повинна пройти дитина з світу дитинства в світ дорослих, то вона не скрізь викладена рівними плитами й не завжди супроводжується чіткими дорожніми показниками, на ній є ділянки з ярами й сипучими пісками, хибкими містками й розвилками.

 

Під труднощами соціалізації розуміється комплекс труднощів  дитини при оволодінні тією або іншою  соціальною роллю. Найчастіше причинами виникнення цих труднощів є невідповідність вимог до дитини в процесі її взаємин із соціумом і готовності дитини до цих відносин.

 

Труднощі  оволодіння соціальною роллю виникають  найчастіше тоді, коли дитина не інформована про  цю роль, або інформація носить помилковий характер, або в дитини немає можливостей спробувати себе в даній ролі (відсутність умов для соціальних проб).

 

Труднощі  реабілітації можуть бути пов'язані  й з тим, що усередині соціуму  спостерігається "розмитість" образів рольової поведінки (наприклад, стираються границі між знаннями про впевненість і агресивною поведінкою, між чоловічим і жіночим способом життя).

 

 

У зв'язку із цим у  дитини періодично з необхідністю встає  завдання самовизначення, як із приводу  змісту самої соціальної ролі, так із приводу способів її втілення.

 

Умови організації  життєдіяльності  дітей в інтернатах створюють  зовнішні труднощі для  успішної соціальної реабілітації, однак, у даної групи  дітей існують  внутрішні труднощі, які пов'язані  з особливостями  їхнього психічного розвитку.

 

Найбільш серйозним  наслідком інвалідності є втрата "базової довіри до світу", без якого стає принципово неможливим розвиток таких найважливіших новоутворень особистості як: автономія, ініціативність, соціальна компетентність, умілість у праці, статева ідентичність і ін.

 

Без цих новоутворень дитина не може стати суб'єктом міжособистісних  відносин і сформуватися в зрілу  особистість. Втрата базової довіри до світу проявляється й у підозрілості, недовірливості, агресивності дитини, з одного боку, і формуванні невротичного механізму - з іншого.

 

Злиття блокує, а  іноді робить зовсім неможливим розвиток автономності дитини, її ініціативності й відповідальності за свою поведінку. Злиття можливо з  конкретною людиною (вихователь, батько, учитель і т.д.), а також із групою людей (добре відоме «детдомовское мы»). У більш пізньому віці дія цього механізму може провокувати формування алкогольної, наркотичної або токсикологічної залежності.

 

Труднощі соціальної реабілітації, як правило, породжують гіпертрофічну  адаптованість до соціальних процесів, тобто соціальний конформізм або гіпертрофовану автономність, або повне неприйняття норм відносин, що складаються в соціумі.

 

Внаслідок наслідків  аномальної соціалізації необхідно  назвати такі явища, як соціальний аутизм (відсторонення від  навколишнього світу), відставання в соціальному розвитку.

 

Причини виникнення труднощів  входження  дитини в систему соціальних відносин можуть бути всілякі , але, насамперед не пов'язані з неадекватним сприйняттям  дітьми-інвалідами тих вимог, які  пред'являє навколишній соціум.

 

Критеріями подолання  цих труднощів  можуть бути слідуючі:

 

1. Готовність до  адекватного  сприйняття виникаючих  соціальних  проблем і рішення  цих проблем  відповідно до  норм відносин, що зклалися в  соціумі (соціальна  адаптованість), тобто здатність адаптуватися до існуючої системи відносин, опанувати відповідну соціально-рольову поведінку і мобілізувати не тільки свій потенціал для вирішення соціальної проблеми, але й використовувати ті умови, у яких складаються відносини дитини;

 

2. Стійкість до  несприятливих соціальних впливів (автономність), збереження своїх індивідуальних якостей, сформованих установок і цінностей;