Значення і розвиток виробництва технічних культур

                                             Вступ

Сільське господарство відіграє важливу  роль у світовій економіці – за числом зайнятих і часткою економічно-активного  населення воно переважає промисловість, хоч за вартістю продукції значно поступається їй.

Світове сільське господарство в останні роки зберегло тенденцію  до зростання. Особливе значення мало збільшення на 7,5% виробництва технічних  культур. Проте повного забезпечення ринкового попиту на технічні культури немає. Виходячи із вищесказаного я зацікавилась цією темою і поставила перед собою мету: вивчити продовольчу проблему як одну з глобальних проблем світу, порівняти розвиток сільського господарства і технічних культур в розвинутих країнах, країнах що розвиваються і постсоціалістичних країнах, зокрема в  Україні.

З поставленої мети випливають такі завдання:

• показати значення і структуру галузі
• назвати чинники, що впливають на розміщення технічних культур
• проаналізувати сучасний стан  і територіальну організацію   галузі
• дослідити місце продукції галузі в торговельному потенціалі України
• проблеми та перспективи галузі

При виконанні курсової роботи використана основна і  додаткова література, матеріали  періодичної преси, для наглядного і візуального підтвердження  використано картосхеми, побудовані графіки і діаграми

 

 

 

 

1. Сучасні проблеми розвитку виробництва технічних культур

1.1 Значення і розвиток виробництва технічних культур

 

Технічні культури вирощують заради одержання сировини для виробництва  різноманітних продовольчих і промислових  товарів. Найбільше значення мають цукрові буряки, цукрова тростина; олійні – соняшник, олива, арахіс, плоди олійной пальми, рапс, волокнисті – бавовник, льон, коноплі та ін. Важливу роль відіграють також культури, з яких виготовляють тонізуючі речовини – особливо чай, кава, какао (рис. 1.1), наркотичні речовини – тютюн, олійник, мак та ін.; прянощі – перець чорний та червоний, гвоздичне дерево, мускатник та інші; а також каучуконоси (гевея) корнові, лікарські, ефірно-олійні рослини.

 

Технічні культури

 

цукрові

олійні

волокнисті

тонізуючі

наркотичні речовини

цукровий буряк -

цукрова тростина -

соняшник -

олива -

соя -

арахіс -

рапс -

бавовник -

льон -

коноплі -

чай -

кава -

какао -

тютюн -

олійник -

мак -

Рис. 1.1. Структура технічних культур.

 

Технічні культури хоч і трудомісткі, але і дуже прибуткові, тому у всіх районах, де вони культивуються під них відводяться найкращі землі.

Наведемо приклад з  географії цієї галузі:

З кінця ХХ ст. щороку в  світі виробляється 116 млн. т цукру. Частину його одержують з цукрової тростини в тропічній, субтропічній і субекваторіальних зонах (Індія,  Бразилія, Куба, Таїланд, Австралія). У помірній зоні основними виробниками цукру є бурякосіючі регіони (Франція, ФРН, Україна, Росія). В США та Китаї цукор виготовляють як з цукрової тростини, так і з цукрових буряків. Частково цукор виробляють також з кукурудзи (США) і кокосових горіхів (Індія та інші країни тропічної Азії та Океанії) [15].

Серед волокнистих культур  найважливіше значення має бавовник, щороку виробляється  18-20 млн. т волокна бавовни. Основні райони його вирощування – субтропічна, тропічна та субекваторіальна зони: майже по збору дають Китай та США, близько Індія, інші важливі виробники – Пакистан, Узбекистан, Туркменістан, Туреччина, Єгипет, Бразилія. В помірній зоні основною волокнистою культурою є льон, якого найбільше вирощують у Китаї, Франції, а також в Росії, Україні та Білорусі. Основні виробники джгуту – Індія, Бангладеш, Китай [11].

 

1.2. Світовий ринок технічних культур і міце України в його формуванні

 

До технічних культур відносяться цукроносні, олійні, волокнисті культури та каучуконоси. До цукроносних культур відносяться цукрова тростина та цукровий буряк. Більше половини цукру виробляється з цукроносної тростини – тропічної трав’янистої однорічної культури. Цукрову тростину переробляють поблизу плантацій, бо її перевезення та тривале зберігання пов’язані з великими труднощами. Отриманий у результаті переробки цукор-сирець транспортується на будь-яку відстань на цукрорафінадні заводи. Цукрову тростину вирощують в США, Індії, Бразилії, Мексиці, Австралії, на Кубі, Філіппінах, у Пакистані, Аргентині, ПАР, Перу, В’єтнамі, Китаї. Головні транспортери тростинного цукру-сирцю: Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка, Пуерто-Ріко, Філіппіни, Маврикій, Австралія. Основними імпортерами є країни Європи, Японія, Канада.

Цукровий буряк як цукроносна культура з кожним роком набуває дедалі більшого значення. Вирощують його переважно в країнах Європи і Північної Америки. Головними виробниками цукру-сирцю з цукрового буряку є Франція, Німеччина, Україна, Італія, Росія, Великобританія, Іспанія, Польща, Чехія, Словаччина. Великих експортерів бурякового цукру немає. Винятком є Франція. Поступово стає великим експортером цього продукту Україна. Більщість країн Європи та США імпортують цукор, навіть якщо у них є власне виробництво [15].

Олійні культури є сировиною для одержання жирів рослинного походження, що відіграють і раціоні харчування питомішу роль, ніж жири тваринного походження. Головною олійною культурою є соєві боби, з яких у світі отримують до олії. Близько 60% збору соєвих бобів та 80% виробництва соєвої олії припадає на США. Ця олія виробляється також у Китаї, Кореї, Японії, Канаді, Бразилії, Індонезії. Важливе значення для корму худобі має те, що залишається після видобування олії з бобів, - соєвий шрот. Його експортують з США до країн Європи.

Арахіс вирощують в багатьох країнах субтропіків та тропіків. Він поширений в Індії, Нігерії, країнах Західної Африки, Індонезії, Бразилії, Аргентині, США, Китаї. Основні експортери – країни Західної Африки, імпортери – країни Європи.

Рапс – однорічна трав’яниста рослина; розповсюджений як олійна культура у Польщі, Угорщини, країнах Північної Європи, США, Канаді, Китаї. Найбільшим експортером рапсового насіння та олії є Канада.

Соняшник вирощується головним чином у Росії, Україні, країнах Південної Європи, США, Аргентині, Китаї.

Найбільшу кількість бавоняного насіння збирають в Індії, Пакистані, Китаї, США, Узбекистані [15].

Окрім згаданих польових олійних культур, є важливі деревні олійні культури. Так, сушена м’якоть кокосових горіхів (корпа) переробляється на кокосову олію. Половина світового виробництва  корпи припадає на Філіппіни. У країнах  Південно-Східної Азії та екваторіальної Африки поширені оливні пальми, з плодів яких одержують пальмову та пальмово-ядрову олії, що використовуються як в харчовій, так і у парфумерній промисловості.

 Значне місце серед продукції  олії займає маслична олія, що  одержується з маслин – плодів оливкового дерева. Основний регіон вирощування довговічних оливкових дерев – середземноморські країни. Перше місце належить Італії, друге – Іспанії, потім ідуть Португалія, Греція, Туреччина, Кіпр, країни Північної Африки, Албанія, Болгарія.

Волокнисті культури є сировиною для текстильної промисловості. Більша частина їх вирощується в країнах і районах тропічного і субтропічного клімату. Найважливішою волокнистою культурою є бавовник. Найцінніші сорти бавовнику вирощуються в пустелях при штучному зрошенні (країни Північної Африки).

Посіви бавовнику в світі  займають близько 35 млн. га. Вони зосереджуються у північній півкулі між 20 п.ш. і 40 п.ш. Світове виробництво бавовнику  постійно зростає і становить 18 млн. т.

Найбільші виробники бавовнику: Китай (4,5 млн. т), США (3,4 млн. т), Індія й Пакистан (по 1,5 млн. т), Таїланд (1 млн. т), Узбекистан (1,5 млн. т), Туреччина і Бразилія (по 0,7 млн. т).Багато бавовнянику виробляють також Іран, Ірак, Сирія, Афганістан, Єгипет, Судан, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Нігерія, Камерун, Заїр, Мозамбік, Мадагаскар, Мексика, Аргентина, Венесуела, Перу, Австралія.

Експортери бавовнику: США, Узбекистан, Китай, Пакистан, Індія, країни Африки. Імпортери: країни Східної  і Південно-Східної Азії та Європи.

Льон-довгунець виробляється тільки в країнах Європи: у Білорусії, Росії, Україні, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині, Румунії, Франції, Бельгії, Нідерландах.

На світовому ринку  волокнистої сировини важливе місце  належить волокнистим культурам, як джут, сизаль, абака, кенаф. Ця сировина використовується для виробництва грубих тканин: мішковини, парусини, брезенту. Джут вирощується у Китаї, Індії, Бангладеші, Таїланді, Бразилії, Ірані. Головний експортер необробленого джуту – Бангладеш, а джутових виробів – Індія, Китай, Бразилія; імпортери – країни Європи, Північної Америки, Японія [5].

Основні виробники та експортери абаки – Філіппіни, сизалю – Бразилія, Мексика, Таїланд, кенафу – Таїланд.

Основними районами вирощування  каучуконосів є Малайзія, Індонезія, Таїланд, Шрі-Ланка, Ліберія, В’єтнам. Бразилія втратила значення великого виробника натурального каучуку, яким вона була у першому десятиріччі ХХ ст., і тепер на її частку припадає не більше як 3-4% світового збору цієї сировини. Натуральний каучук, у зв’язку з подорожчанням нафти та газу – сировини для синтетичного каучука, а також у зв’язку з екологічними проблемами, успішно конкурує з синтетичним каучуком і поступово повертає свої колишні позиції на світовому ринку.

Особливу групу в  рослинництві становлять культури тропічного землеробства: чай (гербата), кава, шоколадне дерево. Найбільші виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка, Китай, Японія, Індонезія. Розвиток чаївництва спостерігається також у Кенії, Уганді, Мозамбіку, Танзанії, Аргентині, Грузії, Росії та інших країнах. Головним постачальником чаю на світовий ринок є Індія та Шрі-Ланка, а його споживачами – країни Європи, США, Канада.

Кавове дерево зростає  в Африці, Латинській Америці, Південній  та Південно-Східній Азії. Виробники  кави: Бразилія, Колумбія, Мексика, Сальвадор, Гватемала, Уганда, Кот д’Івуар, Ефіопія, Камерун, Ангола, Заїр, Індія, Індонезія. Найбільші експортери кави: країни Латинської Америки, імпортери – США, країни Європи, Японія, Канада.

Шоколадне дерево росте  у Африці та Південній Америці. Головними виробниками какао-бобів, плодів шоколадного дерева, є Гана, Нігерія, Кот- д’Івуар, Камерун, Бразилія, Еквадор. Імпортерами какао-бобів, що йдуть на виготовлення шоколаду та напою какао, є країни Північної Америки та Європи [12].

Україна займає провідне місце за рівнем територіальної концентрації посівних площ технічних. Провідне місце посідають цукрові буряки. Друге місце за посівами технічних культур належить соняшнику. В Україні отримують досить високі врожаї цієї культури.

Традиційно прийнято виділяти кілька видів технічних культур: волокнисті, олійні, сахароноси, лакофарбові тощо. Звичайно, в силу певних кліматичних умов, ми не можемо вирощувати пробконоси та каучуконоси, каву і какао, складно також з дубильними та фарбувальними культурами. А ось цукровий буряк завжди був нашою стратегічною культурою.

В цілому ж, усі технічні культури, хоча і трудомісткі в  обробітку, проте завжди прибуткові.

Ріпак. Сьогодні ця рослина у центрі уваги ЗМІ постійно, хоча ще років п’ять назад про неї говорили в основному фахівці. Адже ріпак - нехай не дуже поширена, але традиційна для України культура. До 1910 року він займав 30-40 тис. гектарів ріллі, де сіяли як озимі, так і ярі сорти. Він тоді був значно популярніший за соняшник. Наприкінці 1930-х років основний масив товарних посівів ріпаку сформувався в районах Західної України, Полісся і Лісостепу і зайняв 120-130 тис. гектарів. Однак, з різних причин, до кінця 1950-х років виробництво ріпаку практично згорнулося.

Льон-довгунець – культура довгого дня і краще росте в більш північних районах. Південь – основний район вирощування сої, яка переважно культивується на зрошувальних землях. Вирощують також тютюн і махорку в західних областях.

Для потреб пивоварної дріжджової та хлібопекарської промисловості  викоритовують суцвіття хмелю.

В Україні хміль почали вирощувати у промислових масштабах  з XIX століття. У 70-80-ті роки ХХ століття хмелярство досягло піку - цією культурою  було засаджено 10 тис. га, а валовий  збір досяг 8 тис. тонн. Для внутрішнього споживання в Україні достатньо було 20-25% зібраного врожаю, тож решта йшла в Росію і на Захід, навіть до віддавна «пивоварних» країн - Німеччини та Чехословаччини. Але на початку 1990-х посівні площі, та й саме виробництво хмелю різко скоротилися. Галузь фактично виявилася зруйнованою, в результаті чого Україна, будучи спочатку одним з лідерів виробництва хмелю, опинилася на останньому місці у світі.

Тим не менш, сьогодні для  України пивоваріння є найважливішою  галуззю, незмінно дає прибуток. Нашим  пивоварам доводиться постійно вирішувати проблему забезпечення виробництва сировиною. У 2008 році в країні вироблено трохи більше 900 тонн хмелю, а  за даними ЗАТ «Укрпиво», на 2009 рік необхідно 6 тис. тонн сировини. Фактично вітчизняний хміль забезпечує лише 15% потреб виробників, решту вони змушені імпортувати.

Перед хмелярами в умовах вільного ринку стоїть завдання: виводити і вирощувати нові конкурентоспроможні сорти, що відповідатимуть вимогам пивоварної індустрії і реалізовуватимуться за прийнятними цінами.