Українське ораторство XIX—XX ст

Міністерство  культури і туризму України

Київський університет культури

Відокремлений підрозділ 

«Львівський факультет менеджменту і бізнесу  КУК» 
 
 
 
 

Контрольна  робота

з дисципліни «Риторика»

Українське  ораторство XIX—XX ст. 
 
 
 
 
 
 

Виконала:

ст.гр. ДМз-31

Телюк Ольга

Перевірив

Фінклер Ю.Е. 
 
 
 
 
 
 
 

Львів 2011

Українське ораторство XIX—XX ст.

    Розвиток  українського риторичного слова  за часів панування Російської та Австро-Угорської імперій являє собою строкату картину.

    Пригніченість українського національного життя у складі Російської і Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська.

    У східній Україні майже цілковито  запанувала російська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: "употребляет мужицкие слова".

    Але пробудження національної самосвідомості та політичної активності вимальовується в таких документах, як лист М. Костомарова до видавця "Колокола":

    "Після  київської справи були заборонені  всі твори обвинених, а цензура  і шпіонство почали страшно  лютувати проти України; не  лише українським книжкам не  дозволено являтися на світ, але переслідувано навіть наукові статті про Україну на російській мові; самі назви "Україна", "Малоросія", "Гетьманщина" уважано за нелояльні".

    Та  водночас такі видатні вчені, як М. Максимович і М. Погодін довели, що українська мова не є якимось "діалектом", що це самостійна, справжня мова. Однак все розбивалося об державну політику. Після печально відомого циркуляра гр. Валуєва 1863 p., в якому стверджувалося, що "никакого малороссийскаго языка не было, неть й быть не можеть" і тому подібних документів розвиток українського ораторства став дуже утрудненим.

    Не  кращим було, звичайно, становище і  в Західній Україні. Ось красномовний випадок: "Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі патріоти вирішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповідували польською. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібралася, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою!".

    Проте, життя висувало й непересічні  особистості, які продемонстрували зростання української національної самосвідомості і, певною мірою, пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний і політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослів'я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, який був одним із засновників Головної Руської Ради у Львові (1848 p.). У маніфесті цієї організації було яскраво змальовано прагнення українства до політичного самовизначення; він закінчувався гаслом "Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом". Залишився він в історії української риторики як автор численних проповідей.

    Одночасно пожвавлення в XIX ст. суспільного життя в Росії та Україні після відміни кріпацтва, так само, як і в Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини, спричинилося деякому піднесенню ролі риторики, зокрема у сфері судового красномовства. Суспільно-політичні процеси в Європі XIX ст. спричинили суттєві реформи в усіх сферах життя. Наприклад, запровадження суду присяжних і розвиток адвокатури зумовили зростання ролі юридичного красномовства, що посіло помітне місце в суспільстві, яке поступово звільнялося від архаїчних норм політичного життя, розвивало юстицію, засновану на засадах римського права, яке сповідувало принцип священності приватної власності й недоторканності особи.

    У Росії ж, до складу якої увійшла значна частина України, "ораторське мистецтво не мало можливості розвинутися всебічно: для політичного красномовства не давала простору форма правління, а судове отримало змогу для застосування лише в останній час, після судової реформи" [йдеться про другу половину XIX ст., про Росію після скасування кріпацтва 1861 р. — С. А., М. Ч. ],"здавна процвітало <...> лише духовне красномовство".

    Але судова реформа 1864 р. в Росії сприяла  гласності суду, запровадженню інституту  присяжних і, звичайно, певному розвитку судової риторики (переважно російськомовної). Після згаданої судової реформи та запровадження суду присяжних широкої популярності набирають видатні судові оратори, які чинили великий вплив на розвиток цієї галузі красномовства взагалі: Н. Карабчевський, Ф. Плєвако, П. Александров, С. Андрєєвський, О. Коні та ін.

    Західна Україна, що перебувала тоді на правах культурно-національної автономії, запровадженої Віднем, сміливіше підносила українське слово — тут воно не було заборонено, як в Російській імперії. Разом з тим освічені західні українці вільно володіли німецькою й іншими мовами Європи. Достатньо пригадати блискучі виступи І. Франка в австрійському суді.

    Українське  судове красномовство XIX—XX ст. знає також імена М. Карабчевського, талант якого розгорнувся на теренах Петербурзької юстиції, та М. Холеви, що так само віддав свої здібності юридичного оратора Петербургу. Уже в радянські часи набули ваги імена М. Криленка, шлях якого закінчився посадою державного звинувача за сталінських часів, та Р. Руденка, головного звинувача на Нюрнберзькому процесі.

    Академічне  красномовство в Україні, хоча й  не рідною мовою, набирало в XIX ст. сили: визначними професорами-лекторами були М. Максимович, перший ректор Київського університету, та В. Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Летописця. Відомим вченим-лектором і публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один з батьків української національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, Київському та Софійському університетах, був одним із засновників вчительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення україномовних підручників.¹

    Зокрема, були й знавці предмета риторики: серед  російських авторів XIX ст. виділяється ім'я К. Зеленецького, який викладав у Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, що перевидавалися і в XX ст. Зі стабілізацією суспільного життя у другій половині XIX ст. постає дедалі більша потреба в риториці не в самій лише Україні. Проте XIX ст. нічого суттєвого в цій галузі не створило, видавалися тільки посібники, написані згідно з канонами античної риторики.

    Динамізація політичного життя в Росії другої половини XIX—початку XX ст. породжує феномен багатоаспектного політичного красномовства — досить пригадати імена діячів російської революції: О. Керенського, Л. Троцького, В. Леніна та ін. Характерно, що революційна стихія пробуджує інтерес до риторики як такої (утворення в Петрограді у 1918 р. Інституту живого слова, в якому було розпочато наукову розробку теорії красномовства, теорії суперечки тощо); з усталенням тоталітарної (аж до 80-х років XX ст.) системи цікавість ця на тлі наростаючої безгласності занепадала, все більше уваги стали приділяти стилістиці та культурі мовлення.

    На  рубежі XIX—XX ст. з'являється цілий ряд яскравих і популярних політичних пропагандистів і в Україні. Серед представників тодішнього політичного красномоства виділяється М. Міхновський, адвокат і політик, що виступив як один з організаторів Української народної партії. Написані ним для партії "Програма" і "Десять заповідей" стали помітним явищем політичного життя. Окрім того, відомий як талановитий судовий оратор на політичних процесах.

    Ось характерний публіцистичний пасаж М. Міхновського, в якому він звинувачує українську інтелігенцію в постійній зраді інтересів власного народу:

    "А  в істориї української нациї  інтелїгенция її раз-у-раз грала  ганебну й соромітницьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але нїколи не служила своєму народови, нїколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, нїколи не хтїла добачати спільности тих інтересів. На очах істориї сильна, осьвічена і культурна інетелїгенция України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі — плоть від плоті нашої і кість від костий наших. Тодї сильним і могутним замахом український нарід породив нову інтелїгенцию. Ся друга прийняла російьку національність протягом XVIII і XIX в. і всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, усі оті гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки — і "їм же ність числа" — усі вони наша кров. Нарід знову лишиться без інтелїгенциї, інтелїгенция покинула його в найгірші, найтяжчі часи істновання. Чи можемо зрівняти війну, пощесть навіть із отсим масовим відступницьтвом інтелїгенциї? І війна і пошести — вони косять без розбору і учених і темних, бідних і богатних, відступницьтво забрало цьвіт нациї — найкультурнішу її верству".

    Знаний був і голова Товариства українських поступовців, активний учасник українського політичного життя Є. Чикаленко. Ще наприкінці XIX ст. в Росії стали популярні його публіцистичні "Розмови про сільське хазяйство". Був видавцем газети "Громадська думка" — єдиної україномовної газети в Росії. У радянські часи створив "Спогади" та "Щоденник".

    Помітний  вплив на політичну філософію  українського націоналізму справив  Д. Донцов. Він часто змінював свої політичні погляди, але незмінно виступав як ідеолог самостійності України, послідовно дотримуючись антиросійської позиції. Його публіцистика ("Історія розвитку української державної ідеї", "Націоналізм", "Московська отрута", "Росія чи Європа" та ін.) стала політичним підґрунтям боротьби ОУН.

    Популярний  був публіцист, політик і літературознавець С. Єфремов, заступник голови Центральної Ради, який широко обґрунтовував українську національну ідею.

    Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений і публіцист. М. Грушевський був відомий як політичний оратор, який заслужено вважається одним з батьків української нації. Зокрема саме під його впливом було вперше оголошено офіційно новий статус української мови як державної ("Закон Центральної Ради про державну мову", 1918).

    У цілому ж на рубежі XIX—XX ст. загальний рівень риторики в Україні, як і у світі в цілому, помітно знижується; спостерігається хіба що піднесення академічного красномовства, хоча XX ст. не дало нічого принципово нового розвитку елоквенції, особливо в тоталітарних державах, у тому числі і в колишньому СРСР. Тоталітарні режими не сприяли ані розвою думки, ані пошуку способів її втілення у вишуканому слові. Риторику було трактовано як беззмістовну пишноту вислову, її перестають викладати у вузах і школах; у філологічній освіті вона поглинається почасти теорією літератури (наприклад, вчення про стилістичні фігури стає частиною поетики поруч з вченням про тропи). Автор одного із сучасних російських підручників з риторики М. Львов твердить, що криза ця не торкнулася хіба що церковної риторики, хоча й вона особливих висот не сягнула.

    На  Заході проповідники шукали нерідко  модернізуючих прийомів, які часом руйнували традиції гомілетики; в лоні ж "церкви мовчання" (СРСР) консервувалися досить архаїчні аспекти. Особливого занепаду зазнало суспільно-побутове красномовство: люди часом боялися й натяку на вільне слово (процвітали хіба що "грузинські" застільні тости). Висміяна в популярному романі "12 стільців" Еллочка-людоїдка з її словником на 30 позицій, стає печальним символом епохи. Водночас відбувався неухильний наступ табуйованої лексики, кримінального арго. Поширення "блатного" лексикону, з одного боку, було зумовлене тим, що в таборах, тюрмах і концтаборах перебувала велика кількість людей; з другого — він символізував звільнення особистості від диктату суспільства. Але його логосична герметика (встановлення відмінного від повсякденного мовлення кола понять і лексикону) вступала в конфлікт з кінічною ("низовою") системою мовлення (що не визнавала ніяких законів і суспільних норм), і щодалі поводиться все агресивніше. Водночас видавалося чимало практичних посібників, адресованих пропагандистам офіційної ідеології.