Контрольная работа по «Релігієзнавство»

       Віра  – більш-менш пряме чи побіжне, просте чи ускладнене вираження в людській свідомості досвідомого зв’язку  суб’єкта з об’єктом. Це і є онтологічне визначення віри.

       У віри є «мінімум раціональності». Це підтверджується та-кими словами  Франца Брентано: «віра – це акт  судження» або «віра – осяяна думка». Дж. Мілль: «Віра збігається з асоціацією ідей». Тут ми бачимо різні твердження про когнітивний компо-нент віри. Тобто віра збагачується від знання суб’єкта про об’єкт (віра стає змістовнішою). А отже, мінімум раціональності у вірі є можливим. 
 

№ 10. - Дати характеристику іудаїзму як національній релігії. 

       Однією  з найдавніших етнонаціональних релігій є іудаїзм, якому належить особливе місце в історії релігії та світової культури.

       Іудаїзм — одна з найдавніших етнонаціональних релігій, яка започатковує ідею єдиного  Бога-творця й володаря Всесвіту; поширена здебільшого серед євреїв.

         Назва цієї релігії виникла в VI ст. до н. е. в середовищі грекомовних євреїв («елліністів») з метою відокремлення власне еллінізму від єврейського релігійного способу мислення. Сам же іудаїзм як релігія єврейського народу зародився значно раніше. Його походження і розвиток можна прослідкувати в Старому Завіті.

            Релігія  євреїв  —  іудаїзм  —  одна  з  деяких  національних  релігій древнього світу,що збереглася лише з невеликими змінами аж до  наших  днів.

 У загальній  історії релігій іудаїзм зіграв надзвичайно велику роль, тому  що ввійшов дуже істотною частиною  до  складу  християнства  й  ісламу  —  двох

найбільших  сучасних світових релігій.

      Іудаїзм називають іноді релігією  Мойсея, Мойсеєвим  законом  (англійці

говорять, наприклад, навіть «мозаїзм») — по імені  легендарного  законодавця

євреїв.

      Природний і великий  інтерес   до  цієї  релігії.  Величезна   кількість присвячених їй творів. Але з цією же особливою роллю  іудаїзму  зв'язанаі  і великі  труднощі  у  вивченні  його  історії.  У  країнах  Європи  єврейська релігійна традиція, що прийнята до  складу  християнської  традиції,  довгий час вважалася богоодкровення істиною, що не підлягає ніякій критиці.  Багато вільнодумних  учених  поплатилися  життям  за  спробу  засумніватися  в цій істині. Навіть  і  зараз  для  віруючих  євреїв  і  християн,  особливо  для католицького і православного духівництва, основна священна  книга  євреїв  — Біблія залишається аж ніяк  не  історичним  джерелом,  а  предметом  віри  і преклоніння,  незаперечним  авторитетом,  книгою,  написаної  по   натхненню святого духу. Аж до  наших  днів  для  церковників  і  реакційної  буржуазії захист Біблії від критики є складовою частиною їхньої боротьби проти  всяких прогресивних ідей. Це і  зрозуміло.  Адже  Біблія  по  цей  час  залишається

найважливішим ідейним захисником класового експлуататорського ладу.

      З іншого боку, саме тому всяка  критика  і  феодально-кріпосницького  і пізніше капіталістичного ладу, що виходила від прогресивних суспільних  кіл, неминуче включала  і  містить  у  собі  також  і  критику  Біблії,  а  отже, єврейської релігії. На цьому полі от уже більш чотирьох століть йде  запекла боротьба між  силами  прогресу  і  силами  реакції.  У  ході  цієї  боротьби склалася ціла наука — біблеїстика.

      Основне джерело вивчення давньоєврейської  релігії  —  Біблія.  Інших, незалежних від її джерел майже немає. Біблія — з грецької  означає  «книги».

Це не один твір, а велика кількість різних літературних  творів.  Відповідно до традиції, вони поділяються на три великі групи.

      Насамперед,  це  книги  закону  (по-єврейски  Тора),  чи   так   зване «П’ятикнижжя Мойсея»,  —  книги,  складання  яких  приписується  легендарно-

міфічному Мойсею. Другу групу біблійних  книг  складають  «історичні»  книги,

чи «писання»: це книга Суддів, Руф, чотири книги Царств (дві  книги  Самуїла і дві книги Царів), дві книги Паралипоменон (Хронік), книги  Ездри,  Неємії, Есфірь (Єсфірь), Іова, а також Псалтир  (Псалми;  книга  релігійних  гімнів, приписуваних царю Давидові), книга Притчей  Соломонових,  Екклезіаст,  Пісні Піснею.

      Нарешті, третя група — це  пророчі  книги:  пророків  Ісаіі,  Ієремії, Ієзекііля, Данила і книги дванадцяти, так  званих,  «малих  пророків»:  Осіі (Іосіі), Іоіля, Амоса, Авдія, Іони, Міхєя, Наума,  Авакума,  Софонії,  Огея, Захарії, Малахії.

      Усі ці книги разом християни  називають  Старим  завітом  (старозавітна література) , на відміну від  власне  християнських  (євреями  не  визнаних) книг Нового завіту.

      Дійсне походження всіх цих  книг дотепер остаточно не встановлено, хоча наукова критика зробила в цьому відношенні дуже багато.

      Встановлене приблизно і час  походження інших книг Біблії. Хронологія і послідовність їх виявилася дуже несхожої на традиційну.

Спасіння  іудея досягається жорстким дотриманням усіх 613 вимог Тори. 365 із них (за кількістю днів сонячного року) забороняють певні вчинки, наприклад «не вбий», «не вкради». 248 (за кількістю органів людського тіла) наказують, наприклад «шануй батька твого і матір твою». Кожна з цих вимог розроблена до найменших дрібниць.

         За недотримання передбачено  систему покарань, що складається  із семи сходинок: побиття камінцями;  спалення; вбивство; задушення; смерть, послана з неба; знищення; тілесне  покарання. Шістнадцять злочинів  караються побиттям камінцями; дев'ять — спаленням; два — відсіченням голови мечем; дев'ять — задушенням; двадцять два — знищенням (карет); одинадцять — смертю, посланою з неба. Загалом за сімдесят один злочин передбачено смерть, а двісті сімдесят сім злочинів підлягають тілесним покаранням. Так, людина, що свідомо порушила накази про обрізання та пасхальну жертву, підлягає знищенню. Окрім двадцяти двох, існує ще чотирнадцять злочинів, які караються карет, якщо їх вчинено свідомо, але без попередження.

         За свідоме порушення заборон карають знищенням, за несвідоме — людина зобов'язана принести очищувальну жертву (хатат). Відмінність між знищенням (карет) та смертю, посланою з небес, полягає в тому, що на знищеного кара чекає і після смерті, тобто по тому, як він залишить цей світ. Смерть, послана з небес, несе спокуту.

         Кожного, хто порушив заборони  Тори, карають: йому наносять тридцять  дев'ять ударів паском із волячої  шкіри. Перед екзекуцією покараного  оглядають, щоб визначити, чи  зможе він витримати тридцять  дев'ять ударів, чи це не приведе до смерті. Не можна карати людину більше, ніж вона зможе витримати. Рішення про покарання смертю могло затверджувати лише зібрання із 71 мудреця Тори — Синедріон (Великий Бет-дін), що збиралося в Єрусалимському храмі. У 60 р. до н. е. смертну кару в Ізраїлі було відмінено, і нині тілесні покарання не застосовуються.

         Зруйнування давньоєврейської держави  римлянами поклало край первинному  іудаїзму і стало початком  його синагогального періоду.  Синагогу (євр. — Будинок для  зборів) будували завжди на громадські кошти. Як правило, це приміщення чотирикутної форми, поділене колонадами на три відділення. В середині ставлять лави для сидіння віруючих, кафедру рабина і головне — спеціальну шафу для зберігання пергаментних сувоїв Тори. Синагогу могли утворити не менше 10 чоловіків-євреїв, що мешкали поряд. Вона була не тільки місцем богослужінь, а й своєрідною школою та центром громадського життя.

         Під час богослужіння чоловіки  одягають спеціальні головні  убори і білі шарфи. Віруючі  євреї носять головні убори, не знімаючи їх. В ортодоксальних синагогах чоловіки і жінки сидять окремо. Особливе значення в іудаїзмі мають молитви, в яких мова йде про нескінченні біди та страждання єврейського народу, розсіяного по всьому світі.

         В іудаїзмі чільне місце посідає  сім'я. Значна кількість релігійних свят водночас є сімейними. Найзначніше з них — щотижневий Шабат (євр. — Субота) розпочинається увечері в п'ятницю із заходом сонця. Це — свято, повне спокою від роботи. Господиня запалює світильник шабату, молиться за свою сім'ю і просить благословіння у Бога. Стіл накривають чистою скатертиною. На нього ставлять чашу з вином і дві хали (хлібинки). Перед шабат-вечерею глава сім'ї проголошує похвалу добропорядній дружині та читає вірші з Тори про створення світу (Буття 2, 3): «І благословив Бог сьомий день і освятив його; того бо дня спочив Бог від усього свого діла, що творячи зробив був». Після цього він від імені Бога благословляє хліб і вино.

         Урочисто відзначають у сім'ї  й інші свята. Протягом віків  іудейська сім'я була і продовжує залишатися джерелом релігійної духовності, незважаючи на численні гоніння, фізичне знищення, приниження та придушення євреїв.

         Одна з найхарактерніших рис  іудаїзму — щорічні свята та  пости, в яких беруть участь  усі віруючі. Передусім це Шабат (Субота) — щотижневий святковий день відпочинку. У цей день віруючий єврей не працює, не користується транспортом і не бере в руки ніяких знарядь праці, якщо тільки не виникає небезпеки для життя, що автоматично знімає всі суботні заборони.

         Головне свято іудеїв — Песах (Великдень), яке випадає на 15-й день місяця нисан (березень — квітень). Воно водночас є символом весняного відродження природи й ізраїльської нації після виходу з Єгипту.

         Друге щорічне свято — Суккот (свято кущів), яке починається  на 15-й день місяця тишрей (вересень — жовтень). Це веселе свято жнив, коли будують курені з гілляк, в основному пальм та маслин, згадуючи ходіння ізраїльського народу в пустелі після звільнення з єгипетського рабства. У цих куренях їдять і сплять, вчаться і моляться (якщо не йдуть до синагоги). Тобто все, що людина робить удома цілий рік, вона повинна робити протягом семи днів у курені. Особливої похвали заслуговує той, хто поза кущем не вип'є навіть склянки води.

         Є й інші свята: Рош-Ашана  — єврейський Новий рік, що випадає на перший день Тишрея, Иом-Кіпур (день Спокути), Пурілі, Ханука (Освячення) тощо.

       Течії теології іудаїзму. Теологія іудаїзму знає кілька течій. Це — караїми  та кабала.

         Рух караїмів виник у VIII ст. у Вавилоні як новий підхід  до коментування Тори. Прихильники цієї школи називалися караїмами, тобто «Синами Писання». Засновником її був учений Анан бен Давид, мешканець Багдада. Він зі своїми послідовниками повністю відкинув рабинські коментарі до Талмуду і вчив, що єдиним авторитетом має бути єврейська Біблія, в першу чергу Тора. Караїми, які згодом розділилися на багато малих груп, не погоджувалися з лібералізацією в дотриманні вимог Тори, яка проявилась у Талмуді. Так, вони були проти медичного лікування, посилаючись на слова «я Господь, цілитель твій» з книги Вихід (15:26). Хоча цей рух і не набув значного поширення, проте спонукав багатьох ортодоксальних рабинів перевірити правильність тлумачення Святого Письма.

       Кабала  — містичне релігійне вчення, яке  виникло в іудаїзмі у ХIII ст. Його прибічники оголошують себе продовжувачами давніх таємних релігійних учень. З часом Кабала стала центром найрізноманітніших окультних течій, що не мають нічого спільного з іудаїзмом.

         Власне Кабалу поділяють на  дві основні течії: теоретичну  та практичну. Прибічники теоретичної течії опікуються в основному метафізичними та містичними проблемами; практичної — цікавляться насамперед тавматургією (практичними основами магії). «Теоретики» досліджують філософські питання космогонії (походження і розвитку Всесвіту), космології (будови Всесвіту), епістемологію (теорію пізнання) та інші світові проблеми. Перша течія за своєю суттю є єврейською теософією — пізнанням Бога засобами містичного проникнення у сутність Всесвіту.

         Кабала — єдина форма окультизму, в основу якої покладено поетико-фантастичне тлумачення Старого Завіту, в першу чергу П'ятикнижжя Мойсея. Одним із центральних положень кабалістичного вчення є еротичний містицизм, у якому статеві стосунки розглядаються як найвище священнодіяння.

       Сучасний  іудаїзм має три головні течії: ортодоксальну, реформістську і консервативну.

         Серед ортодоксів виділяються  ультраортодокси, що дістали назву  хасиди (євр. — благочестиві). Заснована  ця течія в Україні в середині XVIII ст., а її фундатором є БЕШТ (абревіатура імені Ісраеля Баал Шем Това). Він учив, що соціальна нерівність, притаманна цьому світу, не впливає на стосунки між людиною і Богом. Звичайна, але істинно благочестива людина цінніша того, хто зарозумівся від своєї вченості. Справжнім праведником є не той, хто віддає весь свій час власному навчанню, а той, хто турбується про простих людей. Служити Богу слід із радістю. Навіть покаяння повинно стати не сумом про минуле, а радістю від отриманої гармонії душі. Молитву, під час якої людина зливається з божеством, хасиди поціновують як головний засіб проникнення у його суть. Кожний, хто виконує міцвот (заповіді Тори), за життя може стати цадиком — хранителем божественного знання.

         Демократизм і релігійний темперамент  нового вчення, сприятливі історичні  умови спричинили широке і відносно швидке його поширення в єврейських масах. З України хасидизм потрапив разом із мігрантами до єврейської діаспори. Нині його центр перемістився до США.

         Ортодоксальний іудаїзм мало  змінився за останні двадцять  століть. Його послідовники навіть у найдрібніших деталях дотримуються правил, передбачених Талмудом, святкують Суботу, обмежуються кошєрною їжею (з якої виключено певні м'ясні страви) тощо. Однією з головних причин такої незмінності є те, що євреї, зазнаючи протягом історії переслідувань і жорстоких гонінь у багатьох країнах, постійно були змушені виокремлюватися, замикатися і прагнути до самодостатності в житті та релігії.