Контрольная работа по «Релігієзнавство»

         II. Безсилля людини перед стихіями природи. Епідемії, повені, посухи та інші несприятливі для людини природні явища пригнічували, примножували її безсилля. Вона не лише відчувала, а й реально залежала від грізних сил природи, могутність яких була безмежною. Безмежним був і предмет (об'єкт) релігійного відображення. Стихії природи, що грізно й нещадно тяжіли над людиною, не лише породили, а й у подальшому продовжували підтримувати, насичувати релігійну форму суспільної свідомості. Стихійні лиха, хвороби й донині служать для багатьох сильним імпульсом, поштовхом до релігії, молитов, знахарства. Загалом же з поглибленням процесу пізнання природи, оволодінням її законами посилюється влада людини над стихіями, що звужує об'єкт релігійного відображення, можливості самої релігії;

         Ш. Безсилля перед стихіями  суспільного життя. Первісна людина перебувала у такій самій фатальній залежності від умов суспільного буття, як і від чужих їй, згубних і небезпечних стихій природи. Ці умови, стихії суспільного функціонування і розвитку були важливим об'єктом релігійного відображення, об'єктивною причиною виникнення релігії, існування релігійної форми суспільної свідомості. З появою класового суспільства безправ'я і безсилля пригноблених мас стають домінуючою причиною існування і відтворення релігії. Нерідко й сучасна людина, яка зазнала несприятливого впливу обставин суспільного життя (не поталанило, вибилась із колії, залишилася самотньою, втратила громадську підтримку, не дістала визнання тощо), набуває певної схильності до релігії (починає вірити у примхливу долю, звертається до ворожки, чаклуна);

         IV. Використання релігії панівними класами для зміцнення свого панування. Пануючий у суспільстві клас прагне до того, щоб вигідні йому ідеї утвердити в суспільстві, виставити їх загальними ідеями. Використання релігії з цією метою й понині є важливою соціальною причиною самого існування релігії;

         V. Традиція як механізм передачі й закріплення релігійності. Релігія, як і життя, раз виникнувши, більше не мала потреби у виникненні, вона продовжувала існувати внаслідок дії законів відтворення. Відтворюючись, релігія змінювалась під впливом соціальних умов і потреб, які самі змінювалися, розгалужувалась, диференціювалась і, зрештою, стала такою, якою вона проявилася в історії, існує й

 донині. Механізмом такого відтворення  релігії стала традиція.

         Традиція — це форма спадкоємності в різних видах людської діяльності, зокрема духовної. Внаслідок мільярдного повторення і відтворення традиційною стає й сама релігія даного народу. Релігія перетворюється на невід'ємну ознаку національної культури того чи іншого народу. Звідси усталені уявлення про те, що росіянин — православний, поляк — католик, єврей — іудей, араб — мусульманин, бірманець — буддист, японець — синтоїст.

       Становлення й еволюція релігії взаємопов'язані  з розвитком суспільства і  людської свідомості, рівнем пізнання людиною навколишньої дійсності. Оскільки специфічною ознакою релігії є віра в існування надприродної сили, критерієм еволюції, рівня розвиненості релігії є уявлення віруючих про ці сили.

         За цією ознакою в історії розвитку релігії виділяють три основні ступені.

         І. Первісні (ранні) форми релігії.  До ранніх форм релігії належать: фетишизм — поклоніння неживим  предметам; магія — дії та  обряди, що здійснюються з метою  надприродно впливати на явища  природи, тварин чи людину; тотемізм  — віра в надприродну спорідненість людини з тваринним і рослинним світом; анімізм — віра в душі й духів; культ предків.

         Первісні релігії були такими  самими примітивними, як і суспільство,  що породило їх. Надприродним  для людини могло бути незвичайної  форми дерево чи камінь, зображення тварини; дим, що відганяє комах, приємний запах чебрецю; зручна й удачлива на полюванні палиця, стріла; шкіра тварини, маска, що приносить успіх у тяжкому добуванні їжі, тощо. Довкола цих предметів здійснювалися ритуальні дії, їх наділяли таємничою, надприродною силою.

         Згодом люди переконувалися, що  камінь, дерево, стріла, тварина —  не боги, не надприродне. Починає  формуватися вірування, що не  самі по собі ці предмети, а  щось приховане за ними є  таємничою силою, яка й управляє  цими предметами, явищами. Так складався пандемонізм (від грец. «пан» — все і «демоні» — дух) — уявлення, в якому надприродне ставилось поряд з природним.

         Кожен предмет, явище (так вважали)  має духів: в лісі — лісовик,  у воді — водяний, у хаті  — домовий. Духи не створюють предметів, а лише живуть у них: у сухому озері водяний не водиться, у зруйнованій оселі домовий не живе. Первісні форми релігії дійшли до нашого часу в світосприйнятті народів, які відстали в своєму історичному розвитку, а також у вигляді релігійних пережитків (ворожіння, забобони, чаклунство) серед віруючих більш високих форм релігії і навіть серед невіруючих.

         II. Політеїзм (від грец. «полі» — багато і «теос» — Бог). Багатобожжя, віра в існування багатьох богів. У політеїстичних релігіях надприродне — це Бог у загальноприйнятому розумінні цього слова. Боги не стільки приховуються за предметами і явищами, скільки створюють їх і управляють ними.

         Політеїзм формується у період  розкладу первісного й утвердження  рабовласницького ладу. Він відбиває  собою панування у суспільстві одного класу над іншим, але водночас і зростаючий рівень пізнання людиною навколишньої дійсності, нагромадження досвіду практичної взаємодії людини і природи, яке доведе неспроможність первісних релігійних вірувань. Класичною формою політеїзму є грецька і давньоримська релігії з їх сонмом богів, богинь, напівбогів і героїв.

         На останніх щаблях розвитку  політеїзм підноситься на рівень  генотеїзму — вирізнення серед  багатьох богів одного головного,  родоначальника усіх богів (Зевс  у грецькій релігії, Юпітер — у римській, Перун — у релігії стародавніх слов'ян).

         Різновидом політеїзму є катенотеізм  (грец. «кат» — по, «енос» —  один, «теос» — Бог). У катенотеїзмі  визнається існування багатьох  богів, проте кожне плем'я, місцевість  вшановують «по одному Богові», якого вважають захисником даного племені, місцевості.

         Катенотеізм, ймовірно, існував у  Київській Русі до запровадження  християнства. Його класичною формою  є стародавній (часів написання  Біблії) іудаїзм. У біблійні часи (VII ст. до н. є. — І ст. н. є.) євреї визнавали богів інших племен і народів, але вшановували лише свого Бога Яхве, визнаного покровителем тільки євреїв.

         III. Монотеїзм (єдинобожжя). З початком утворення великих монархічних держав, які об'єднали під володарюванням одного правителя цілі країни і народи, політеїзм замінюється монотеїзмом — релігією єдиного Бога.

         Це природно: на землі панує  над усім і править один  деспот, а на небі багато богів.  Один править на землі —  має один правити й на небі. Це соціальна передумова монотеїзму.

         Однак він має і гносеологічну  передумову. В період розквіту  рабовласницького ладу починає  розвиватися філософія як форма  суспільної свідомості. Філософія  вже в змозі охопити всю  дійсність єдиним поглядом, шукати  в багатоманітності її проявів  якісь єдині начала. Єдине осягнення всього світу, єдине начало вимагає визнання і єдиного творця цього світу, єдиного Бога. Коли ці передумови склалися, почав формуватися монотеїзм.

         Бог монотеїзму відрізнявся від  попередніх богів і духів лише  кількісно: він один. Як і його попередники, він зображувався у вигляді конкретно-чуттєвої істоти, як правило, людини — мав тіло, голову, руки. Значно пізніше, практично з епохи розвитку капіталізму, з його культом абстрактних товару, людини і свобод, починає формуватися на основі початкового, конкретно-чуттєвого монотеїзму абстрактний монотеїзм. У ньому Бога зображають за допомогою абстрактних визначень і категорій: Бог невидимий, не має ні тіла, ні рук, ні ніг; він всюдисущий, всемогутній, вічний, незмінний; він — дух. Такого Бога не можна побачити, відчути. Єдине, що залишається цьому Богові, — це те, що він особистість: чує, пильнує, діє, карає, управляє, має розум, почуття і волю.

         Абстрактний монотеїзм — останній  щабель розвитку релігії. Якщо  уявити собі релігію, що могла  б ще більше «витончити», вдосконалити уявлення про надприродне, то логічним виглядає Бог, образ якого звільнився б і від особистісних атрибутів. У такій послідовності Бог перетворюється у якесь Начало, Загальний закон, Логос Всесвіту. Це вже не Бог релігії, а Бог філософії, не релігійне, а філософське поняття. Такому Богові вже не можна молитися, немає потреби поклонятися. Він уособлює собою Всесвіт, безкінечність, мікро- і макрокосм.

         Незважаючи на загальну еволюцію, до наших днів дійшли й ті  форми релігії, через які вона  пройшла в історії свого розвитку. Це підтверджує справедливість  наукового висновку про релігію  як консервативну форму суспільної  свідомості. Загалом усі існуючі  релігії еволюціонують у бік абстрактного монотеїзму. Далі, за його межами, вони в основному переходять в ідеалізм, розчиняються в міфології, мистецтві, а нерідко взагалі зникають. 
 
 
 
 
 

№ 4. - Дайте відповідь на запитання: «Які принципи застосовує релігієзнавство для вивчення свого предмету і який їх зміст?» 

       Предмет релігієзнавства — вивчення історії  і сутності як галузі гуманітарного  знання релігії, критичний аналіз її теорій, поглядів на релігію, а також  вивчення еволюції релігійності, процесів секуляризації духовного життя суспільства й утвердження наукового світогляду.

         Релігієзнавство вивчає сутність  релігії, форм прояву релігійності, причини походження, закономірностей  розвитку і функціонування релігії,  місце та роль її в суспільстві.

         Ці питання вивчаються також іншими науками, зокрема історією, філософією, юриспруденцією. На відміну від них, релігієзнавство вивчає релігію в цілому, як форму суспільної свідомості. Подібно до інших наук, релігієзнавство може вивчати історію розвитку релігії, її міфи, віровчення, законодавчі положення. Проте інше релігієзнавство аналізує істинність релігійних переконань, віру У надприродне, розкриває справжню сутність релігійного світогляду. Результати наукового вивчення релігії, її взаємозв'язку з різними сферами культури виражаються у формулюванні універсальних понять, принципів і теорій, які характеризують об'єкт дослідження. Тому релігієзнавство виконує методологічну функцію щодо інших наук (літературознавства, правознавства, етнографії тощо), коли вони вдаються до аналізу релігії зі своєї точки зору. Справді наукове вивчення всіх аспектів релігії можливе лише у тому разі, якщо виходити з послідовних філософських позицій.

         Необхідність включення методики  і механізмів дослідження до  предмета релігієзнавства диктується  тим, що релігійний світогляд, релігія не лише тримається на системі певних орієнтирів, але і вкорінена в почуття віруючих, вплетена в їхню поведінку. Секуляризація духовного життя суспільства, еволюція релігійного та утвердження наукового світогляду вимагають знання особливостей і характеру цих процесів, їх впливу на розум, почуття й волю віруючих і невіруючих. Якщо об'єкт дослідження релігієзнавства — релігія — є відносно стійким, то його предмет збільшується в обсязі і дещо змінюється в часі.

         Категорії релігієзнавства — це система понять, які у релігієзнавстві умовно поділяють на три групи: загальнонаукові, конкретні і специфічно релігієзнавчі поняття.

         До загальнонаукових належать  філософські, соціально-філософські,  історичні поняття: буття, свідомість, пізнання, фантазія, істина, помилка, культура, цивілізація, духовне виробництво, значення, совість, милосердя, страждання, система, структура, функція, закон тощо.

         До конкретних належать поняття:  епоха, право, віра, почуття, настрої,  страждання, житія, смерть, ілюзія та ін. Категорії з інших наук) у релігієзнавстві наповнюються відповідним змістом.

         До специфічно релігієзнавчих  належать категорії: релігія,  теологія, церква, конфесія, секта, деномінація,  релігійний культ, обряд, молитва,  ангели, рай, пекло, карма, деміфологізація, розцерковлення, секуляризація тощо.

         Усі ці категорії розкривають  сутність релігії, її особливості  і характер змін, що відбуваються  у релігійному комплексі в  рані історичні епохи.

         За формою викладу, змістом,  своїми цілями релігієзнавство має два основні аспекти: критичний (заперечувальний) та позитивний ( стверджувальний ).

         Критичний і позитивний аспекти  релігієзнавства визначаються метою  філософського дослідження, формою  його подачі та змістом. Проте  аспекти релігієзнавства можуть  окреслюватися залежно від аспектів вивчення і критики релігії, методів обгрунтування наукових положень.

         У цьому контексті розрізняють такі аспекти релігієзнавства: гносеологічний (теоретичний аналіз причин походження, еволюції та соціальної ролі релігії); соціально-історичний (дослідження соціальних функцій релігії, її місця, ролі у соціально-культурному розвитку); психологічний (аналіз психологічних аспектів релігії, її впливу на волю й почуття віруючих); соціологічний (вивчення особливостей соціальної детермінованості релігії, її структури та особливостей впливу на різноманітні сфери суспільного життя, аналіз еволюції релігійної свідомості); феноменологічний (аналіз і зіставлення релігійних ідей та уявлень з метою та мотивами практичної діяльності послідовників релігійних конфесій, які взаємодіють між собою; опис і порівняльний аналіз форм вияву релігійності). Всі названі аспекти становлять цілісну наукову систему дослідження релігії.