Контрольная работа по «Релігієзнавство»

         У процесі історії об'єкти релігійного відображення змінюються. Спочатку ними були грізні сили природи, які обожнювалися. Згодом виникли суспільні сили, чужі і нерідко ворожі щодо певної людини. Вони, як і природні, обожнювались і сприймалися як потойбічні сили, що керують життям людини незалежно від її волі. Поступово грізні природні та суспільні сили втілювалися в образі богів, а згодом — в образі одного всемогутнього Бога. Виникло уявлення про надприродний світ.

         Форма релігійного відображення. Специфікою релігійного відображення є уявлення про надприродне.

         Будь-які сторони суспільного  буття людина сприймає через  призму надприродного і усвідомлює  себе як його невід'ємна частка. Умови власного буття людина  сприймає як наслідок втручання  добрих чи злих надприродних сил.

         Отже, релігія — це форма суспільної  свідомості, в якій ілюзорно відображаються  сили, що панують над людиною  в її повсякденному житті і  які трансформуються у ЇЇ свідомості  у формі неземних сил. Будь-яку  релігію характеризує віра в  реальне існування надприродного і система опосередкованих зв'язків з ним.

         Існує багато інших визначень релігії, адже історично існували й існують конкретні релігії; якоїсь загальної чи абстрактної релігії не існує. Можна зазначити, що релігія є сферою духовного життя суспільства, соціальної групи, особи, способом практично-духовного освоєння світу та сферою духовного виробництва. Релігія — явище багатогранне. Вона є виявом сутності суспільства, аспектом життєдіяльності людини і суспільства, що складається історично; способом існування і подолання людського відчуження; формою відображення дійсності; феноменом культури; певною соціальною підсистемою. 
 

№ 7. -  Дайте відповідь на запитання: « Які функції у буддизмі виконує закон «Карми»». 

       Карма (санскр., досл. —дія, обов'язок, відплата) — особлива містична сила, автоматичний «закон відплати», відповідно до якого вчинки людини в реальному житті зумовлюють її нинішню долю і наступний стан її душі.

         Карма диктує те, що душа після смерті людини переселяється, якщо вона була «праведною», в тіло «благороднішої» людини. Якщо ж особа була грішником — душу чекає тіло «нижчого» індивіда, а то й тварини чи навіть комахи. За дуже праведне життя людина матиме нагороду — спасіння.

       Причина і наслідок є головною двоїстістю матеріального світу. Все, що відбувається, має причини та наслідки, прямі та непрямі. Випадковості не існує. Все є частиною високоорганізованої структури причин та наслідків. Причина та наслідок відноситься до принципу дії та реакції. Відповідно до Ведичного вчення, цей принцип прикладається і до фізичного і до метафізичного рівня.

       Рівність  «дія=реакція» («дія=протидія») є основою  ньютонівської фізики, яка пояснює  механістичні процеси. Використовуючи цю формулу, Ньютон заперечував будь-яку  можливість існування причин поза фізичного контакту, проте сучасні квантові фізики відкрили універсальний аспект цього принципу причина-наслідок. Першопрохідники, подібні Девіду Бому, зайшли так далеко, що запропонували гіпотезу існування універсального потенціального квантового поля, яке керує ієрархією причин і тому оптимізує нелокальні фізичні події.

       Це  лише абстрактні ідеї, проте вони показують, що дослідження складної системи  дій та реакцій, на атомному та космічному рівні, приводять нас до розуміння  того, що не можна механічними причинами пояснити все, що відбувається. Це особливо стосується таких феноменів, як свідомість, життя, особистість та доля.

       До  того ж не можна сказати, що Ведична  ідея про те, що все відбувається не випадково, так вже важка для  розуміння західними вченими. Якщо Випадковості немає як такої, то невже важко зрозуміти, що насилля, вбивства, автокатастрофи і концтабори неминуче відбуваються внаслідок причин, що виникли раніше.

       Ведичний  погляд на карму може пролити світло на Ці питання. Карма з'єднує в  собі як матеріалістичний, так і фаталічний погляди. Карма розширює зародження причини і наслідку з фізичного рівня до нефізичного рівня свідомості та долі.

       В буддійськiй теорії карми це слово  означає лише «навмиснa дія», а не будь-яка дія. У буддійськiий термінології карма ніколи не означає своїx наслідкiв, її наслідки відомі як «плід» або «вихід» карми (камма-пхала або камма-віпака). Намір може бути відносно добрим чи поганим, так само як і бажання може бути відносно добрим чи поганим. Так що і карма може бути гарною чи поганою відносно. Гарна карма (кусалa) виробляє хороші наслідки, а погана карма (акусала) виробляє погані наслідки.

       Форму нового переродження визначає карма, або  закон, згідно з яким усі вчинки людини мають наслідки для її «майбутнього життя» після смерті. Якщо людина бідна, нещасна, хвора, то у попередніх переродженнях вона вела неправедний спосіб життя. При цьому людина може перевтілюватись у нещасливця, тварину, комаху, рослину. Завдяки хорошій кармі можна стати ангелом, багатою та щасливою людиною.

         Кінцевою метою доброчесного життя, згідно з буддизмом, є злиття з Буддою, тобто занурення у нірвану. 
 
 

№ 8. - Дайте відповідь на запитання: «На яких підставах іслам відкидає всі інші релігії?» 

     Мусульманське надання так пояснює  появу ісламу: є лише один, єдиний для всіх людей Бог- Аллах. Саме йому поклоняються всі народи світу (язичники, та Юду, й буддисти, і християни). Але їх релігія є неправильною, тому що їх пророки не були вірні Богові. Мусульмани вважають, що Аллах послав вже кілька пророків на землю. У XIV столітті до н. е.. він послав людям пророка на ім'я Муса (Мойсея), але він перекрутив слово Бога і створив релігію іудаїзму, в VI столітті до н. е.. був посланий Гаутама, але і він не був вірний Богові, оголосив себе Буддою і створив Буддизм. У I столітті Аллах послав пророка Ісу (Ісуса), але і він перекрутив сутність Бога, виникло християнство. Лише пророк Мухаммед залишився вірним Богу, а іслам став єдино правильною релігією. Звідси мусульмани називають себе «правовірними» (тобто вірними Богові, що мають правильну віру, а представників всіх інших релігій називають «невірними» Богу). Пророк Мухаммед (він же Мухаммад, Мохаммад, а до середини XX століття в Росії часто Магомед) - історична особа. Датою народження вважається 570 р. Він став проповідником ідеї віри в єдиного Бога - Аллаха. Мусульманські перекази містять відомості про те, що пророк Мухаммед неодноразово зустрічався і розмовляв з християнськими ченцями. Основний загальний догмат юдаїзму та християнства про єдинобожжя був сприйнятий Мухаммедом і ліг в основу його вчення про Аллаха. Пізніше, вже в 53-х річному віці переїзд Мухаммеда в Ясриб змінив його соціальний статус: із проповідника нової релігії мМхаммед перетворився на посланника Аллаха, пророка, що передає людям божественні закони, яким вони повинні слідувати в їх земного життя.

     Наріжним каменем релігійної  віри в ісламі є широко вживається  відома фраза: «Немає Бога крім  Аллаха і Мухаммед пророк його». 

     У цьому виразі чітко виражене  самостійне головне положення  ісламу: існує один Бог (Аллах). Він безликий, не має конкретного образу. Мусульмани ніколи не зображають Бога і заперечують ікони. Аллах всемогутній, мудрий, всемілостлів. Він творець всього сущого і верховний суддя над світом і людьми. Від Аллаха залежить все. Люди повинні безмовно підкорятися його волі: «На все воля Аллаха».

   Іслам  (у перекладі з арабської «покірність», «довірення себе Богові») - третє  і сама пізня з виникнення  світова релігія. В даний час  в світі нас начитується більше 800 млн. мусульман. Іслам поширений більш ніж у 120 країнах, в 35 з них - це найвпливовіша релігія, в 28 - іслам є державною релігією.  
 
 

№ 9. -  Дайте відповідь на запитання: « Що є релігійна віра»?. 

       Релігійна віра — це впевненість в реальному  існуванні надприродних істот, особливих якостей у окремих предметів. На практиці це віра в святих, пророків, вчителів, священнослужбовців, в можливість спілкування з духами, істинність догматів і релігійних текстів. В богословському розумінні релігійна віра виступає як вище виявлення людської свідомості, найвища цінність. Вірити можна в багатьох богів — політеїзм (давньогрецька релігія), або в одного — монотеїзм (Християнство).

       Віра  – це прийняття чогось за істину, причому нема потреби в повному  підтвердженні істинності того, що сприймається почут-тями й розумом, а отже, воно не може претендувати на об’єктивну значимість.

       З позицій буденної свідомості часто  відбувається ототожнення таких  понять, як релігія, віра та вірування. Тобто віра постає аналогічною віруванням, або, принаймі, вони не розрізняються. З точки зору філософії ця проблема розв’язується через розкриття змісту феномену віри.

       Віра  як поняття має полісмислове навантаження. Як правило, всі уявлення про віру зводяться до трьох основних визначень:

        1. Віра – це особливий душевний  акт, що вказує на те, як ми віримо. У даному випадку розглядається психологічний акт свідомості. Це є цариною психології релігії. 

        2. Віра – це зміст душевного  акту, що прагне до необхід-ності  розглянути онтологічні перспективи,  гносеологічні характе-ристики та праксеологічні можливості віри. Це галузь аналізу фі-лософії релігії.

        3. Віра – це оформлений зміст,  що фіксується в догматах, визнанні  істинності релігійних положень. Даний аспект розглядають богослов’я  й історія релігії.

       У структурному відношенні виділяють віру етичну, метафізичну та релігійну. У свою чергу, етична віра виступає як цілковите покладання суб’єкта на якусь думку чи пріоритет. Це віра-до-вір’я, а, отже, головним елементом виступає довіра. Метафізична віра – впевненість в істинності таких положень, що не можуть бути доведені логічно. Основним предикатом виступає тут стан упевненості. І нарешті, релігійна віра – віра в потойбічну безпричинність, у те, що лежить за межами світу явищ, процесів. До по-няття «релігійна віра» входять зазвичай такі положення, як: віра в Бога (Абсолют), віра в безсмертя душі, в абсолютну моральність, віра у свободу волі.

       З точки зору психолгії релігії  віра виступає як спонтанне, мимовільне відчуття реальності, що спричиняється  певним об’єктом і виражається в  тому чи іншому активному ставленні до цього об’єкта. Отже, відбувається пояснення суб’єктивної приро-ди віри. Об’єктивний же зміст віри в богослов’ї постає як уявлен-ня про одкровення.

       У філософії релігії віра в основному  постає як певна реаль-ність, продукована  суб’єктом, що функціонує на рівні індивіду-альному, масовому, інституційному.

       Тому  постає питання: наскільки можливим є пояснення феномену віри в контексті  об’єктивного?

       Багато  філософів говорять про приреченість на суб’єктивізм в осмисленні віри. К’єркегор, наприклад, вважав: «Віра – це вища пристрасть суб’єктивності».

       Віра  – не логічна в сутності. Але  не як «нерозумна», а як «надрозумна», «надрефлексивна». Саме звідси походить низка ус-тановок про те, що віра не потребує раціонального виправдання, очищення розуму.

       Віра  є цілісним ставленням людини до якогось  об’єкта (Нескінченне, Бог, Абсолют  тощо).

       Розглядаючи онтологічний аспект у тлумаченні віри, необхідно зазначити:

        1)онтологічність вимагає вийти  за рамки суб’єктивізму в тлумаченні  віри;

        2)психологія віри утверджує силу віри та не прояснює змісту віри.

       Тому  виходить, що можливою є онтологічність віри, яка міс-титься поза сферою психології релігії, і що необхідно покинути межі психології релігії, щоб мислити  віру в онтологічному аспекті.

       Онтологічне осягнення феномену віри уможливлюється че-рез показ її парадоксальності. Тут парадокс виступає ключем до розуміння феномену віри, виходом за межі зрозумілого.

       Августин  Блаженний (Аврелій) зазначав: «Віра  складається з низки протилежностей, поєднаних благодаттю». 

       За  Апостолом Павлом, «віра – здійснення очікуваного і впевненість в  невидимому» (Євр. 11). Отже, віра розглядається 

       як  відсутність сумнівів будь-якого  характеру. Швидше, віра постає альтернати-вою  сумніву.

       Апостол Павло у своєму визначенні намагається схопити онтологічний статус віри. Але водночас віра фіксує свідому згоду суб’єкта на прийняття об’єктів реальності.