Розвиток дефектології

     Гален описавши механізм дихання, зрозумів роль активних рухів грудної клітини  і пасивний характер рухів легенів  в акті дихання. Він встановив, що подих являє собою акт довільний, і вважав, що природа влаштувала це з тією метою, щоб можна було без шкоди тимчасово затримувати подих при продовженні голосу й ін.

     І. А. Сікорський відзначав, що Галену належить заслуга ретельної установки наукової термінології хвороб мовлення. Він залишково встановлює значення найголовніших термінів, причому вже відокремлює розлади голосу і мовлення, вказуючи, що перші відбуваються від "страждання" гортані та її м' язів, а другі від ураження язика або навколишніх його частин: зубів, губ, тнердого і м'якого піднебіння. При цьому він вказує на залежність деяких розладів мовлення від поразок центральної нервової системи.

     Мазко Фабій Квінтіліан (42 - 118 р.) - оратор і  теоретик ораторського мистецтва, значний передставник педагогічної думки. Протягом 20 років він утримував риторську школу, що користувалася широкою популярністю в Римській імперії. Він виступає прихильником раннього і суспільного виховання дітей (".жодного разу в житті людському не варто відпускати без уваги", ".скількичасу виграєш у дитинстві, стільки збережеться для юнацтва").

     Він дав велике значення розвитку мовлення дитини, починаючи з раннього віку. Вивчення мови і музики, на його думку, сприяє появі гарної вимови, покращує стиль мовлення, робить його більш виразним.

     Квінтіліан  звертає увагу на необхідність правильного мовленнєвого оточення дитини, на своєчасне усунення у неї дефектів звуковимови. Він пише: ".насамперед, треба дивитися, щоб годувальниці не мали поганої вимови або зіпсованого словника. Хоча найбільше слід шанувати в них моральність, проте потрібно, щоб він говорив чисто. Дитя чує свою годувальницю перед усіма і по її мові свої слова вимовляти намагається. Отже, слід дивитися, щоб дитина в малому віці не привчалася до такої вимови або словника, від якого відучувати буде потрібно".

     Вивчаючи  літературні пам'ятки Стародавнього  Сходу, не можна не торкнутися релігійних міфів і сказань, у яких мі також виявляємо своєрідні нагадування про мовленнєві розлади. Підходячи з позицій критики релігійних міфів і легенд, мі відкидаємо казки про надприродне їх походження і святість, а підходимо до них лише як до пам'яток стародавньої літератури, що дають різноманітний матеріал для характеристики визначеного періоду в житті стародавнього суспільства, його економіки, політичного ладу й ідеології.

     У "Біблії" ("Старий завіт") зустрічається  нагадування про важке мовлення пророка Моісея, що заїкався і говорив невиразно,але цікава версія про згадану причину важкого мовлення Моісея (відомості про це почерпнуте з єврейського, грецького й арабського релігійного епосу). Коли дочка фараона принесла до свого батюшки маленького Моісея з проханням дозволити усиновити його, фараон узяв дитину до собі на коліна і поклав йому на голову свою корону. Моісей зірвав її і ставши знущатися з неї. Радники фараона побачили в цьому дурний знак: люди радили вбити його, але один із них заступився за Моісея, заявивши, що дитина зробила це з недомислу.

     Він запропонував показати дитині золото і вугілля, що горить, і подивитися, що він вибере. Моісей, природно, хотів  вибрати золото, що мало б для нього фатальні наслідки, але тут втрутився ангел, що направивши його руку, і він потягнувся до вуглин і підніс одну з них до рота. З тихий пір Моісей ставши важко говорити.

     Аналізуючи  наведень приклад, ми можемо припустити, що в далекому минулому, певне, існував великий полководець, що мав ваду мовлення. Поступово постать його жерцями канонізувалася, а його вчинки і справи оберталися в релігійні оболонки. На цьому прикладі яскраво видно прагнення жерців додати навіть факту важкого мовлення Моісея божественне, надприродне забарвлення і провидіння Всевишнього.

     У релігійному епосі ("Біблія", "Коран", "Талмуд") зустрічаються опис дивних зцілень мовленнєвих розладів. Характерно, що пророки усували ці розлади поряд з іншими недугами, що уражали людину. Так, у "Біблії" описується "чудотворна діяльність" Ісуса, до якого приводили для зцілення всіх немічних, одержимих різноманітними хворобами, припадками, біснуватих, сновид, розслаблених, недорікуватих, і він зціляв їх.

     У "Талмуді" зустрічається достатньо  багато різноманітних даних з медицини. Зустрічаються там, зокрема, повідомлення про раптові втрати мовлення (афазії).

     Видатний  вчений свого часу, філософ, лікар, натураліст Середньої Азії, Авіценна (980 - 1037 р.) збагативши численні праці з різноманітних галузей знань: філософії, медицини, математики, фізики, астрономії, хімії й ін.

     Світову славу приніс йому "Канон лікарської науки" (1020 р.) - енциклопедичне склепіння  медичних знань стародавнього світу, результат поглядів і досвіду  стародавніх грецьких, римських, індійських і середньоазіатських лікарів. Авіценна не обмежився переказом минулого: він підвів критичний результат розвитку медицини до XI ст. "Канон" був надрукований у Європі біля ЗО разів.

     ""Канон" складається з 5 книг. У 3-ій є відомості про вади мовлення і засоби їх лікування. Тут Авіценна пише про значення різноманітних органів артикуляції і акті мовлення, про можливу патологію в їхній будові і функціях, і в зв'язку з цим про можливі мовленнєві розлади. Таким Чином, він розвиває і доповнює думання Арістотеля. Причину неправильної будови або функціонування органів артикуляції Авіцена вбачає в переповненні їх вологою (гуморальна точка зору) бо спазмі.

     Отже, характерним для Єгипту, Індії, Китаю, Греції та Риму в стародавні часи є медичний підхід стосовно подолання  порушень

     Найбільший  вплив на ставлення до осіб з обмеженими психофізичними можливостями здійснювали релігійні світогляди суспільства. Так, в епоху Середньовіччя в європейських країнах був досить низьким рівень науки і культури. Духівництво (саме воно було при владі) всіляко придушувало їх розвиток. Тому особини з порушеннями  не мали ніяких прав, сприймалися як неповноцінні істоти, пере-слідувалися, оскільки їх недо-ліки вважалися "карою Божою" або й гірше - цих осіб нази-вали чаклунами, посланцями диявола. Багато людей фізично знищували. Церква кидала їх у в' язниці, піддавала тортурам, спалювала на вогнищах

         Відтак особини з вадами  не лише не отримували допомоги з боку суспільства, а й не могли розраховувати навіть на терпиме до собі ставлення.

     Варто зазначити, що становище осіб з обмеженими психофізичними можливостями у Західній Європі та Київській Русі суттєво відрізнялося. Ре- лігійні світогляди західноєвропейських країн в епоху Середньовіччя формували жорстоке ставлення до таких людей . Водночас у Київській Русі духівництво ставилося до "калічних" осіб як до "божих людей", їх оточували вінцем святості, дослуховувалися до їхнього беззмістовного лепету погано. Люди перебували у притулках та богадільнях, які відкривалися при церквах і монастирях. Крім того, видавалися накази, де зазначалося, що не можна насміхатися, дражнитися і ображати цих людей, оскільки це каратиметься: "А ще хто глухому або сліпому посміється , то буде відлучний".

     Перші на Русі офіційні документи, що стосуються недоумкуватих, юродивих та осіб з порушеннями мовлення, датуються X ст. Володимир Святославович, прийнявши християнство, почавши запроваджувати заходи щодо освіти свого народу, відкриваючи для цього спеціальні училища, де поширювалося княже вчення. Це не оминуло й осіб з обмеженими психофізичними мож-ивостями.

     Володимир Святославович у затвердженому 996 р. Статуті зобов'язував православну церкву піклуватися про убогих, злидарів та юродивих, влаштовуючи при монастирях лікарні, притулки, готелі та ін. Там приймали і людей з обмеженими психофізичними можливостями, серед яких булі особини з вадами мовлення.

     Ярослав Мудрий після смерті батька продовжив розпочав ним справу поширення княжого  вчення. За його правління при монастирях будувалися не лише богадільні та притулки, а й відкривалися школи, де вчили читати і писати. Серед учнів булі й калічні. На той  час ка лічною називали людину з будь-якою психофізичною вадою.

     Значну  роль у цій справі ві дігравав Києво -Печерський монастир, де в першій половині XI ст. було відкрито окремий будинок для сиріт. Ініціатором його створення був ігумен Феодосій Печерський, який виділяв десятину з коштів монастиря на утримання цього закладу. До нього потрапляли глухонімі, сліпі та каліки : "про будинок цьому йшла велика слава" . У 1194 р. у м Володимирі князь Всеволод Юр' євич відкрив дитячий будинок, де знаходили притулок діти -сироти та калічні.

     Відомо, що заснований у 1051 р. Києво -Печерський монастир мав богадільню, в якій піклувалися про неімущих, хворих. На її утримання виділялась 10-а частина монастирських доходів. Ігумін монастиря Феодосій (1014-1074 pp.) у слові - повчанні ≪Про терпіння і любов≫, яке дійшло до нас, зазвавши монахів бути служителями милосердя, надавати богоугодну допомогу людям.

     Отже, за часів Киїської Русі було зроблено перші спроби педагогічної корекції (засобами читання та листи) порушень в осіб з обмеженими психофізичними можливостями, зокрема з мовленнєвими розладами. Визначна роль у цьому належить Володимиру Святославовичу, який деремо звернув на них увагу, почавши здійснювати їх призріння при монастирях та поширювати книжне вчення. Багато корисногов цій справі було зроблено і за часів правління Ярослава Мудрого та Володимира Васильковича. Це був період зародження допомоги особам з порушеннями мовлення.

     Проте постійні напади татаромонгол спричинили поділ Київської Русі на кілька час-ин, які знаходилися під гнітом Польщі та Росії. Ці події тривалий час негативно впливали на розвиток української культури та освіти. У зв'язку з економічними, політичними та соціальними проблемами допомогу людям з особливостями психофізичного розвитку перестали надавати. За цей час було знищено багато пам'яток історії, пограбовано храми та монастирі, втрачено літературні надбання.

     На  початку XII ст. київський князь Володимир Мономах в повчанні своїм дітям ("Повчання князя Владимира Мономаху своїм дітям") вказував : "Усього паче не убогих забувайте, але велико могуше по силі годуєте про подавайте сироті і вдову виправдайте самі, а не давайте сильним погубити людину".

     У XV - XVI ст. на території України відновлюється  розвиток науки і культури. Монастирі  залишалися основними осередками, де знаходили притулок калічні, в тому числі особини з мовленнєвими вадами. У Західній Україні, яка входила до складу Польщі, важливу роль у справі навчання українців відігравали братерства, які створювалися з середини XV ст. Вони займалися поширенням книжної освіти серед населення, організовували училища і навчали дітей листа, читання, різних мов і наук. Звичайно, братерства не займалися опікою та освітою калічних дітей, проте вони сприяли пробудженню громадської думки стосовно піклування про дітей з обмеженими психофізичними можливостями, оскільки говорили про необхідність навчання всіх без винятку дітей.

     Зміни в державній політиці Росії відносно психічнохворих сталися в другій половині XVIII ст. у зв'язку з виданням Катериною II "Указу про установу Наказів громадського піклування" (1775), по якому в Росії створювалися лікувальні установи, добродійні заклади і школи.

     Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. братерства переживали період занепаду, що призвело до закриття створених ними шкіл. Польські феодали зупинили розпочату братерством справу освіти в Західній Україні. Із захопленням у 1772 р. Австрією західних регіонів стан освіти у нашій державі не мав позитивних зрушень. Отже, до 1917 р. громадяни західних регіонів майже не навчалися, за винятком дітей, які потрапляли до польських, а згодом австрійських шкіл. Стосовно уваги суспільства до осіб з обмеженими  психофізичними можливостями, то ніяких заходів не здійснювалося.

     У східній частині України, яка на той час входила до складу Російської імперії, в середині XVI ст. поряд з церквою важливу роль у наданні допомоги дітям з вадами розвитку почала відігравати громадськість (світська влада). Поширилися богадільні - шпиталі, які стали новою формою допомоги хворим та інвалідам. Кількість цих шпиталів була досить великою, вони існували не лише в кожному місті, а й у селі.

     Перші російські державні акти про недоумкуватих  відносяться до XVI ст. За часів правління Івана Грізного (1551) рі шенням Стоголового Собору до "Стоглавного судебника" була внесена стаття про необхідність опікування калічних.Правління Федора Олексійовича (1677) було прийнято акт який позбавляв права керувати своїм майном ".глухих, сліпих, п'яниць і дурних"; забороняв їм гуляти вулицями  і шляхами; зобов'язував утримувати їх у шпиталях і богодільнях.