Шляхи вдосконалення законодавства з питань законності та правопорядку

б) демократичним  стилем керівництва, який поєднує колегіальність в обговоренні рішення (право  мати власну думку, доки не прийняте рішення) та єдиноначальність при ухваленні  рішення і відповідальності за його результат.

Другий  фактор — сприйняття правил і стандартів у роботі. Правила повинні бути розумними і доречними, тоді й  дисципліна додержуватиметься. Головним має бути принцип: прагнути до поєднання  інтересів працівників і адміністрації. Якість дисципліни залежить від ефективності правового виховання, рівня правової культури. Дисципліна – невід’ємна риса демократії.

Розділ ІІ. Юридичні гарантії законності

Гарантії  законності – це засоби й умови, за допомогою яких держава забезпечує повне і послідовне здійснення її  вимог. Розрізняють загальні і спеціальні гарантії.

Загальні  гарантії – це економічні, політичні, ідеологічні, соціальні, моральні та інші засоби і умови, в яких функціонує правова система і підтримується  відповідний правопорядок.

Спеціальні  гарантії – це спеціально-юридичні засоби й умови, які реально забезпечують вимоги законності. До них належать:

• виявлення правопорушень; попередження правопорушень;
• припинення неправомірних діянь, що почали скоюватися;
• міри захисту від правопорушень;
• міри відтворення порушеної законності;
• юридична відповідальність.

 У  правовій державі існує ціла  система гарантій законності  і  правопорядку.  Під гарантіями  законності і правопорядку розуміються  такі умови суспільного життя  і спеціальні  міри,  прийняті  державою, що забезпечують міцний  режим законності і стабільність  правопорядку в  суспільстві.  Розрізняються  матеріальні,  політичні, юридичні і моральні  гарантії законності і правопорядку.

 До матеріальних гарантій відноситься така економічна структура суспільства, у рамках якої встановлюються еквівалентні відносини між виробниками і  споживачами  матеріальних  благ. При еквівалентних ринкових  товаровідносинах  створюється  реальна матеріальна основа для нормального функціонування  громадянського суспільства. У цих умовах будь-який суб'єкт права стає  економічно вільним і самостійним. 

Знаходячись під захистом закону та маючи його підтримку,   він повною мірою  реалізує свої можливості в  сфері  матеріального виробництва, що є  найважливішою гарантією  законності і правопорядку в суспільстві.  Матеріально  забезпечений  і  соціально захищений індивід, як правило, погодить своє  поведінку  з правом, оскільки його інтереси гарантуються режимом  законності й одержують  об'єктивне втілення в правопорядку.

Політичними гарантіями законності  і  правопорядку  є всі елементи політичної системи  суспільства, що  підтримують і  відтворюють громадське життя на основі юридичних законів, що відбивають об'єктивні закономірності суспільного розвитку. Держава, її органи, різноманітні суспільні об’єднання  і частини організацій, трудові колективи, тобто  всі ланки сучасної політичної системи суспільства, в інтереси всього життєзабезпечення всіляко підтримують необхідний режим  законності  і стабільність правопорядку. Ті політичні  організації,  ділові політичні діячі, що протиставляють себе порядку, встановленому законом, позбавляються захисту з  боку  держави.

 До юридичних гарантій відноситься  діяльність  державних органів та установ, спеціально спрямоване на попередження і припинення порушення законності і правопорядку. Її  здійснюють законодавчі, виконавчі і судові органи державної влади. Основні напрямки боротьби з правопорушеннями   формують законодавчі органи, видаючи відповідні  нормативно-правові акти, що  передбачають  юридичну  відповідальність за протиправні дії. При наявності досить  міцних економічних і  політичних  гарантій  правоохоронна  діяльність держави ефективно забезпечує  оптимальний  режим законності і стійкості правопорядку.

Моральними  гарантіями  законності  і  правопорядку  є стабільні морально-психологічна обстановка, у якій реалізуються юридичні права й обов'язки учасників  правовідносин; рівень їхньої духовності і культури; чуйність і увага  державних органів  і посадових осіб до людини, його інтересам і потребам. У створенні  здорової моральної обстановки  в  сфері правового регулювання  беруть участь усі ланки політичної системи суспільства, у тому числі  благодійні організації, установи культури і мистецтва, школи, вищі навчальні  заклади,  церква¹.

Морально  здорове суспільство - це суспільство, що функціонує на основі законів, в  умовах стабільного правопорядку.

Законність  і правопорядок у суспільстві  забезпечується всієї  системою гарантій, що органічно взаємодіють між  собою, взаємнообумовлюють і доповнюють один одного.

До юридичних  умов слід віднести:

• удосконалення правової системи,
• повноту,
• не протиріччя,
• рівень розвитку діючого законодавства,
• правосвідомості і правової культури;
• ефективні систему контролю й нагляду за законністю;
• якісну й ефективну роботу юридичних органів;
• високоефективні засоби державного примусу тощо.

Проте сама законність також потребує певних засобів, які могли б охороняти її від  різних порушень, впроваджувати її у життя. Серед таких засобів  важливе місце займають юридичні гарантії законності – передбачені  законодавством спеціальні засоби реалізації, охорони і відновлення законності.

Існує багато різноманітних юридичних гарантій. Назвемо головні з них.

По-перше, законодавство. Воно є основною законності і водночас – її гарантією. Це пояснюється насамперед тим, що саме в законодавстві закріплюється  обов’язок усіх людей і організацій, службових осіб і державних органів  не порушувати законність; визначаються завдання і повноваження відповідних  органів по охороні і забезпеченню законності тощо. Отже,  законодавство  є гарантією законності тому, що передбачає  всі юридичні засоби реалізації, охорони і відновлення  законності.

По-друге, діяльність судових органів. Виконуючи  свою основну функцію – захист прав людини, суд стоїть насторожі  законності, а в разі порушення  відновлює її.

По-третє. Діяльність прокуратури, завданням  якої є здійснення нагляду за дотриманням  законів органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, службовими особами, громадянами та їх об’єднаннями.

По-четверте, діяльність інших правоохоронних органів, зокрема міліції, яка охороняє громадський  порядок, веде боротьбу з правопорушеннями тощо.

Внаслідок втілення приписів законів у практичну  поведінку людей, їх відносини, наше життя стає більш організованим, впорядкованим, а в суспільстві  в цілому складається певний порядок. Такий порядок називається правопорядком. Він визначається як порядок суспільного  життя, який утворюється за умов законності. Отже, правопорядок є наслідком здійснення законів і законності, кінцевим результатом  правового регулювання суспільних відносин.

Законність  – явище багатогранне. Її розглядають  як принцип формування правової держави, як метод управління суспільством, як  режим точного виконання  закону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій, що забезпечують порядок у державі. Важливе місце  належить і таким категоріям, як «зміцнення законності», «порушення законності», «стан законності» та ін.

Передусім спинимося на законності, як режимі точного виконання діючого закону, бо закон тільки тоді має свою соціальну  цінність, коли він виконується. Звідси випливає, що законність – це правовий режим точного виконання діючих законів усіма суб’єктами права  в сфері  правотворчості і право  реалізації, в інших сферах життєдіяльності  людей, режим, за якого забезпечуються права і виконуються обов’язки  людиною, державою і громадянським  суспільством.

Таким чином, законність як режим відповідності суспільних відносин діючим законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється в результаті їх здійснення суб’єктами права, характеризується правопорядком.

Згідно з діючою Конституцією України українські  громадяни  мають право на судовий захист від посягань на життя і здоров’я, честь і гідність, на особисту свободу  і майно. Це право деталізується  нормами галузевого законодавства: кримінального, адміністративного, цивільного та ін. Кримінальне законодавство  забезпечує охорону й захист життя, здоров’я, свободи, честі й гідності особи.

Кримінальний  кодекс України передбачає відповідальність за скоєння злочинів:

а) проти  життя;

б) проти  здоров’я;

в) статевих злочинів;

г) що створюють  небезпеку для життя і здоров’я людини;

д) що посягають  на особисту свободу;

е) проти  честі і гідності особи.

Особисте  майно також захищається кримінальним законодавством.

За діючою Конституцією України, «ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину». У Конституції прямо записано: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Таким чином, компетентні органи повинні довести  вину людини, що вчинила злочин, а  обвинувачений має право на захист. «Суд, прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання, зобов’язані забезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами і способами від пред’явленого йому звинувачення і забезпечити охорону його особистих і майнових прав».

Право на захист забезпечується й при розгляді  справ про адміністративні правопорушення. Особа, що притягається до адміністративної відповідальності, може  користуватися  юридичною допомогою адвоката.

Право на захист своєї честі й гідності в судовому порядку мають громадяни  й організації в цивільному процесі. Названі суб’єкти мають право  вимагати від суду спростування відомостей, які порочать їх честь і гідність, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Захист цивільних майнових і зв’язаних  з ними особистих немайнових прав здійснюється в установленому порядку  судом або арбітражним судом. В окремих (передбачених законом) випадках захист названих прав може здійснюватися товариськими судами, профспілковим та іншими громадськими організаціями в адміністративному порідку.

Таким чином, діюче законодавство України  передбачає право громадянина на захист свого життя, здоров’я, честі  й гідності, особистої свободи  та майна. Такий захист може здійснюватися  в судовому, адміністративному порядку.

Одним із засобів здійснення такого права  є  право людини на скаргу. Згідно з нині діючим законодавством можна  оскаржити дії службових осіб, державних і громадських органів  в адміністративному і судовому порядку. Шкода, заподіяна незаконними  діями цих суб’єктів при виконанні  ними своїх обов’язків, повинна  бути відшкодована. На основі названих змін до суду можуть бути оскаржені  рішення, дії або бездіяльність  державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської  діяльності.

За Конституцією України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і  свобод людини й громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України  з прав людини (омбудсмен). Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. передбачає, що парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй діяльності керується конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Якщо  вичерпано внутрішні державні можливості захистити суб’єктивні права  з допомогою механізмів, що діють  в Україні, людина має можливість звернутися за захистом ї прав до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. До таких механізмів належать:

1.  Генеральна Асамблея Організації  Об’єднаних Націй (ГА ООН), яка  прийняла 10 грудня 1948 р. Декларацію  прав людини. ГА ООН утворила  такі органи: Спеціальний комітет  із деколонізації; Спеціальний  комітет проти апартеїду; Спеціальний  комітет із розслідування дій  Ізраїлю, що зачіпають права  населення окупованих територій,  та Комітет здійснення невід’ємних  прав палестинського народу.

2. Рада безпеки, яка зосереджує увагу на різних  ситуаціях, пов’язаних із порушенням прав людини.
3. Екологічна та  соціальна рада (ЕКОСОР), яка утворила ряд комітетів і комісій, а саме: Комітет із прав людини; Комісію зі статусу жінок; Комісію з соціального розвитку; Комісію запобігання злочинності та кримінального правосуддя.
4. Комісія з прав людини (КПЛ ООН) є головним органом ООН, що опікується правами людини.