Особливості функціонування адміністративної економічної системи

     При плановій економіці відсутні також  витрати, пов'язані з порушенням умов контракту і контролем за його виконанням, ніхто не може порушувати планове завдання - або під страхом морального або фізичного покарання, або просто тому, що само завдання повністю враховує ресурси і можливості підприємств, отже, виконання його стає природним і доцільним заняттям.  

2.3. Переваги  та недоліки адміністративно-командної системи 

     Адміністративна-командна економічна система існувала в колишніх соціалістичних країнах та республіках  СРСР. Якщо навіть коротко розглянути  такі  основні  структурні   елементи   цієї економічної системи, як відносини власності, механізм координації інтересів різних суб'єктів народного господарства, форми державного регулювання господарських зв'язків між суб'єктами суспільного виробництва та державою, можна зрозуміти історичну приреченість, нежиттєздатність такої системи. Які ж підстави дають право робити такі висновки?

     Перш  за все, це реальна система відносин власності, що склалася в командно-адміністративній економіці. Панівними вважалися  дві основних форми власності: суспільна (загальнонародна) та колективна (колгоспно-кооперативна). Отже, всі основні об'єкти власності належали народу, знаходилися у його володінні, розпорядженні, користуванні, що передбачало єдність, прозорість потреб та інтересів основних суб'єктів економічних відносин. Насправді ж монопольним правом розпорядження та використання основних об'єктів суспільного виробництва володіли владні органи: партійні, радянські, профспілкові, частково господарські. Тобто реально власність на основні засоби виробництва належала навіть не державі, а її бюрократичному апарату управління, який використовував результати праці цілого суспільства на свій розсуд, звичайно, під відповідно сформованими ідеологічними гаслами.

     Можливість  задовольняти свої корпоративні інтереси в системі відносин власності, що склалися, відкидала у владних структур навіть думку про можливість та доцільність існування якихось інших, непідконтрольних їм форм власності, про необхідність існування конкуренції як внутрішнього двигуна розвитку економіки.

      Ще  однією перевагою командно-адміністративної системи є те, що вона  дозволяє значною мірою усунути циклічні коливання, здатна забезпечити повну трудову зайнятість і, що дуже важливо, згладити нерівності в розподілі прибутків.

     До  достоїнств командно-адміністративної системи відносять також великомасштабність виробництва, проте цей момент досить спірний. Щоб показати його неоднозначність, необхідно розкрити таке поняття, як «ефект масштабу». Ефект масштабу (економія на масштабі) - це економічна закономірність, згідно якої сумарні витрати виробництва одиниці продукції на тривалому інтервалі часу падають у міру зростання обсягу випуску продукції. Ця економія обумовлена наступним. По-перше, у міру зростання обсягу випуску продукції постійні витрати поширюються на усю більшу кількість продукції, отже, їх доля в одиниці продукції падає. По-друге, у міру збільшення розміру підприємства з'являється можливість спеціалізації праці : зосередившись на виконання однієї операції, робітник працює набагато швидше (про це писав ще Адам Смит стосовно виготовлення шпильок), до того ж виключаються втрати часу під час переходу робітника від однієї операції до іншої. [6, c. 40]   По-третє, більші виробники можуть дозволити собі придбати і ефективно використовувати краще устаткування, а також розробляти і впроваджувати нові технології - для малих обсягів випуску товару це не має сенсу, оскільки розробка нових технологій вимагає дуже великих капіталовкладень. Але існує також таке поняття, як «негативний ефект масштабу» («негативна економія від масштабу»), що проявляється в тому, що починаючи з деякого моменту зростання розмірів підприємства викликає зростання середніх витрат виробництва. Причину цього зазвичай бачать в тому, що керованість великою організацією знижується: управлінський апарат стає усе більш численним і все далі віддаляється від дійсного виробничого процесу, створюються проблеми обміну інформацією і бюрократична тяганина. Крім того, при зростанні розмірів фірми можуть розмиватися спонукальні мотиви діяльності персоналу, оскільки працівники починають відчувати велику відчуженість від керівного центру. В принципі,  негативний ефект масштабу не має практичного обґрунтування, на додаток до цього виникає питання: як визначити, чи досягло підприємство оптимального розміру (якщо допустити існування негативного ефекту масштабу). Тому, аналізуючи економіку СРСР, дуже важко сказати, чи була великомасштабність виробництва негативним моментом, або ж, навпаки, позитивним: прибічники «ринку» вважають, що витрати виробництва були величезними, «плановики» ж дотримуються протилежної думки. [6, c. 71]

     Монополія однієї (до того ж спотвореної) форми  власності, виникнення на цій основі гігантських державних монополій  в усіх сферах господарського життя  позбавляли права на існування ринковий механізм управління економікою з його принципами «що виробляти», «як виробляти», «для кого виробляти». Його існування було неможливим без конкуренції, ринкового ціноутворення на основі дії закону попиту та пропозиції, інших ринкових важелів.

     Специфіка відносин власності, що склалася в країнах  соціалізму, визначала й специфіку механізму координації основних суб'єктів суспільного виробництва. Основу такого механізму визначав не ринок з його об'єктивними законами, а державне централізоване планування, тобто формування потреб, планів розвитку кожного суб'єкта та способів реалізації цих планів з єдиного центру. Тому відповіді на питання «що виробляти?», «як виробляти?», «для кого виробляти?» диктували не споживачі, а держава; обмежені ресурси розподілялися між виробниками та споживачами не ринком, а державними органами з їх суб'єктивним і суб'єктивістським баченням потреб та інтересів практично кожного суб'єкта виробництва, кожної людини. Наприклад, у середині 60-х років в СРСР державними органами було встановлено понад 700 показників з виробництва та реалізації, 400 — з використання капіталовкладень, 100 - по заробітній платі, праці, фінансах. І причина такої величезної кількості показників, за допомогою яких регламентувалася вся діяльність у народному господарстві, полягає не тільки в бажанні державних органів підкорити та проконтролювати найменші ланки економічної системи. Відсутність відчуття власника, господаря у величезної кількості активних суб'єктів економічних відносин, неможливість задовольнити власні потреби та інтереси законним шляхом приводила до розкрадання та розбазарювання величезної кількості ресурсів, до формування затратної або «абсурдної» економіки.

     Оскільки  між державою та громадянином не існувало такої проміжної ланки, як ринок, то узгодження потреб та інтересів  відбувалося за допомогою тотального примусу. Фактично держава, державні органи визначали, які потреби, у якій кількості та коли (в порядку черги) може задовольнити людина. Намагання держави контролювати всі, без винятку, процеси у сфері виробництва, розподілу, обміну та споживання, відсутність ринкових важелів і зацікавленості в результатах своєї праці з боку більшості громадян породили стійкий ефект дефіциту практично на всі види продукції, в першу чергу на товари масового вжитку. Дефіцитна економіка на основі централізованого витратного ціноутворення стала, по суті, пануючою економічною моделлю розвитку народного господарства в СРСР та інших країнах, які стали на шлях експерименту з побудовою соціалістичного суспільства.

     Отже, нежиттєздатність командно-адміністративної економічної системи була сформована в надрах самої системи, а її розпад - прискорений діями бюрократичного апарату на всіх його шаблях, небажанням поступитися ані крихтою влади в регулюванні економічних процесів, наростанням протиріч у соціальній системі.

     В якості головного недоліку командно-адміністративної системи виділяють неможливість планових завдань об'єктивно відбивати  потреби суспільства в тих  або інших товарах. Адже для того, щоб визначити, скільки  одиниць кожного продукту потрібно суспільству, Центр повинен мати інформацію про потреби людей, їх смаки і переваги. Ф. Хайек називав цю інформацію «розсіяним знанням», вказуючи на те, що вона розосереджена між людьми і не може бути сконцентрована в єдиному Центрі. У ринковій економіці ця інформація знаходить своє віддзеркалення через механізм коливання цін (зміна відносних цін і граничних норм заміщення є тим орієнтиром, який підказує виробникам, що робити, а споживачам - що купувати), при плановій економіці такий механізм відсутній, а значить, вважає багато хто, планова економіка в принципі не може точно визначити, скільки яких товарів потрібно суспільству. Існує проте думка, що прогрес в області обчислювальних технологій дозволить ліквідовувати обмеженість збору і обробки інформації плануючим органом, а тому з розвитком інформаційної техніки можна буде змоделювати увесь процес виробництва і споживання для усього людства в цілому. Але супротивники цієї думки наводять наступний аргумент: господарське життя характеризується невизначеністю, а тому навіть найпотужніша обчислювальна техніка не зможе з абсолютною точністю спланувати необхідний об'єм і асортимент випуску продукції, оскільки передбачити усі зміни в господарському житті не представляється можливим. Іншими словами, навіть якщо вдасться зібрати усю повноту інформації про готівкові ресурси і потреби в тих або інших товарах на якийсь конкретний момент, то через певний час ця інформація об'єктивно не відбиватиме реальність внаслідок змін в господарському житті,  зміни ж ці непередбачувані, тому вони не можуть бути враховані плановим завданням. Так, австрійський економіст Людвіг фон Мизес розглядає шість великих груп чинників, які, на його думку, приводять економіку в постійний рух, зміни в природному оточенні, в чисельному складі населення, у величині і розподілі капіталу, в техніці виробництва, в громадській організації праці, а також зміни в структурі попиту споживачів. Звичайно, не усі ці чинники є абсолютно непередбачуваними. Приміром, динаміку чисельності населення можна не лише досить точно прогнозувати, але і безпосередньо чинити на неї вплив за допомогою інструментів демографічної політики, а зміни в техніці виробництва при командно-адміністративній системі враховуються плановим завданням, тому їх передбачати не треба. Проте точно передбачити, наприклад, зміни в природному оточенні - це дійсно завдання практично нездійсненне. Адже неможливо за декілька років сказати, який рік буде урожайний, а який - ні, коли і де стануться природні катаклізми і які будуть масштаби руйнувань, принесених ними. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 3. ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ В РИНКОВУ (НА ПРИКЛАДІ УКРАЇНИ) 

     Об'єктивні  закони та логіка економічного розвитку створюють умови, за яких жодна людина, жоден економічний процес не існують, не функціонують без взаємозв'язку з іншими, породжуючи величезну кількість взаємовпливів, результатом яких є формування механізму координації та реалізації потреб, інтересів певних організаційних форм господарської діяльності, структур народного господарства, системи соціально-економічних відносин.

     Сучасна економічна наука визначає економічну систему як сукупність усіх економічних  процесів, що відбуваються в суспільстві  на основі діючих у ньому майнових відносин і організаційних форм.

     Коректне  та науково обґрунтоване визначення закономірностей функціонування економічної  системи завжди мало важливе значення. У важких умовах нашої держави  проблема розкриття сутності економічного розвитку набуває додаткової актуальності, так як уже протягом великого проміжку часу не вдається вийти на шлях стійкого економічного росту. До того ж зміна політичного курсу нашої країни також змушують критично оцінювати попередню модель економічного розвитку.

     Головною  проблемою сучасного періоду формування наукових економічних систем у вітчизняній науці можна вважати проблему суміщення універсальних, розроблених світовою економічною думкою, з необхідністю відображення важкої картини сучасної економічної дійсності в Україні. [8, c. 78]

     Сучасне адміністративне регулювання в Україні є розімкненою системою (системою спостережень) без елементів зворотного зв'язку і належного старанного механізму.  Немає чіткого розмежування прав і відповідальності, з одного боку, між державним центром і місцевими органами влади, з іншого - між апаратом президента, урядом і законодавчими органами. Це зумовлює дублювання, підміну функцій, неможливість ефективно використовувати владні повноваження. Державні структури самоусуваються від вирішення питань, які і в ринковій економіці є у сфері їх компетенції. У великих масштабах виникають недержавні структури спекулятивно-посередницького типу, організація і діяльність яких далекі від принципів реформи. Після розпаду радянської імперії і втрати старих основ управління в той же час нічого нового не було запропоновано, а без конкуренції це привело до некерованості економікою. Виник своєрідний вакуум, який породив організаційну анархію і падіння виконавської дисципліни, де за цих умов громадяни часто позбавлені таких основоположних громадських благ, як законність і правопорядок.