Особливості функціонування адміністративної економічної системи

     6.  Тип економічних зв'язків між господарськими суб'єктами. Цей елемент показує, яким чином переважно встановлюються економічні зв'язки: або через систему цін і ринків, або через адміністративно встановлені структури, або через довгострокові угоди, що укладаються між партнерами.

     Ці  елементи певною мірою присутні у кожній економічній системі. їх специфіка якраз і визначає суть певного типу економічної системи. [10, c. 96]

     У праці «Японська економіка перед вибором: процвітання або занепад», що побачила світ в 1986 році в Токіо, відомий японський економіст Наохіро Амая сформував суть основних форм управління, притаманних тій чи іншій економічній системі. Зокрема, він виділяє «модель Рікардо», основу якої складає абсолютна роль ринкового механізму при нульовій ролі держави; «модель Сталіна», для якої характерна нульова роль ринку при абсолютній ролі держави; «проміжну модель» з її нескінченною різноманітністю співвідношень між частками держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх змінність, рухливість. [2, c. 84]

     Сучасна економічна теорія визначає два критерії приналежності до певного типу економічної системи:                                                            

     1) форма власності на засоби  виробництва;

     2)  спосіб координації дій економічних суб'єктів.

     За  цими критеріями виділяються такі типи економічних систем:

     1.  Традиційна економіка.

     2.  Ринкова економіка вільної конкуренції.  

     3. Командна економічна система.  

     4.  Змішана економічна система.                                                        

     5.  Перехідна економічна система.

     Як  правило, ці два критерії взаємообумовлені і передбачають один одного. Наприклад, за державної форми,власності має  існувати Централізоване планування як основний механізм координації економічних  суб'єктів, а дрібна приватна власність передбачає ринковий механізм регулювання. Хоч можна навести і деякі винятки, зокрема економіку фашистської Німеччини та югославський ринковий соціалізм. У Німеччині за умови переважання приватної власності існувала тоталітарна система, спрямована на підготовку до війни, а в Югославії за радянської влади допускалася приватна власність та ринкові стосунки в сільському господарстві.

3. Класифікація економічних систем

 

     Командна економіка (командно-адміністративна, соціалістична, планова). Ця модель економічної системи була втілена в колишньому СРСР і країнах соціалістичної співдружності та зберігалася до початку ринкового реформування їх економіки.

     Командне  господарство характеризується:

     1) одержавленою суспільною власністю  практично на всі матеріальні  ресурси;

     2) централізованим регулюванням економіки  на основі державних директив  і планів;

     3) централізованим розподілом матеріальних  ресурсів між підприємствами;

     4) одержавленням робочої сили: централізованим  вирішенням питань підготовки  і використання працівників окремих професій на підприємствах, у регіонах; застосуванням примусових методів активізації працівників, а в недалекому минулому СРСР — наявністю навіть таких архаїчних типів експлуатації людини людиною, як античний («табірна економіка», де в окремі періоди радянського режиму експлуатувалася праця 11—14 млн чоловік, або 25% зайнятих у галузях матеріального виробництва) і кріпосницький («казармена економіка» для 35 млн селян та близько 3 млн спецпоселенців), як наслідок — відсутністю матеріальної заінтересованості більшості працівників у результатах своєї праці;

     5) централізованим регулюванням виробленого  національного продукту, встановленням  обов'язкових співвідношень і  основних народногосподарських  пропорцій; 

     6) існуванням величезного бюрократичного апарату управління.

     Отже, суспільне виробництво регулюється  з єдиного економічного центру, який ототожнюється з державою та її управлінським  апаратом. Останній бере на себе всі  повноваження верховного власника засобів  виробництва. [6, c. 48]

     Звичайно, командна економіка має і певні позитивні риси. До них належать: можливість комплексного використання ресурсів у виробництві; повна зайнятість працездатного населення; спрямованість виробництва на забезпечення населення товарами першої необхідності; можливість значної економії виробничих витрат (зниження собівартості продукції) в умовах концентрації виробництва на великих підприємствах і контроль з боку державних органів; безплатність багатьох послуг у сферах охорони здоров'я, освіти, культури, спорту тощо.

     Однак все це не вирішує основної економічної  суперечності командної економіки  — між формально-юридичною рівністю всіх працівників як співвласників  засобів виробництва і дійсним  економічним привласненням окремими представниками суспільства — державними органами та управлінським апаратом. Безпосередній виробник матеріальних благ за такої системи може бути тільки імітатором економічної активності. Неминучими стають здобуття доходів без будь-якого зв'язку з результатами праці, «тіньова економіка», нерегламентоване підприємництво. Деякі трудові колективи застосовують економічні страйки.

     Поступово стає очевидним, що подальше функціонування виробництва й існування суспільства  в цілому неможливі без реформування економічної системи у напрямі  її демократизації, насамперед шляхом індивідуалізації і персоніфікації відносин власності.

     «Чисто» ринкова економіка («чистий» капіталізм). Її основними принципами є:

     1. приватна власність на матеріальні ресурси і вироблену продукцію;

     2. свобода вибору і підприємництва, а саме: споживача — у визначенні того, які товари і послуги має виробляти економіка; фірм-виробників — у виборі сфери діяльності, придбанні матеріальних ресурсів, наймі робочої сили, організації виробництва і збуту товарів, розподілі доходів тощо; власників ресурсів — у розпорядженні ними;

     3. особистий економічний інтерес, відповідно до якого діє кожний економічний суб'єкт і який є основною рушійною силою всієї економіки;

     4. конкуренція як суперництво між учасниками ринкового господарства стосовно кращих умов виробництва, купівлі та продажу товарів;

     5. господарські ризики:

     а) загальноекономічного характеру, які  можливі внаслідок поточної господарської  ситуації у країні та окремих галузях;

     б) політико-правового характеру, зумовлені  діями уряду, міжнаціональними конфліктами, страйками тощо;

     в) виробничого характеру на рівні  підприємств;

     г) комерційного характеру як результат  зміни господарської кон'юнктури, цін, валютних курсів, інфляції тощо;

     6. ціноутворення як основний координаційний механізм економіки, через який реалізуються рішення покупців і продавців.

     Отже, ринкова економіка не потребує спеціального керівного органу, який би визначав, що виробляти і де брати ресурси, а це означає мінімум державного втручання. [9, c. 310]

     Суто  ринковою економікою раніше традиційно вважали економічну систему США. Проте аналіз сучасних відносин власності й управління свідчить, що вона є скоріше теоретичною моделлю, ніж реальністю. В чистому вигляді ринкової економіки не існувало і не існує в жодній країні світу.

     Змішані економічні системи. Більшість розвинутих країн мають змішані економічні системи. їх суть полягає в тому, що на мікроекономічному рівні відносини регулюються економічними законами ринку, а на макроекономічному — законами держави. Економічними функціями держави при цьому є:

     1) підтримка конкуренції і вільного  підприємництва шляхом створення  необхідної правової бази та  захисту ринку від можливих  проявів монополізму;

     2) розподіл доходів на основі  принципів ринкової економіки—за  власністю на ресурси (матеріальні  і трудові) при одночасному державному регулюванні нерівності розподілу економічними методами (через трансфертні виплати, систему оподаткування, регулювання цін, контроль за доходами і т. ін.);

     3) забезпечення повної зайнятості;

     4) боротьба з інфляцією, стабілізація грошового обігу;

     5) реалізація програм економічного  зростання;

     6) виробництво товарів першої необхідності, контроль за виробництвом з  урахуванням зовнішніх чинників  та ін.

     Проте змішані економічні системи окремих  країн мають свою, інколи навіть досить істотну специфіку.

     Економіка узгоджень. Останнім часом багато хто із зарубіжних учених звертають увагу на соціально-економічний розвиток у напрямі від ринкової економіки до змішаної, а далі — до економіки узгоджень.

     Концепцію «економіки узгоджень» було розроблено у країнах і для країн Скандинавії на основі спеціальних досліджень: з питань політики заробітної плати — в Данії; споживчого попиту — в Норвегії. Висновок науковців полягав у тому, що головним регулятором економічних зв'язків і прийняття рішень з фундаментальних економічних питань у наш час стали переговори (узгодження), які доповнюють ринкове регулювання економіки.

     Найбільш  очевидними вони є на ринку праці, де шляхом узгоджень між працівниками (профспілками) і роботодавцями регулюються  рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, відпусток та інші питання. Таким самим чином між приватними фірмами і державою погоджуються інвестиційні проекти.

     У переговорах беруть участь:

     а) політичні формування — громадські комісії і комітети, які створюють для формулювання проблем і рекомендацій щодо здійснення необхідних заходів;

     б) наукові організації — інститути, які вивчають зміст об'єкта переговорів;

     в) організації з проведення переговорів  — постійні чи сформовані у разі потреби;

     г) арбітраж — приватні або напівгромадські інститути, які займаються розв'язанням спорів і накладанням санкцій у разі порушення узгоджень.

     Моделі  змішаної економіки та економіки  узгоджень часто називають «соціальним ринковим господарством». Його мета — досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів суспільства в умовах економічних свобод і на основі конкурентного ладу.

     Термін  «соціальне ринкове господарство» запропонував А. Мюллер-Армак для характеристики форми переходу від воєнної, надцентралізованої економіки Німеччини до мирної. Однак з часом це поняття перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, яку і було реалізовано у 50-х роках. [1, c. 543]

     Основними елементами сучасної структури соціального  ринкового господарства вважають:

     1) конкурентний лад, заснований на приватній власності на засоби виробництва;

     2) ринок як координуючий механізм  і регулятор господарської діяльності;

     3) домогосподарства та фірми (промислові, сільськогосподарські, торговельні,  банківські та ін.) як основні  господарюючі суб'єкти;

     4) принципово нову роль держави,  яка забезпечує і контролює  загальні умови нормального функціонування  ринкового господарства, сприяючи  зменшенню соціально-економічної  нерівності різних суспільних  груп за допомогою грошово-фінансової  стабілізації, певної політики у сферах оподаткування, ринку праці, освіти, соціального страхування і т. ін.