Особливості функціонування адміністративної економічної системи

     Еволюція  економічних систем як форм господарювання тісно пов'язана з проблемою  стабільності економічної системи.

     Зовнішня  стабільність, на думку відомого німецького економіста В. Ойкена, полягає в центрально-керованому господарстві. Навіть за умов повної відсутності економічної рівноваги система не відчуває внутрішньої потреби у змінах: рівновагу замінює механізм примусу. Тривалому збереженню такої тенденції сприяє і бюрократія.

     Всі інші системи (між центрально-керованим  господарством і ринковим, конкурентним) є нестабільними і мають тенденцію  до трансформації. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ 

     2.1. Історичні умови появи адміністративно-командної економічної системи 

     До 1926 р. економіка СРСР, в т.ч. України, в основному була відбудована. Логічним стало питання про перспективи  її подальшого розвитку. Ця проблема ускладнювалась для керівництва країни тим, що очікуваної більшовиками світової революції не відбулося, країни Заходу оговталися після повоєнної кризи і стабілізували свою економіку. У цих умовах навіть значна кількість керівних діячів Комуністичної партії не вважала можливим будувати нове суспільство без революції на Заході при техніко-економічній відсталості країни. Але Сталін думав інакше. В упертій внутріпартійній боротьбі його точка зору перемогла, і вся країна почала на практиці здійснювати теорію будівництва соціалізму в одній країні – величезний за масштабами багаторічний соціальний експеримент. Вербалізм сталінського варіанту цієї теорії виявлявся у тому, що він базувався на ігноруванні особистої зацікавленості людини, настроях зрівнялівки, не враховував фактори техніко-економічної відсталості країни, її певну міжнародну ізоляцію.[12, c. 58-66]

     Вирішальною ланкою будівництва соціалізму повинна  була стати індустріалізація, тобто  процес створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки. Індустріалізація була об’єктивно необхідною – не можна було базуватись на досягнутому рівні розвитку промисловості. Це було потрібно і для підвищення рівня життя людей, зміцнення обороноздатності, покращання стану культури, загального рівня цивілізованості, тобто сама по собі ідея індустріалізації була вірною.

     Здійснення  індустріалізації мало свої особливості. По-перше, індустріалізація почалася з  розвитку важкої промисловості і  цій галузі весь час надавалась перевага. Це пояснювалось партійно-радянським керівництвом перш за все необхідністю зміцнення обороноздатності держави. Легкій промисловості, яка зразу ж давала більшу віддачу, кращий обіг грошей, підвищення рівня життя, надавали другорядного значення.

     По-друге, індустріалізація здійснювалась форсованим темпами. Висувалося завдання за 10-15 років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Все це досягалося за рахунок величезного напруження сил всього народу, збереження низького рівня його життя (особливо селянства).

     По-третє, індустріалізація проводилась в  рамках жорсткого плану, часто нереального і необґрунтованого, і цим відрізнялась від індустріалізації на Заході, де цей процес керувався доцільністю, потребами суспільства, хоч і проходив без суворої регламентації.

     По-четверте, радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок лише власних джерел фінансування, і пошук цих джерел був одним з головних завдань політики і предметом внутріпартійної боротьби.

     Гострота  ідейно-політичної боротьби з цих  питань обумовлювалась недостачею коштів для одночасного розвитку всіх галузей народного господарства. Результатом дискусій стало рішення, пов’язане з перекачуванням коштів з села в місто для фінансування промисловості.

     Замість економічних у сталінському варіанті розвитку основне місце повинні  були зайняти адміністративно-командні форми управління народним господарством. У 1927 р. Сталін відверто заявив, що «наші плани є не плани-прогнози, не плани – здогадки, а плани – директиви, які є обов’язковими для керівних органів і які визначають напрямок нашого господарського розвитку в майбутньому в масштабі всієї країни». У цілому сталінський план, по суті, пропонував повернутися до ідей «надіндустріалізації», які сам Сталін ще в середині 20-х років називав «фантазією», але які в кінці 20-х років визнав реальними і необхідними для того, щоб швидко подолати відсталість і у всеозброєнні зустріти війну, що насувалася. Після певної боротьби вибір було зроблено на користь плану форсованої індустріалізації. Він був зроблений не у ході дискусій і реального співставлення альтернативних варіантів, але шляхом прямого і грубого нав’язування партії сталінської стратегії, оскільки її опоненти були політично затавровані і фактично усунені з арени політичної діяльності. [4, c. 103]

     Волюнтаризм супроводжувався зламом всієї налагодженої системи управління, планування, постачання. Надмаксимальна концентрація сил та коштів на головній ділянці – розвитку важкої промисловості – погіршила і без того тяжке становище в галузях групи «Б» і на транспорті.

     У підходах до планування в той час  знайшли своє відбиття два зовсім протилежні погляди на методи, якими воно повинно здійснюватися. Один з них («генетичний») базувався на принципі екстраполяції стихійних тенденцій дійсності на майбутнє. Другий («теологічний») припускав, що перспективи розвитку постають як незалежна цільова установка, а значення аналізу тенденцій дійсності відходить на другий план, або зовсім втрачає своє значення. Прибічники теологічного підходу вважали, що «план є в основному сукупністю комуністичних директив» (Вайсберг Р.Е.), а господарники повинні керуватися в своїй діяльності багаторічними перспективами і генеральними лініями партійних рішень. С. Струмілін запевняв, що «центральним фокусом всякого плану є не передбачення, а завдання і вказівки, які відображені в цифрах». [7, c. 215]

     Певну підтримку мала також теорія диспропорції, яку висунули працівники Держплану і ВРНГ. Вони вважали, що в основі всіх господарських труднощів, – насамперед товарного голоду, лежить диспропорція між розвитком сільського господарства і промисловості, відставання промисловості. Більшість Політбюро ЦК ВКП(б), у тому числі Сталін, Риков, Бухарін висловлювали думку, що диспропорційність – явище ненормальне, але воно об’єктивно обумовлене неоднаковими темпами розвитку двох основних галузей господарства; диспропорційність необхідна, але ще недостатня умова для загострення товарного голоду, такою умовою є різке перевищення попиту над пропозицією. Тому товарний голод не є результатом неправильної загальної господарської політики.

     Індустріалізація  починалась без наявності необхідних коштів, – образно кажучи, господар розпочав будівництво, не маючи на це грошей. Звичайно, добрий господар так ніколи б не зробив. Але більшовики думали інакше і відрито визнавали, що країна не має необхідних матеріальних та фінансових ресурсів. У зверненні від 25 квітня 1926 р. «Про боротьбу за режим економії» ЦК і ЦКК ВКП(б) відзначали, що «ми маємо крайню недостачу капіталу» і «постійно відчуваємо бідність нашої країни» – тому режим економії – важливе джерело для соціалістичної індустріалізації. Звідси пропозиції – встановити сувору відповідальність за витрату коштів, скоротити штати, зменшити накладні витрати.

     У виборі шляхів та методів індустріалізації істотну роль відіграла ідеологія  – більшовицьке неприйняття ринку та приватної власності. Мала значення й політика – у зростанні приватного сектору вбачалася реставрація капіталізму, потенційна загроза владі більшовиків. У знищенні приватника мали значення й економічні обставини. Використання ринку та приватного капіталу в інтересах індустріалізації було копітким та складним завданням. Сталінське Політбюро прагнуло провести індустріалізацію у короткий термін, чекаючи можливої війни. Воно не хотіло «возитися» з приватником, який конкуруючи з державою, відволікав ресурси від індустріальних галузей та ще й отримував прибуток від економічних прорахунків та невдач держави. Простіше й швидше було просто прибрати його з економіки, зосередити ресурси в руках держави та спрямувати їх на розвиток важкої та воєнної промисловості.

     Яскравим  прикладом результатів такої  політики стала ситуація з постачанням жителів навіть найважливіших промислових районів. [11, c. 145] 
 

2.2. Особливості  планової організації народного  господарства в СССР 

     У 1957 р. було прийнято закон про перебудову управління промисловістю. Змінювалася  галузева система управління, яка здійснювалася через міністерства і відомства. Новою основною організаційною формою управління стали Ради народного господарства (раднаргоспи). На цій основі більшість галузевих міністерств було ліквідовано, а замість створювалися сто п’ять раднаргоспів. [11, c. 75]

     Передбачалося, що перехід до територіального принципу управління значно зміцнить економічні зв'язки всередині регіонів і республік, всі промислові підприємства і будівництва  передавалися до регіональних органів  (раднаргоспів). Цього не відбулося, бо централізована система управління гальмувала розвиток економіки, збереглися адміністративні методи господарювання. Була порушена єдина науково-технічна політика в країні в умовах науково-технічної революції.

     В березні 1965 р. Пленумом ЦК КПРС були введені стабільні плани закупівлі сільськогосподарської продукції; збільшувалися заготівельні ціни на зернові культури, надбавки на діючі ціни на худобу. Знімалися обмеження на особисті господарства колгоспників, для них вводилася гарантована оплата. Держава інвестувала гігантські кошти в сільськогосподарське виробництво, майже вдвічі збільшилася поставка мінеральних добрив, поширилася меліорація земель тощо.

     Чому  ж масштабні й цілеспрямовані зусилля на оздоровлення не дали очікуваного  ефекту? Насамперед не відбулося звільнення села від тенет бюрократичного адміністрування. Намагання подолати антиселянський характер аграрної політики не вдалося. Перебудова на селі велася наказними методами. Командно-адміністративна система суб'єктивно визначала інвестиційну, технічну, технологічну політику на селі. Обсяг валової продукції сільського господарства постійно скорочувався.  
Подібні процеси мали місце і в промисловості. Програма економічної реформи промисловості скорочувала значну кількість планових показників підприємств, які раніше вводила держава. Встановлювався один із головних показників їх роботи - обсяг реалізованої продукції. На підприємства створювались спеціальні фонди за рахунок відчислень від прибутку, кошти яких призначалися для розвитку виробництва і матеріального заохочення робітників і службовців. Ліквідовувалися раднаргоспи і відновлювалося галузеве управління. Тепер воно мало діяти в умовах нових принципів планування і господарської самостійності підприємств. Таким чином реформа передбачала підвищення ролі економічних методів управління.  
У 70 - 80-ті рр., поглиблювався процес загальносоюзного розподілу праці, «взаємодоповнення» республіканських господарств, коли кожен регіон орієнтувався переважно на якусь одну-дві галузі промисловості. Це вело до однобокості розвитку республік і регіонів, наслідки якого відчуваються і сьогодні. Курс на інтеграцію економік республік, директивне управління республіканськими господарствами з центру викликали диспропорції в їхній структурі, а за ними і зростання опозиційних настроїв в союзних республіках. Серйозно загострюються диспропорції в структурі промисловості. Пріоритетний розвиток дістали галузі важкої промисловості, насамперед оборонної. Виробництво військової техніки на підприємствах машинобудування досягало 60%.

     Несприятлива  економічна кон'юнктура склалася на світовому ринку, де основним і досить значним був радянський експорт  нафти. Падіння цін на нафту значно скоротило надходження валюти. Беззаконня і корупція сприяли розвитку такого явища, як тіньова економіка, що давало вищому чиновництву практично безмежні можливості для збагачення. Такі самі можливості мала взагалі бюрократична верхівка. Разом з тим середні прошарки, усунуті від влади, були відчужені і від права розпоряджатися національним багатством. До того ж загострювалися суперечності в розвитку суспільства, давалося взнаки хронічне невиконання планів у соціальній сфері. Повільніше від планового йшло зростання реальних прибутків населення. Підвищення заробітної плати здійснювалося без врахування результатів праці. Невиправдано зближувалася оплата праці інженерно-технічного персоналу і робітників. [12, c. 58-66]