Моральні принципи та засади в міжнародній політиці

Принцип невтручання у внутрішні  справи тісно пов’язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучасному міжнародному праві принципу права народів і націй на самовизначення сфера дії принципу невтручання у внутрішні справи розширилася: він поширюється не тільки на суверенні держави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення і включає обов’язок держав не нав’язувати їм свого суспільного або державного строю і своєї ідеології [24, с.34].

Зміст принципу невтручання у внутрішні  справи означає заборону державам і  міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів  у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання  шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації (хоча на сьогодні цей принцип часто порушується зважаючи на сумнівні «підстави» у вигляді «наявності» ядерної зброї США проти Іраку, чи «народження на території держави» терориста №1 США проти Афганістану).

Таким чином, концепція невтручання  не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої  компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов’язання держави, у тому числі і їхні зобов’язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання.

Принцип поваги прав людини

У якості самостійного принцип поваги прав людини був сформульований у  Заключному акті НБСЄ 1975 року. У аналізованій галузі ухвалений ряд найважливіших актів, до яких відносяться: Загальна декларація прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один – про цивільні і політичні права, інший – про економічні, соціальні і культурні права. Був укладений ряд Конвенцій, з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік), про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1966 рік), про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок (1979 рік), про права дитини (1989 рік) та ін. [24, с.91]

Затвердження в міжнародному праві  принципу поваги прав людини вносить  зміни в саму концепцію сучасного  міжнародного права.

На відміну від інших принципів  міжнародного права, принцип поваги прав людини займає центральне становище  й у національному праві.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні положення  принципу поваги прав людини:

– визнання гідності, властивої всім членам людської родини, а також їх рівних і невід’ємних прав є основою свободи, справедливості і загального миру;

– кожна держава зобов’язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН;

– права людини повинні охоронятися владою закону, що забезпечить національний мир і правопорядок, людина не буде змушена вдаватися в якості останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення;

– держава зобов’язана шанувати і забезпечувати всім, хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різниці, як то: у відношенні раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, станового або іншого становища;

– кожна людина несе обов’язки стосовно інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить;

– держава зобов’язана прийняти законодавчі й інші заходи, необхідні для забезпечення міжнародно визнаних прав людини;

– держава зобов’язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;

– держава зобов’язана забезпечити право людини знати свої права і поступати відповідно до них [34, с. 50].

Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй

Безумовна повага права кожного  народу і нації вільно вибирати шляхи  і форми свого розвитку є однією з принципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправності та самовизначення народів і націй у якості обов’язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН – «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Самовизначення означає право  народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об’єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення» [43, c. 128]. Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб’єктом права на самовизначення є не тільки залежні, але і суверенні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжнародно-правовій нормі [15].

Втілення принципу рівноправності і самовизначення народів у Статуті ООН указує, що мова йде про міждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут також підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру.

Кожна держава зобов’язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своєму опорі таким діям народи вправі просити й одержувати підтримку відповідно до Статуту ООН.

Принцип самовизначення народів – це право народів, а не обов’язок, і здійснення цього права може бути різним (наприклад, наявність у нашої держави автономного утворення – Автономної республіки Крим). Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності і політичній єдності суверенних держав. З іншого боку, якщо народ створить орган, що його офіційно представляє і виконує публічно-правові функції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні процесу самовизначення, можуть розглядатися як принципи невтручання і суверенної рівності держав, що порушуються [27, с. 153].

Принцип міжнародного співробітництва

Принцип міжнародного співробітництва  зобов’язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем.

Ідея міжнародного співробітництва  держав, незалежно від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.

Після прийняття Статуту ООН  принцип співробітництва був  зафіксований у статутах багатьох міжнародних  організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях [51, c. 20].

З прийняттям Статуту ООН принцип  співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов’язкових для дотримання відповідно до сучасного міжнародного права. Так, відповідно до Статуту держави зобов’язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, а також зобов’язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи [17].

Основними напрямками співробітництва  є: підтримка миру і безпеки; загальна повага прав людини; здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і не втручання; співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом; сприяння економічному зростанню у всьому світі [32, с. 4].

Принцип сумлінного виконання  міжнародних зобов’язань

Принцип сумлінного виконання міжнародних  зобов’язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sut servada (лат. – угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах [23, с. 7].

В якості загальновизнаної норми поведінки  суб’єктів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкреслює рішучість членів ООН створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов’язань, що витікають із договорів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 статті 2 Статуту «всі Члени Організації Об’єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за дійсним Статутом зобов’язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що витікають із приналежності до складу Членів Організації» [17].

Юридичний зміст сумлінності слід виводити з тексту Віденської конвенції  про право міжнародних договорів, головним чином, розділів «Застосування договорів» (статті 28-30) і «Тлумачення договорів» (статті 31-33). Застосування положень договору багато в чому визначається його тлумаченням [39, с. 100].

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань поширюється тільки на дійсні угоди. Це значить, що розглянутий принцип застосовується тільки до міжнародних договорів, укладеним добровільно і на основі рівноправність

Будь-який нерівноправний міжнародний  договір насамперед порушує суверенітет держави і як такий порушує Статут ООН, оскільки Організація Об’єднаних Націй заснована на принципі суверенної рівності усіх її членів, що, у свою чергу, прийняли на себе зобов’язання розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів.

Отже, основні принципи міжнародної політики — це керівні правила поведінки її суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені начала міжнародних політичних відносин. Вони являють собою найбільше загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародної політики на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Вказані у даному розділі принципи міжнародної політики є не тільки вагомим елементом правової культури суб’єктів міжнародних відносин, але і цілком необхідною частиною загальнолюдської культури. Їх дотримання допомагає дозволить правомірно вирішити політичні конфлікти, що мають місце на міжнародній арені, аналізувати позиції окремих держав з позицій міждержавних стосунків.

ВИСНОВКИ

Якщо узагальнити науково-теоретичну спадщину та реалії суспільно-політичного життя, то напрошуються кілька важливих висновків.

Проблема співвідношення політики і моралі – одна з центральних  у політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді виявили її складність і неоднозначність.

По-перше, мораль і політика – це вічні союзники й супротивники. Політика, з одного боку, сприяє утвердженню мережі соціальних зв’язків людини, групи, спільноти з державою. А мораль, зі свого боку, покликана забезпечувати і здійснювати духовне єднання суспільства.

По-друге, політика і мораль, виникнувши як об’єктивно необхідні та споріднені регулятори суспільного життя, у процесі своєї еволюції стали самостійними суспільними інститутами, почали діяти за іманентними, внутрішньо притаманними їм законами. Мораль значно давніша, ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів.

По-третє, політика і мораль, виконуючи  в суспільстві регулюючу функцію, все-таки різняться за своїм суб’єктом. Суб’єкт політики – великі соціальні спільноти і утворення (клас, партія, держава). Суб’єкт моралі – вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль) та окремий індивід (індивідуальна мораль). Політика заглиблена у практичні проблеми, а мораль – у сферу духовних цінностей.

По-четверте, політика віддає перевагу корисному (недарма її називають  мистецтвом можливого), а мораль орієнтує особистість на краще. Політика транслює свої принципи і правила мовою владних розпоряджень, державних законів та інших актів. А мова моралі – це апеляція до совісті, духовності, душевних струн з метою пробудити в людях такі чесноти й устремління, які могли б стати орієнтирами добровільно обраної поведінки. Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється і матеріалізується за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною, а мораль або є, або її немає.

По-п’яте, політика і мораль різняться за підходами оцінки ефективності політичної діяльності. З точки зору політики навіть одна поразка нерідко означає завершення всієї кар’єри. А моральною свідомістю це може сприйматися інакше: невдача політика не лише не дискредитує його, а, навпаки, викликає співчуття до нього, надає додаткової сили й переконливості його аргументації. Політика, як уже не раз підкреслювалося, націлена на практичний результат, має виразний і, більше того, винятково прагматичний підтекст, а моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження – головне для політика. Мораль згасає, тільки-но починає кимось або чимось керувати.