Моральні принципи та засади в міжнародній політиці

Четверта модель виходить з того, що мораль узгоджується з політикою тільки на рівні цілей, тоді як на рівні засобів вони різні до протилежності. Ця тема відповідності/невідповідності природи цілей і засобів стала найбільш поширеною в міркування про зв’язок моралі з політикою. Класичне формулювання подібної позиції належить Платону, який вважав, що ідеальна держава як втілена справедливість має потребу для своєї підстави і відтворення в брехні. Це «лікувальний засіб» повинен був наказувати «нетямущим людям» правителями-філософами, які повинні були змусити всіх людей «повірити... благородній вигадці». Історична практика показала помилковість уявлень, згідно яким моральні засоби ведуть тільки до моральних цілей і, навпаки, аморальні засоби не можуть дати нічого, окрім морально негожого результату. Насправді цілі і засоби завжди виступають в якійсь єдності, виступаючій в конкретній дії, і яке, якщо йому і потрібно давати моральні оцінки, повинне бути що розглядається як таке, а не у вигляді абстракцій роздільно узятих цілей і засобів [36, с.45].

П’ята модель свідчила про те, що зв’язки моралі і політики опосередкували феноменом, який можна було назвати політичною мораллю. Політична мораль показує те, в якому сенсі і за яких умов політика буває моральною відповідно до її власної природи як колективно організованої, конфліктної, владної діяльності плюральних суб’єктів, а також те, яким чином мораль як приватна справа кожної людини входить у функціонування політики [18, c. 4]. М. Вебер в зв’язку з цим міркує в термінах «етики переконання» як еманації приватної моралі і «етики відповідальності», що ґрунтується на іншій, політичній моралі. Етика відповідальності ґрунтується на усвідомленні того, що досягнення моральних цілей в безлічі випадків є нічим іншим, як вибором між «великим» і «меншим» злом. Вона пов’язана з необхідністю примирення цих цілей з «етично сумнівними або, щонайменше, небезпечними засобами і з вірогідністю поганими наслідками». Дана форма політичної етики символізує потребу суспільства в керівниках з «чистими руками» і «чистими помислами», але пристосованих для розгрібання «нечистих справ» в суспільстві. На думку М. Вебера реальні, а не нормативні або ідеальні чесноти таких керівників – це помірність і обережність в обігу з державною владою, бажання і здатність діяти так, щоб заподіюване ними зло не було більшим, ніж те, що виправляється. Вища мораль боргу вимагає від цих керівників жертвувати власною моральною чистотою ради «загального блага». Аморальність політика і політики виявляються, таким чином, тією кульмінацією моралі, яка немислима для приватних осіб, що і відрізняє політичну мораль від «звичайної»[36, с.64-65].

Для того, щоб краще з’ясувати істотні відмінності між політичною і приватною мораллю і те, в чому дійсно полягає моральне вимірювання політики, потрібно не просто відмовитися від моралізаторства в політиці, але і розібратися у відмінностях між політичною і моральною свідомістю як двома різними способами розуміння людьми свого місця в соціальному просторі. Так, політична свідомість в цілому має логіко-раціональний і цілеспрямований характер, нерозривно пов’язано з оцінкою конкретних проблем, які виникають в ситуаціях, коли стикаються інтереси значних груп людей [25, c. 33]. На відміну від такого способу віддзеркалення дійсності моральна свідомість є формою мислення, що базується на недоказових принципах віри, воно переміщає життя людей в світ ідеальної суті. Мораль як тип мислення розглядає все різноманіття соціальних явищ через призму двійкових взаємовиключних оцінок. Тут благородство оппонується низькістю, вірність – зрадою, співчуття – байдужістю і так далі. Кінець кінцем ці протилежні цінності концентруються в поняттях «добра» і «зла» – кінцевих межах правильної і неправильної поведінки людей. Якщо політика підпорядковує людину приземленим цілям і поняттям, обліку того, що є, що дійсно, то мораль орієнтує його на піднесені, вічні, ідеальні багато в чому ідеї і уявлення, віддаючи перевагу належному в збиток сущому [37, c. 61]. Тоді як політична свідомість примушує людину оцінювати події і вчинки з погляду шкоди або користі, вигоди або збитку, які може принести те або інша подія або дія, моральна свідомість поміщає ці ж питання в площину взаємин абстрактного Добра і Зла.

Звідси можна зробити висновок: поки існує політика і мораль, остаточно вирішити їх протиріччя, визначивши раціональні способи їх взаємовпливу, представляється неможливим, бо неможливо поставити політику по той бік добра або зла, як не можна позбавити мораль можливості впливати на політичну свідомість і політичну поведінку людей. Політика може бути моральною і неморальною, аморальною, але вона не може бути безморальною. І тут виникає вельми хвороблива проблема відносності політичної моралі, її подвійної природи, зверненої до вищих загальнолюдських критеріїв і до тих ситуацій, з якими політиці і політикам доводиться мати справу.

 

РОЗДІЛ 3

ПроБлема моральності  в сучасних міжнародних відносинах

Моральні принципи і засади знаходять  своє втілення в основних принципах міжнародної політики. На них і базуються сучасні міжнародні відносини, які повинні відповідати загальновизнаним суспільством моральним засадам [45, c. 37].

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов’язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову владу без якогось утручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику (яскравим прикладом реалізації цього принципу є ситуація в сучасному Косово). Підтримку міжнародного правопорядку може бути забезпечено лише при повній повазі юридичної рівності учасників [34, с. 46].

Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності включає такі елементи:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов’язана шанувати правосуб’єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторкані;

ґ) кожна держава має право  вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і  культурні системи;

д) кожна держава зобов’язана виконувати цілком і сумлінно свої міжнародні зобов’язання і жити у злагоді з іншими державами [15].

Основне призначення принципу суверенної рівності – забезпечити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасницями міжнародного спілкування, усі вони мають принципово однакові права й обов’язки [21, c. 18].

Принцип незастосування сили або погрози силою

Відповідно до статті 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, не сумісним із Цілями Об’єднаних Націй».

У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються:

– заборона окупації території іншої держави з порушенням норм міжнародного права;

– заборона актів репресалій, пов’язаних із застосуванням сили;

– надання державою своєї території іншій державі, що використовує її для здійснення агресії проти третьої держави;

– організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі;

– організація або заохочення організації збройних банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави [34, с.49].

Порушенням принципу незастосування сили слід також вважати насильницькі дії у відношенні міжнародних  демаркаційних ліній і ліній  перемир’я, блокаду портів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.

Принцип територіальної цілісності держав

Принцип територіальної цілісності держав затвердився з прийняттям Статуту  ООН у 1945 році. Процес його розвитку продовжується. Саме найменування цього принципу остаточно не установилося: можна зустріти згадування як територіальної цілісності, так і територіальної недоторканності [22, c. 14].

Заключний акт НБСЄ 1975 року містить  окреме і найбільше повне формулювання принципу територіальної цілісності держав: «Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. Відповідно до цього вони будуть утримуватися від будь-яких дій, не сумісних із цілями і принципами Статуту Організації Об’єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасниці, зокрема, від будь-яких таких дій, що представляють собою застосування сили або загрозу силою. Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об’єкт військової окупації, або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об’єкт придбання за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законною» [14].

Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про заборону використання сили або  погрози силою, або перетворення території в об’єкт військової окупації, або придбання території з використанням сили або її загрози (прикладом порушення цього принципу у часасній міжанродній політиці є окупація Туреччиною частини острова-республіки Кіпр). Мова йде про будь-які дії проти територіальної цілісності або недоторканності [52, c. 69].

Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду  стабільності в міждержавних відносинах. Його призначення – захист території держави від будь-яких зазіхань.

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших  основ безпеки, насамперед, європейських держав. Фактично цей принцип закріплює  непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.

Цей принцип уперше був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року, що, зокрема, говорить, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони».

Тому визнання цього принципу означає  також і відмову від яких-небудь територіальних домагань.

Держави-учасниці НБСЄ тим самим  висловили своє визнання існуючих кордонів європейських держав. Це визнання є міжнародно-правовим, що спричиняє певні юридичні наслідки, зокрема, це визнання не можна анулювати.

Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів:

– визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;

– відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;

– відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони [26, с. 52].

Принцип мирного вирішення  міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне  співіснування держав, відноситься  до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. 3 статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об’єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість [17].

Еволюція принципу мирного вирішення  міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов’язок держав використовувати такі засоби:

– принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООК, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;

– першим багатостороннім актом, що встановив обов’язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй, її члени зобов’язалися передавати спір, здатний викликати розірвання, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;

– більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;

– відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість» [47, с. 26-28].

Принцип невтручання  у внутрішні справи

Принцип невтручання у внутрішні  справи є одним з основних принципів  сучасного міжнародного права. Цей  принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгородження їх незалежності і суверенітету 1982 року [16].