Моральні принципи та засади в міжнародній політиці

Основне джерело протиріч політики й моралі полягає в тому, що один соціокультурний тип політичної волі зіштовхується з іншим типом  морального імперативу. Тому в масштабах суспільства політичні й моральні відносини самі по собі внутрішньо суперечливі [5, c. 189].

Проблеми моралі у міжнародній  політиці сьогодні займають чільне місце  у цілому комплексі економічних, соціально-політичних, духовних перетворень, спрямованих на якісні зміни у функціонуванні і розвитку міжнародного співтовариства. Особливої актуальності вони набули в сучасних умовах, коли і політичні активісти, і їхні «ляльководи» буквально захлинаються у власних аморальних нечистотах і беззаконні.

Таким чином, проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики, соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з’ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття – добро, справедливість, чесність, порядність – не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують.

Політика, яка не має  належної підтримки з боку моралі, приречена на поразку. Безчесний  політик, безсоромний політикан, для  якого понад усе егоїстичні інтереси – тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.

РОЗДІЛ 2

Співвідношення політики і моралі: ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

2.1. Взаємний вплив політики і моралі як регуляторів суспільного життя

Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості  є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти  соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б’юконен, США), значення моральних регуляторів соціально-відповідальної держави. Чимало сучасних теоретиків принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюючи їх новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та ін.) [30, c. 6-7]. Загалом у новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності. Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості (американський теоретик Дж. Роле). Набувають «другого дихання» ідеї «облагородження» політики мораллю (А. Швейцер, А. Ейнштейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі) [20, с. 35].

Запобіганню крайнощів у тлумаченні діалектики політики і моралі, розумінні  їх значення для суспільства допомагає  знання чинників суспільного життя, їх функціонального призначення.

Політика і мораль – вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв’язків людини, групи, спільноти з державою [6, c. 225]. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об’єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політика [11, c. 251]. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за своїм суб’єктом.

Суб’єкт політики – великі соціальні спільноти і утворення (соціальна група, клас, партія, держава).

Суб’єкт моралі – вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль) [31, с. 155].

Політика заземлена у практичні  проблеми, мораль спрямована у сферу  духовних цінностей, які сягають  глибин людської душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу  спирається на необхідні закони, її вимоги в силу цього є обов’язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє свободу людського духу, право вибору. Політика віддає перевагу найбільш корисному (політика – мистецтво можливого) [13, c. 198]. Мораль орієнтує особистість на найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів, позаяк політика «розмовляє» із суспільством переважно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законів та урядових указів, а мова моралі – це апеляція до совісті з метою розбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами добровільно обраної поведінки.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється за допомогою  спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною; мораль або є, або її немає[38, c. 297].

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної кар’єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю. Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат. Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження – головне для політика. Мораль згасає, як тільки-но пробує керувати.

Політологія виділяє кілька типів  взаємодії політики і моралі.

Оптимістичний. Згідно з ним політика і мораль збігаються, їх розходження  є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню.

Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі.

Об’єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі, недоцільності встановлення зв’язку між ними. Політика оголошується поза мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології [48, c. 53]. Відповідно і мораль «мусить» обмежитися власними поняттями і проблемами, «не має втручатися» у теоретичні й практичні справи політики.

Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і моралі залежать від конкретної соціально-політичної ситуації. Вони можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути короткотерміновим або тривалим, стійким [41, с.66].

У XX ст. тоталітарні політичні режими, в якому б варіанті вони не виступали, дали нові свідчення гострих колізій  політики і моралі. На думку німецького професора К. Хельда, людство в XX ст. перевірило взаємозв’язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній формі. Моральні вимоги втрачають свою обов’язковість. За словами французького історика і політолога Ж.-Ф. Ревеля, рушійною силою сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика [28, с. 42].

Однак подібні констатації не можуть слугувати доказом повної та остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєво необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування. Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів  політики продиктована і обставинами  глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття наприкінці XX ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя.

Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості (березень 1997 p.) «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства».

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими неполітичними структурами, як громадянське суспільство, сім’я, приватне життя [29, c. 11]. Адже свобода вибору, невимушеність у діях – основні ознаки моральності людини [42, с. 35-37].

Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних моральних  рис, що сприятиме подоланню упередженості  щодо неї як «брудної справи», згідно з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на відокремленість від світу, виявиться нездатною реалізувати своє соціальне призначення – узгоджувати інтереси індивіда з інтересами людської спільноти, сприяти духовному зв’язку особистості із суспільством.

Політична етика – одна із модифікацій етичної науки, прикладної, «службової» моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і нормативи, політична етика спирається на методологічну базу соціальних і гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації, політичної психології та аксіології, конфліктології та консенсології.

Характерною особливістю політичної етики є орієнтація на своєчасне  виявлення конфліктних ситуацій, готовність виходити гідно з будь-якого конфлікту. Політична етика – це наука і мистецтво використання засобів і прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів як чогось безпринципного поступаються місцем визнанню їх значущості як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін.

Важливими в політичній етиці є  засоби розв’язання конфліктних ситуацій. За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот методів ненасильницького розв’язання політичних проблем – ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального, економічного, політичного співробітництва, ненасильницьке втручання та ін. [35, с. 45].

Політична етика – відкрита система положень, аргументів, поглядів. Їй притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак незмінними є головні принципи – визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода, права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації [39, с. 32].

Безліч прикладів історії переконують, що міжнародна політика стає все більш орієнтована на могутність, силу, а не на право чи політичну етику. Суб’єктам міжнародного права все частіше доводиться мати справу саме з такою політикою, і, зрозуміло, в її політичній етиці можна знайти чимало негативних рис – авторикратизм, геронтократію, патріархізм, таємну дипломатію, схильність до силових методів тощо.

У цьому зв’язку важливо визначити деякі протиріччя між політикою і мораллю, що розриває цілісність політичної етики в суспільній свідомості. Ці протиріччя є грунтом, на якому формуються політичні відносини у суспільстві.

2.2. Основні моделі зв’язків між зовнішньою політикою і мораллю

У історії політичної думки сформульовано  декілька основних моделей зв’язків між зовнішньою політикою і мораллю. Проблема їх співвідношення займала і займає розуми мислителів впродовж не одного тисячоліття. Вона ставилася ще Конфуцієм і легістами в Стародавньому Китаї, Платоном, Арістотелем, Гегелем [2, c. 312], Н. Макіавеллі [7, c. 204], Т. Гоббсом [3, c. 167] і багатьма іншими ученими в європейській і світовій розумовій традиції. В центрі проблеми завжди стояли питання етичної дії на владу, здібності суспільства до одухотворення політичної конкуренції [44, с. 75-76].

Перша з цих моделей полягала в тому, що її послідовники практично  розчиняли політичні підходи  в морально-етичних оцінках. Вони вважали останні пріоритетними для будь-якої, у тому числі і політичної, суспільної діяльності. Вважаючи, що «для однієї людини благом є те ж, що для держави», Арістотель по суті ототожнював політику і мораль, оскільки вони стають однією «наукою». Слідуючи античній традиції, також поступали І. Бентам, Э. Фромм, Дж. Хакслі, Ж-Ж. Руссо [12, c. 293] і багато інших. Найчіткіше сенс подібної позиції сформулював ще в кінці ХVIII століття Э. Берк: «Принципами політики є розширена мораль; ні зараз, ні коли-небудь в майбутньому я не допущу нічого іншого» [31, с. 28].

Друга виходила з того, що мораль і політика не мають нічого спільного, вони існують в різних, ніде не дотичних площинах, якщо мораль взагалі не дезавуюється як лицемірство або засіб обману, тільки так вона і може виступити в політиці. Класичне формулювання такої позиції дають Фрасимах в книзі першої платонівської «Держави» (справедливість – те, що придатно існуючій владі, вона – чиста шкода для підневільної людини). Н. Макіавеллі, Р. Міхельс, А. Бентлі стояли на позиції заперечення будь-якого серйозного впливу моралі на політику [49, с.52].

Третя модель полягає в  тому, що мораль і політика різні, але  вони можуть бути сполучені таким  чином, що перша в вигляді права виступить «обмежувальною умовою останньої». Схожі і навіть політично ясніші думки про мораль як обмежувальну умову політики можна знайти у Ж. Бодена і Т. Гоббса. У них суверен, не зв’язаний ніякими законами держави, повинен зважати на «природну справедливість», яка і є «моральний закон» і в той же час «божественний закон». А. Швейцер, М. Ганді, А. Енштейн і інші мислителі наполягали на необхідності облагороджування політики мораллю при здійсненні державної влади і так далі [49, с. 28].