Метою сучасного антимонопольного
регулювання стає запобігання діям суб'єктів
підприємництва, які обмежують конкуренцію.
По суті, це означає наявність дуже широкого
діапазону проблем конкурентної політики,
адже будь-які підприємницькі трансакції
та угоди в той чи інший спосіб впливають
на конкуренцію[19,с.303].
Загальновизнано, що монополія
(домінування) сама по собі не становить
порушення конкурентного законодавства.
Порушенням є лише зловживання монопольним
становищем у конкретній господарській
практиці. Не може бути й мови про зловживання
монопольним становищем, якщо велике підприємство
(фірма) підвищує ефективність виробництва
й активно впроваджує інновації.
Згідно із ст. 13 Закону України
"Про захист економічної конкуренції",
зміст явища зловживання монопольним
(домінуючим) становищем на ринку розглядається
досить масштабно і не зводиться лише
до зловживань цінового характеру. Хоча
цінові зловживання трапляються часто,
дуже поширені й інші види зловживань
монопольним становищем на ринку, наприклад:
дискримінаційні дії, спрямовані на здобуття
переваг, пов'язаних з використанням існуючої
ринкової влади; неправомірні скорочення
пропозиції або попиту; істотне обмеження
конкурентоспроможності суб'єктів господарювання
або створення перешкод їхньому доступу
на ринок (виходу з ринку). Серйозне занепокоєння
при цьому викликають зовсім не масштаби
підприємств, оскільки з точки зору ефективності
значний обсяг діяльності далеко не завжди
є небажаним (ефект масштабу). Мета і наміри
монополії часто дістають свій прояв у
таких її заходах і вчинках, які позбавляють
інших суб'єктів підприємництва права
на ведення бізнесу, перешкоджають їхній
професійній діяльності. Такі підходи
вимагають удосконалення механізмів застосування
"правила розумності" в українській
практиці [19,с.304].
З середини XX ст. конкурентне
право будувалося на такій парадигмі аналізу
конкуренції і монополії на галузевих
ринках.
Очевидно, що сучасний сценарій
функціонування товарного ринку значно
складніший. Так, у межах теорії ігор було
доведено неоднозначність парадигми за
умов олігополії, коли високий рівень
концентрації може супроводжуватися високою
інтенсивністю конкуренції. Показники
концентрації — важливі, але багато в
чому формальні ознаки монополізму.
Рівень концентрації виробництва
в економіці України за більшістю галузей
достатньо високий. За роки економічного
зростання (2000—2004) тенденція до зниження
рівня концентрації у промисловості України
не проявлялася, що слід оцінити позитивно
[16,с.416].
З підвищенням рівня концентрації
на ринку загострюється проблема оптимального
поєднання великого, середнього і малого
підприємництва.
Говорячи про обмеженість такої
ознаки монополії, як її частка на товарному
ринку (вище 35%), не можна не враховувати
особливості поведінки на ньому відповідного
суб'єкта господарювання. Зауважимо, що
в чинному законодавстві ЄС, по суті, не
використовуються кількісні критерії
домінування. Воно пов'язується з можливістю
в односторонньому порядку впливати на
параметри ринку. Отже, головне — це не
структура ринку, особливо для умов трансформаційної
економіки і широкого розвитку тіньових
відносин.
Зосередження уваги в ході аналізу
тільки на монопольних станах, як вони
зазвичай або традиційно визначаються,
утруднює наукове дослідження сучасної
конкуренції. Важлива роль у цьому плані
належить аналізу проміжного стану між
конкуренцією і монополією — олігополії.
На олігопольному ринку два підприємства
(або більше) забезпечують значну частину
обсягу реалізації і зрештою починають
відчувати свою взаємозалежність. Виникає
ситуація колективного домінування.
Колективна монополія проявляється
саме через узгодженість дій олігополій.
Вона характеризується явищем свідомого
паралелізму. Підприємства-олігополісти
об'єктивно мають здатність узгоджувати
дії на основі розуміння своєї взаємозумовленості,
передбачення реакцій конкурентів у процесі
прийняття господарських рішень і завжди
готові приєднатися до загального курсу
на ринку, коригуючи власну поведінку
поза будь-якими формальними угодами.
Залежність поведінки кожного підприємства-олігополіста
від реакції конкурентів, так званий олігополістичний
взаємозв'язок, дуже важко піддається
контролю і регулюванню. Олігопольні ринки
разом з ринками природних монополій сьогодні
потрапили в центр уваги Антимонопольного
комітету України[20,с.528].
Практика антимонопольного
регулювання продемонструвала, що довести
факт антиконкурентних узгоджених дій
— справа непроста. Інструментом такого
доведення є наслідки антиконкурентних
змов. Проте відокремити об'єктивні підходи
до визначення антиконкурентних узгоджень
від цілеспрямованих намірів суб'єктів
господарювання чинити узгоджені дії
дуже важко. Тут потрібні досконалі методики
досліджень, завдяки яким можна порівняти
вигоди й вади такої практики.
Нові гострі проблеми ставить
перед Антимонопольним комітетом України
глобалізація. Універсальною є проблема
антимонопольного контролю за зовнішньоекономічними
угодами в цілому, де постійно зростає
частка активів, що не підпадають під національну
юрисдикцію. Такі угоди чимраз частіше
практикуються і вимагають постійного
регулювання.
Досліджуючи ринки, Антимонопольний
комітет України враховує обсяги імпорту.
Проте частка товарів, які надходять ззовні
на внутрішній ринок неофіційно (контрабандно),
настільки велика, що таке дослідження
часто-густо виявляється малоефективним.
Окрема проблема — це діяльність
суб'єктів природних монополій.
Головне завдання — забезпечити
функціонування ефективної системи державного
регулювання тарифів на послуги суб'єктів
природних монополій, якості цих послуг
та доступу до них. Водночас держава має
всіляко сприяти технологічним змінам,
які виводять відповідні ринки зі стану
природної монополії, вживати організаційних
заходів для лібералізації таких ринків.
Соціально значущим є антимонопольне
регулювання ринків житлово-комунальних
послуг. Як відомо, Антимонопольний комітет
України не має законодавчих повноважень
щодо контролю за встановленням тарифів
на послуги житлово-комунального господарства.
Функції встановлення тарифів на ці послуги
покладені на органи місцевого самоврядування,
які відповідають за їхнє дослідження
і затвердження. Антимонопольний комітет
та його територіальні відділення можуть
лише відстежувати порядок формування
тарифів, контролювати можливості включення
до тарифів необґрунтованих витрат.
Важливого значення в нинішніх
умовах набуває проблема ефективності
узгодження (координації) дій Антимонопольного
комітету України і Національних комісій
з регулювання природних монополій [21,
с.18] .
Безумовно, конкурентна політика
в Україні, як і в інших країнах світу,
а також діяльність антимонопольних (конкурентних)
відомств мають бути відкриті для конструктивної
критики. Поза такою критикою буде неможливим
подальший розвиток теорії і практики
конкуренції[22,с.608].
Отже, можна стверджувати,
що в Україні на сьогодні створено законодавчу
базу й організаційні засади здійснення
ефективної державної конкурентної політики.
Однак життя, поглиблення ринкових перетворень
постійно створюють нові проблеми у сфері
конкурентної політики, які вимагають
нових підходів до їх розв'язання. Тому
питання з обмеження монополізму, підтримки
і розвитку економічної конкуренції мають
бути й надалі важливим елементом економічної
політики держави.
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ АНТИМОНОПОЛЬНОЇ
ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ.
3.1. Заходи щодо ефективної
політики згідно світового досвіду
Необхідність вивчення антимонопольного
законодавства та практики зарубіжних
країн не викликає сумнівів, адже досвід
України в цій галузі вимірюється проміжком
10 – 15 років, в той час як багато іноземних
держав працюють в цій галузі вже багато
десятків років. В українському законодавстві
існує дуже багато прогалин і недоліків,
які можна було б усунути, просто проаналізувавши
джерела антимонопольного законодавства
інших держав. Однією з таких прогалин
є майже нерозвинуте законодавство щодо
монополій у міжнародній торгівлі. Тобто,
антимонопольне законодавство розвинених
країн світу поширюється на компанії самої
країни та іноземні компанії, діяльність
яких має прямий, суттєвий і передбачуваний
у недалекому майбутньому вплив на комерцію
даної країни. Зрозуміло, що маються на
увазі не дрібні, а серйозні антиконкурентні
дії стосовно даного ринку. Анти конкурентна
дія територіально може відбуватися як
у даній країні так і за її межами. Якщо
така дія даного ринку не стосується, то
як правило, ніяких дій стосовно такого
порушника не відбувається. Це мотивується
тим, що інші країни мають свої антимонопольні
органи, які зобов’язані за цим слідкувати[23,с.400].
Не просто вживати антиконкурентні заходи
до тих іноземних компаній, що мають постійне
місцезнаходження за межами даної країни,
але товари та послуги яких є складовою
частиною даного ринку. Особливо це стосується
України, яка ще не має достатнього впливу
на світовому ринку, для того щоб в разі
порушення її законодавства застосувати
певні санкції. Зазвичай такі заходи спираються
на норми міжнародного права, ввічливість,
багатосторонні договори і двосторонні
домовленості між даною країною та іншими
державами.
Один із великих недоліків українського
антимонопольного законодавства є визначення
монопольного становища, а саме термінів,
у яких має визначатись це становище. Так,
наприклад, фірма може бути визнана такою,
що має монопольне становище, насправді
не володіючи ним. Це коли на певному ринку
існує кілька фірм олігополістів, жодна
з них не займає монопольного становища,
і всі фірми, крім одної, на певний термін
із певних причин припиняють свою діяльність.
В даному випадку фірма, що залишилась
автоматично стає монополістом, поки інші
фірми не відновлять свою діяльність.
Ефективна антимонопольна політика
країн ЄС передбачає такі заходи:
організаційні — диференціація та оптимальні
сполучення організаційно-економічних
форм і розмірів підприємств;
економічні — сприяння розвиткові конкуренції,
диверсифікації діяльності, вільного
утворення цін;
економічне стимулювання та
підтримка розвитку зовнішньоекономічної
діяльності;
адміністративно-правові заходи
для боротьби з монопольними посяганнями,
організація антимонопольного державного
контролю, контроль за справедливим роздержавленням
майна, сприяння конкуренції;
недопущення зловживання монопольним
становищем на ринку.
Весь світ визнає те, що в Україні недостатньо
розвинутий (майже не розвинутий) захист
прав інтелектуальної власності. Тобто
захист цих прав у законах хоч і не достатньо,
але забезпечений, в той час, як на практиці
реальних важелів впливу на таких порушників
не розроблено.
Слід звернути увагу і на світовий досвід
щодо франчизних угод, які є прикриттям
для досягнення монопольного стану на
ринку, а іноді і засобом його досягнення[24,
с.481].
Антимонопольне законодавство в Україні
з кожним роком покращується і поповнюється
новими законами. Так, якщо раніше увага
АМКУ зверталась в основному на встановлення
монопольних цін, цінову дискримінацію
і т. д., то тепер увага звертається і на
інші форми. Наприклад, на початку діяльності
комітету увага не зверталася б на продаж
із “навантаженням”. Продаж з навантаженням
- це термін на позначення випадків, коли
під час покупки потрібної продукції нав’язується
придбання іншої продукції, часто при
цьому продаж одного товару потрапляє
у залежність від придбання іншого товару.
Цей метод є іноді методом цінової дискримінації.
Отже, українським законодавцям треба
працювати в заданому напрямку, враховуючи
іноземний досвід, а також розробити свої
нові методи боротьби зі зловживаннями
монопольним становищем, а також недопущенням
та попередженням створення монополій.
3.2. Напрями вдосконалення
антимонопольної політики та
діяльності Антимонопольного комітету
На початку ХХІ століття головний
наголос у вiтчизнянiй антимонопольній
полiтицi робився на подоланні й обмеженні
монополiзму, що було пов'язано з пануванням
у тодiшнiй український економiцi монополій
як спадку колишнього соцiалiстичного
господарства. Економічна політика України
в той період закономірно набула форми
антимонопольної політики.
Після проведення радикальних
реформ, приватизації та демонополізації
ситуація у сфері конкурентних відносин
в Україні кардинально змінилася. У нових
соціально-економічних умовах основною
проблемою антимонопольної політики стало
не просто формальне усунення монополізму,
а створення ефективного конкурентного
середовища, здатного забезпечити стале
економічне зростання i стабільне підвищення
життєвого рівня народу. Наголос у здiйсненнi
антимонопольної політики в Україні на
початку ХХI ст. переноситься з подолання
та обмеження монополізму на захист економічної
конкуренції[27, с.236].
Основним змістом сучасного
етапу антимонопольної політики в Україні
є захист уже створеного конкурентного
середовища, підвищення ефективності
функціонування існуючих конкурентних
відносин. Це призвело до трансформації
антимонопольної політики держави у конкурентну
політику, а антимонопольне законодавство
- у конкурентне законодавство, тобто систему
заходів держави щодо створення та розвитку
конкурентного середовища, регулювання
конкурентних відносин i конкурентного
процесу з метою підтримки та заохочення
економічної конкуренції, боротьби з негативними
наслідками монополізму, захисту законних
інтересів підприємців i споживачів, сприяння
розвитку цивілізованих ринкових відносин,
створення конкурентоспроможного вітчизняного
виробництва.
Стратегічною метою конкурентної
політики є державна підтримка ефективної
конкуренції та створення однакових умов
для вcix агентів ринкових відносин. Головне
завдання конкурентної політики - формування
такого середовища, в якому дії ринкових
агентів що порушують конкурентні правила,
стають економічно невигідними.
Важливо стимулювати конкурентну
поведінку суб'єктів господарювання, сприяти
прийняттю ними більш ефективних ринкових
рішень, кращому захисту прав та інтересів
споживачів.
Мета i завдання конкурентної
політики поєднані з усім комплексом проблем
соціально-економічного розвитку в Україні.
Більшість питань у сфері конкурентної
політики мають системний характер i потребують
комплексних заходів та повсякденного
контролю.