Теоретичні основи вивчення прикметника у початкових класах

Третя визначальна характеристика прикметника як частини мови випливає з його опосередкованого (у складі словосполучення) або безпосереднього (у складі предикативного центру речення) вживання у мінімальних комунікативних одиницях-висловлюваннях, що реалізуються у вигляді речень, побудованих відповідно до усталених типізованих принципів семантико-синтаксичної організації. Тут необхідно особливо наголосити на тому, що ця характеристика, на відміну від перших двох, що їх можна кваліфікувати як підпорядковані передусім власне аналізові тобто виділенню значеннєвого і формального складників розгляданого мовного явища, безпосередньо ґрунтуючись на них, найбільшою мірою орієнтована на синтез, обов’язковою передумовою якого саме і є вживання прикметникових лексичних одиниць з певними актуалізованими значенням у процесах спілкування, текстоутворення.

Окремої уваги заслуговують фактично не досліджені на матеріалі української мови питання обов’язкової присутності прикметників як необхідної передумови інформативно-смислової завершеності висловлень, тобто досягнення ними комунікативної мети. Існують два основні різновиди комунікативних ситуацій, залежних від атрибутивного або предикативного вживання прикметників, насамперед якісних: структурно-синтаксична і лексико-семантична [39, 112].

Структурно-синтаксична комунікативна ситуація пов’язана з буттєвими (екзистенціальними) реченнями, виділюваними в окремий тип за характерним для них комунікативним завданням – повідомленням про існування, наявність у навколишній дійсності взагалі або ж в її окремих фрагментах відповідних об’єктів з властивими їм ознаками [32]. Наявність або відсутність атрибутивних характеристик при іменниках – назвах об’єктів, про які повідомляється у буттєвих реченнях, перебуває в безпосередній залежності від типу описуваної картини – звичайної (стандартної) і незвичайної (нестандартної). Так, наприклад, повідомлення проте, що в лісі є дерева, на вулиці – будинки, у класі – учні, у людини – очі тощо, описують фрагменти, або , як узвичаєно ще їх кваліфікувати, картини світу, що впливають із звичайних уявлень про навколишню дійсність, взаємозв’язки між середовищем, представленим у буттєвих реченнях у семантико-синтаксичній формі обставин місця, і об’єктами, які заповнюють його.

Лексико-семантична комунікативна ситуація виділяється як специфічне лінгвістичне явище у зв’язку з тим, що обов’язкова присутність означення мотивується загальною значеннєвою природою окремих груп іменників [35]. Без поширення залежними компонентами з атрибутивним значення такі іменники виявляються інформативно недостатніми, хоч із загально-категоріального погляду і належать до повнозначних слів. Не пов’язані з уживанням у реченнях певної семантико-комунікативної приналежності, зокрема з буттєвими, такі іменники в плані сполучуваності характеризуються сильними атрибутивними зв’язками. З цього випливає, що до передумов їх використання у відповідному контексті належить супровідна ознака, виразником якої найчастіше виступає прикметник.

У плані аналізу функціонування прикметників на окрему увагу заслуговує здатність їх формувати словосполучення у ролі головних компонентів, тобто утворювати конструкції різного семантико-синтаксичного наповнення на основі підрядних зв’язків. Можна твердити, що саме по цій лінії відбувається найглибше проникнення прикметника до структури речення. Компоненти відприкметникової залежності, які виражаються іменниками (займенниками) у відповідних безприйменникових і приймен-никових відмінкових формах, неозначеною формою дієслова, прислівниками, виступають як виразники об’єктних і обставинних відношень, досить різнопланових з погляду відображення явищ позамовної дійсності [1, 63].

Сучасній українській літературній мові властиві прикметникові словосполучення із залежними безприйменниковими компонентами, вираженими іменниками (займенниками) у формі родового, давального, знахідного і орудного відмінків. На цій основі можна говорити про узагальнений тип словосполучення “прикметник + іменник у непрямому відмінку”, у якому компоненти поєднуються за допомогою синтаксичного зв’язку керування. Згаданий узагальнений тип словосполучення реалізується у видозмінах, специфіку яких становлять групи конкретних прикметників, здатних поширюватися конкретними відмінковими формами іменників (займенників) [27, 59].

За засобами формального вираження проаналізованим випадкам вживання прикметників у ролі головних компонентів протиставляється другий узагальнений тип словосполучення “прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій формі”. Окремі приклади конструкцій, внутрішня диференціація яких здійснюється за такими показниками, як конкретна група прикметників, конкретний прийменник і конкретна відмінкова форма іменника (займенника): “Очі сумлінно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був далекий від розуміння” (Ю. Яновський); “Нехай вона супроти тебе й винна, мені ж вона нічим не завинила” (Леся Українка). Словосполучення “прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій формі” характеризується досить широкою внутрішньою варіативністю, у чому виявляється функціональний паралелізм між дієсловами і прикметником. Синтаксична, специфіка яких особливо зближується на ґрунті предикативного вживання. При цьому необхідно зазначити, що поширення прикметника залежними компонентами забезпечує своєрідне об’єктно-обставинне обмеження відповідної ознаки, вказуючи на об’єкт, час, місце, причину, ступінь її поширення, вияву.

Прикметник змінюється за родами, числами і відмінками, і ці його форми залежать від форм іменника, з яким прикметник узгоджується: струнк-ий юнак – струнк-ого юнак-а, струнк-ої топол-і, струнк-і дівчат-а - струнк-их дівчат [40, 107].

Рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника є його морфологічними ознаками.

У реченні прикметник виконує синтаксичну роль:

1) узгодженого означення : Тоненький струмок диму поволі піднявся над сторожкою, понад віттям дерев та й послався над ними прозорою хмаркою. Дубовий Нестор дивиться крізь пальці на білі вальси радісних беріз;

2) іменної частини складеного присудка: Яка важка у вічності хода.І все ждало. Тиша стояла якась неспокійна.Світле безмежжя здавалось крихким.

За характером ознаки, яку вони виражають, морфологічними і словотворчими особливостями, прикметники поділяються на: 1) якісні; 2) відносні; 3) присвійні [9, 95-96].

Якісними називаються прикметники, які виражають такі ознаки предмета, що можуть виявлятися більшою або меншою мірою: кмітливий юнак - кмітлив-іший - най-кмітлив-іший; добре серце - добріше - най-добр-іше. Якысны прикметники виражають ознаки предметів безпосередньо власним лексичним значенням: сумна пісня, яскрава особистість.

Відносними називаються прикметники, що виражають ознаку предмета за його відношенням до інших предметів, дій, обставин: бурштинове намисто, осінній день, сьогоднішній випадок, перелітні птахи. Вони позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення його до іншого предмета, явища, дій: вступний тест, прикордонний пост.

Присвійними називаються прикметники, які вказують на належність предмета кому-небудь і відповідають на питання чий? чия? чиє? Наприклад: мамина казка, батьків сміх, дівоче обличчя, ведмежий барліг. Вони виражають належність предмета певній істоті: материн рушник, Мартин зошит.

Вживаючись у переносному значенні, відносні та присвійні прикметники можуть переходити в розряд якісних. Наприклад: золотий ланцюжок (відносний) - золота душа (якісний); срібний перстень (відносний) - срібний голос (якісний); лебединий пух (відносний) – лебедина пісня (якісний); зміїна отрута (присвійний) - зміїний характер(якісний).

Оскільки якісні прикметники виражають ознаки, що можуть виявлятися більшою чи меншою мірою, вони мають ступені порівняння: вищий і найвищий. Кожен зі ступенів має дві форми: просту і складену [1].

Вищий ступінь порівняння вказує, що в одному предметі ознака виявляється більшою мірою, ніж в іншому.

1. Проста форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою суфіксів -іш, -ш: добрий -добр-іш-ий, милий - мил-іш-ий, довгий - дов-ш-ий, міцний - міцн-іш-ий. У деяких прикметниках при цьому можуть випадати суфікси -к-,-ок-,-ек-: тон-к-ий - тон-ш-ий, глибо-к-ий - глиб-ш-ий, дале-к-ий - даль-ш-ий. При додаванні суфікса -ш- можуть виникати звукові сполуки, які на письмі позначаються буквами жч і щ. Буква щ пишеться у прикметниках; вищий, товщий (товстіший), кращий. Буквосполучення жч пишеться у прикметниках: ближчий, важчий, вужчий, дорожчий, дужчий, нижчий, тяжчий.