Восени 1572 р. він вирушає до Львова, найбільшого  тогочасного економічного та культурного  центру України. В середовищі релігійно  дискримінованого українського населення він сподівався знайти матеріальну та моральну підтримку своїм просвітницьким починанням. Адже саме цього року українська громада міста домоглась від короля права для своїх дітей навчатись у вищих навчальних закладах.

     Дуже  допоміг йому Сенько Каленикович. Саме він став фундатором друкарства на українських землях, позичивши Іванові Федорову величезну суму грошей — 700 злотих, — і не вимагав їх повернення. Зробивши цей вчинок, український сідляр став у один ряд з царем Іваном ІV та гетьманом Ходкевичем.

     Першою  друкованою книгою, яка побачила світ на українських землях 15 лютого 1574 року, став львівський Апостол. Не маючи часу та коштів на друк якоїсь ще не опублікованої  великоформатної церковнослов’янської книги, Іван Федоров повторив московський Апостол. Цікаво, що в цій книжці вперше з’являється його видавничий знак. У його основі лежить перероблений герб Стадницьких, власників згаданих Пьотрковіц, містечка юності Федорова.

     Унікальним  стало наступне видання, мале за об’ємом, але не менш важливе за змістом. Йдеться про перший у кириличному друкарстві випуск Букваря (1574), перший друкований підручник у слов’ян православної традиції.

     Наприкінці  того ж року друкар перебирається  на Волинь. Тут найбільший магнат Речі Посполитої князь Костянтин-Василь Острозький заснував першу у східних слов’ян вищу школу — славнозвісну Острозьку слов’яно-греко-латинську академію та запланував видати першу у світі повну Біблію церковнослов’янською мовою.

     Учні  академії 1578 року отримали Буквар. У  відповідності до потреб навчального закладу вищого типу, тут до тексту львівського Букваря було додано грецький алфавіт та паралельні молитви грецькою та церковнослов’янською мовами. Для прищеплення учням патріотичних та православних поглядів до цієї книги була включена знана пам’ятка староболгарської літератури — сказання Чорноризця Храбра «Про письмена». В часи релігійно-культурної дискримінації православних вона виявилась надзвичайно актуальною, бо в ній доводилася рівноправність церковнослов’янської мови поряд з «біблійними» — староєврейською, грецькою та латинською.

     Нелітургічне  призначення мало й наступне федорівське  острозьке видання — Псалтир  з Часословцем (1580).

     Першим  у східних слов’ян друкованим довідково-бібліографічним виданням став укладений Тимофієм Михайловичем алфавітно-предметний покажчик до Нового Завіту (1580).

     З Іваном Федоровим пов’язаний перший у східних слов’ян друкований поетичний твір — так звана  Хронологія білоруського реформаційного діяча Андрія Римші. Одноаркушева листівка з переліком місяців року церковнослов’янською, староєврейською та українською мовами призначалась для навчання в початкових класах академії. В ній до кожного місяця було додано вірш на сюжет із старозавітної історії.

     Світового рівня виданням стала Острозька  Біблія 1581 року. Підготовлена вона була тогочасними острозьким діячами, як вітчизняними, так і заїжджими греками. Іван Федоров не тільки надрукував цю книжку на найвищому тогочасному поліграфічному рівні — як успішний випускник Краківського університету, добрий знавець латини і грецької, він, поза сумнівом, брав участь у підборі та редагуванні текстів.

     Острозька Біблія стала «лебединою піснею»  Івана Федорова. Він повернувся до Львова, намагаючись знову стати  самостійним видавцем. Оскільки статків  у Острозі він так і не нажив, тож став неофіційним представником відомого львівського ливарника Данила Кеніга. Від свого імені, користуючись впливовими знайомствами, той здобуває для нього замовлення. Так, у Кракові польський король Стефан Баторій виділив йому кошти на виготовлення звичайної гармати. І відразу після цього Іван Федоров їде до Відня, столиці Священної римської імперії німецької нації. Самому імператору Рудольфу ІІ він запропонував винахід — багатоствольну розбірну гармату. Правдоподібно, що імператор призначив йому аудієнцією насамперед з політичних міркувань. Як ініціатору створення антитурецької коаліції із залученням Росії, цьому найвпливовішому європейському політикові, вочевидь, важливо було зустрітися з людиною, яка особисто знала царя Івана Грозного та його оточення.

     Іван  Федоров міг мати у Відні і  якийсь власний професійний інтерес, зокрема, міг спілкуватися із представниками відомої європейської друкарської  фірми Шарфенбергів, з якою підтримував  зв’язки. Але роки, а йому було близько  сімдесяти, почали брати своє. Захворівши, він змушений був повертатись до Львова. Тут Іван Федоров і помер, похований був у церкві передміського Святоонуфріївського монастиря. Львівські соратники, друзі поставили надгробок.

      Розділ 3. Розвиток друкарства та підручникотворення у XVIII-XIX ст. в Україні

     До  останніх десятиліть 18 ст. більшість з об’ємних багатотиражних книг становили вид., призначені для правосл. і греко-катол. церкви, це були реліг., насамперед богослужбові, тексти і молитовники, меншою мірою – християн. повчально-моралізаторська літ. Друкувалися такі книги переважно церковнослов’ян. мовою кириличним шрифтом, однак у певних їхніх структурних частинах (передмови, присвяти) вживалася й укр. книжна мова. З освіт. видань масовими тиражами й досить часто друкувалися букварі. Хоч уривки для читання в них подавалися церковнослов’ян. мовою, але, засвоївши правила, учні могли вільно читати й укр. тексти. Сприйняттю українцями церковнослов’ян. мови як «високого стилю» книжної мови сприяли специфічно укр. особливості вимови традиційних текстів. Якщо богослужбові книги, молитовники й букварі набули значного поширення, то чисто літ. публікації (вірші, програми театральних вистав, панегірики) й окремі вид. з гуманітарних та природничих наук (тези диспутів, посібники з граматики, історії тощо), за поодинокими винятками, виходили невеликими накладами й призначалися для вузького кола читачів. Вони видавалися різними мовами – книжною укр., церковнослов’ян. і – найчастіше – польс. або лат. Ситуація змінилася, коли різноманітні світські вид. у центр., пд. і сх. Україні почали виходити рос. мовою, тобто в останні роки 18 ст., а в Галичині – ніМ., польс., лат., франц. після 1772.

     На  зовн. вигляд кириличної книжки вплинуло впровадження «гражданського» шрифту. Традиційний кириличний шрифт зберігся у виданнях реліг. змісту. В останній чв. 18 ст. в Галичині розгорнули діяльність друкарі-німці, що обслуговували потреби австрійс. адміністрації та освіт. установ. Найбільшою у Львові стала друкарня А.Піллера (засн. 1773; 1776 у ній друкувалася найстарша на укр. землях газета, французькомовна «Gazette de Lйopol»). Попри всі відмінності, нім.-лат.-польс. друкарні в Галичині і російськомовні граждан-ські друкарні в центр. та пд. регіонах України мали багато спільного. Вони обслуговували потреби урядових установ і освіт. системи, пов’язаної з ними. Укр. літ. тв. в цей час поширювались у рукописах (див. Рукописна книга). В кін. 18 ст. майже одночасно з небаченим раніше розповсюдженням в Україні друкарства іноз. мовами побачила світ, але поза межами України – в Санкт- Петербурзі – перша кн. укр. народно-розмовною мовою – 1-ша ч. «Енеїди» І.Котляревського. В наступні десятиріччя вид. з укр. історії і к-ри нерідко друкувалися в С.-Петербурзі, де адм. контроль над Д. і к. був менш суворим, ніж на укр. землях.

     На  поч. 19 ст. на укр. землях, що були під владою Російської імперії, книги і далі друкувалися лише рос. і церковнослов’ян. мовами, а в Галичині – ніМ., польс. церковнослов’ян. Тільки в окремих видавців і в окремих періодичних виданнях істотне місце займала укр. тематика. В друкарні Харків. ун-ту, заснованій 1805, друкувався перший в Україні ж. «Украинский вестник» (1816–19). Від 1835 діяла друкарня Київ. ун-ту. Києво-Печерська друкарня, крім книг церковнослов’ян. мовою, друкувала навч. посібники для початкових шкіл і духовних уч-щ, календарі, періодичні вид. гражданським шрифтом. Од 1839 Одеське товариство історії та старожитностей почало видавати наук. записки. Укр. книги виходили також у С.-Петербурзі (зокрема «Кобзар» Т.Шевченка, 1840) і Москві (у т. ч. збірки укр. нар. пісень, укладені М.Максимовичем). Україномовний альманах «Русалка Дністровая» довелося друкувати в м. Буда (нині в складі м. Будапешт, Угорщина) в друкарні Пештського ун-ту (1837). 1848–57 в друкарні Ставропігійського ін-ту виходила перша укр. газ. «Зоря Галицька». 1848 у Львові засновано т-во «Галицько-руська матиця», яке вело і видавничу діяльність.

     В 1860-х рр. укр. Д. і к. в межах Рос. імперії пережили період деякого, хоч  і короткотривалого, пожвавлення. П.Куліш  і Д.Каменецький в С.-Петербурзі відкрили укр. друкарню, в якій вийшли книги Т.Шевченка, Марка Вовчка, Г.Квітки-Основ’яненка, серія «Сільська бібліотека», навч. посібники укр. мовою для недільних шкіл та ін. Крім Києва, Харкова і Одеси, центрами Д. і к. були Чернігів і Полтава. Валуєвський циркуляр 1863 і Емський акт 1876 надовго, до 1905, паралізували розвиток нац. друкарства в центр. і сх. Україні. Було заборонено друкувати україномовні тексти, крім істор. документів та тв. худож. літ., на які в кожному випадку був потрібний дозвіл цензури. Безпосередньою реакцією на Емський акт стало заснування М.Драгомановим за дорученням Київ. громади (див. Громада) Вільної укр. друкарні в Женеві (Швейцарія). Довголітнім її кер. був А.Ляхоцький. Найвідоміші женевські вид. – редаговані М.Драгомановим збірники «Громада» (т. 1–5, 1878–82) і однойменний журнал, тв. самого М.Драгоманова і С.Подолинського. 1876 на кошти київ. Старої громади надруковано у Празі «Кобзар» Т.Шевченка, другий том якого містив заборонені в Росії твори.

     Порівняно сприятливими були умови розвитку Д. і к. в Галичині, особливо після запровадження в Австро-Угорщині конституції 1867. У Львові, Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща), Чернівцях, Коломиї працювали друкарні приватних осіб і установ. Серійне вид. книжок для ширшого кола читачів налагодили т-во «Просвіта» (див. Просвіта), засноване народовцями, і Общество ім. Качковського, яке пропагувало погляди москвофілів (див. Москвофільство). Важливим видавничим центром стало літ. (з 1892 Наук.) т-во ім. Шевченка у Львові (див. Наукове товариство імені Шевченка). І.Франко видавав книжкові серії «Дрібна бібліотека» (1878–81) та «Літературно-наукова бібліотека» (1889–98), К.Паньківський – «Малу бібліотеку». Особливо успішною виявилася діяльність Українсько-руської видавничої спілки – акціонерного т-ва, яким керували М.Грушевський, І.Франко і В.Гнатюк. У «великій» і «малій» серіях друкувалися тв. укр. письменників і переклади наук. та літ. праць іноз. авторів. За два десятиріччя опубліковано 600 книжок, накладом від 500 до 1700 примірників кожна.

     Передумовою подальшого розвитку друкарства стало винайдення літографії і плоскодрукарської машини. В Україні перші літографічні майстерні відкрито 1822 (Львів) і 1823 (Чернігів), плоскодрукарські машини стали використовувати з серед. 19 ст. Від 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст. впроваджується в друкарство лінотип, пізніше – ротаційні машини, розвивається офсетний друк. Укр. винахідник О.Лівчак розробив проект набірно-матрицевідливної машини. На 1897 було 22 друкарні в Києві, 55 – в Одесі, 27 – у Харків. губ., 27 – у Волин. Більшість з них залишались малопотужними і виготовляли головно газети та журнали, оголошення й інші замовні матеріали. Найбільші друкарні зосереджувалися в: Києві – С.Кульженка, І.Самоненка, Є.Череповського, О.Коваленка, Ф.Іогансена; в Одесі – Є.Фесенка, в Полтаві – К.Маркевича. Власники цих друкарень також були книговидавцями-підприємцями. Часто видавничу діяльність вели книгарі. В Києві польс. книги і ноти (в т. ч. тв. укр. композиторів і укр. нар. пісні) видавали книгарні А.Коціпінського, Б.Корейво, Л.Ідзіковського і його спадкоємців. У Львові вид. польс. книг займалися книгарні К.Вільда, В.Ґубриновича і його сина К.Ґубриновича, Г.Альтенберґа і спадкоємців, Б.Полонецького. У Золочеві (нині місто Львів. обл.) книгарня і друкарня О.Цукерканделя випускала дешеву малоформатну серію «Загальна бібліотека» («Biblioteka Powszechna»), а також так звані брики – посібники для гімназистів, у т. ч. україномовні. Нац. ін-т ім. Оссолінських (Оссолінеум) мав б-ку, друкарню і вид-во, які спеціалізувалися на виданні польс. класичної літ., наук. праць і підручників.

     У Росії, щоб обійти цензурні заборони, доводилося просвітні вид. випускати  у світ під виглядом худож. літ. Так діяв, зокрема, Б.Грінченко, який випустив у Харкові й Чернігові (з 1894) низку популярних книг для народу, а також тв. Т.Шевченка, П.А.Грабовського і власні. Аналогічну діяльність вело Харків. вид-во «Вс. І. Гуртом» на чолі з Г.Хоткевичем (з 1901). У 1895 у Києві засноване вид-во «Вік». З поданих до 1903 на розгляд цензури 230 рукописів йому вдалося видати лише бл. 80. Все ж 1900–18 «Вік» надрукував 331 книгу загальним накладом 1,7 млн примірників. Серед них були серії «Українська бібліотека», «Сільська бібліотека», зібр. тв. укр. письменників, популярні брошури.

     Поява друкарень у провінційних містах створювала умови для розгортання і в них видавничої діяльності. 1886 у Херсоні надруковано зб. драм. тв. І.Карпенка-Карого. Про пожвавлення культ. життя свідчили вид. літ. альманахів у Чернігові («Степові квіти», 1899; «Хвиля за хвилею», 1900), Херсоні («Перша ластівка», 1905) та інших містах. У С.-Петербурзі видавничу діяльність розгорнуло «Благодійне товариство видання загальнокорисних та дешевих книг» (1898–1918), яке надрукувало бл. 80 назв брошур з природознавства, с. госп-ва, медицини. В менших масштабах укр. книгу видавали київ. і харків. т-ва грамотності, редакція ж. «Киевская старина», приватні видавці.

     Валуєвський циркуляр і Емський акт фактично втратили юрид. силу лише в ході революції 1905–1907. Відтоді ті чи ін. книги, газети й журнали забороняли за їхній зміст вже після їх вид. Стало можливим видання укр. преси, але щодо неї цензура була особливо суворою.

      Висновки 

     Писемність  у східних слов'ян з'явилася приблизно  ще в першій половині IX століття. Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. Також Київська Русь відома високим розвитком освіти. Найвідомішою літературною пам’яткою, яку можна назвати першим українським підручником, є «Повча́ння ді́тям» Володимира Мономаха, яке збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1096 р. у кількох неповних частинах. Децентралізація та татарська навала припили розвиток освіти на території України до XVI ст.

     У XVI-XVII ст. в Україні існувало п'ять типів шкіл, які, хоч і були різні за своїм ідеологічним спрямуванням, але мали і деякі спільні організаційні форми і методи навчання. Найвідомішими є братські школи, з яких виросли острозька та Києво-Могилянські академії. З посиленням потреб українського суспільства в освіті у XV-XVII ст. і виникненням братських шкіл підручникотворення розвивається в нових умовах книгодрукування. Відомо, що одним із перших друкарів в Україні був І.Федоров, який став і укладачем навчальних книжок, зокрема, славнозвісних "Букварів" (1574 і 1578 рр.), складених за тогочасними вимогами.